Тихенький дощик барабанить по шибках і нагадує про осінь. Робить це він навмисно , про те так сильно хоче щоб його не викрили, що йому самому починає вже здаватися ,буцімто , він несе весняний настрій і навіть вчувається в дивному стукотінні : вес - на, вес – на, вес – на...
Я помітив як цей дощ сходить з розуму. Стало жаль, мабуть, цим він навіяв мені дійсно осінній настрій, а його безумство - то страшна осіння сила ,яка засмоктує своєю таємничістю і довго ,страшно катує перед смертю.
Чому я думаю про безумний дощ? Чому? Напевно залишиться це запитання без відповіді та приєднається до міліарда таких же нещасних запитань у моїй голові. Жаль...
А весняний дощ безумний? А літній? В такому випадку сніг то взагалі якесь аномальне викривлення природи, хоча й прекрасне. Дивина тай годі! Здається весна ніколи не зможе стати осінню а осінь – зимою, а зима – літом. Тільки у мріях якогось дивака здається зможе, та й то буде видаватись гіперфантастикою і вилазитиме різними боками, випиратиме, роздуватиметься поки не трісне ,та й то беззвучно. Одним словом – пшик! А дощ таки безумний, діагноз ,звичайно, не психіатра чи ветеринара але стократ вірний. Факти наведено нижче (брехня).
Виходив на балкон курити і ще раз пересвідчився у своєму відкритті, а знаєте, там ще й туман – він теж безумний а у поєднанні психічно травмованих дощу та туману народжується Осінній звір, який вбирає в себе весь психоз цих двох ,каталізується у мріях дивака, реакція проходить миттєво і в результаті атоми розщеплюються та маленький Чорнобиль розриває мозок. Сумно... Все-таки велика це сила, цікаво, кому підкоряється цей таємничий Осінній звір? На кого полює? Чи вічний він? Зроджується непереборне бажання приручити його, навчити командам – фас, сидіти, голос... Та існує велика ймовірність летального закінчення цієї гри, яка практично унеможливлює втілення цього бажання в життя. Дорога двоїться каменем на якому вимиті слова: „Йти взагалі ,то вже ризик а в якому напрямку келих шампанського, в якому порвані вибухом на міліарди кусочків мізки, в реальному житті - таємниця . Вибір то робити треба назад вернути - деградувати.” От тобі і на, добре що не заборонили сидіти на місці але тут теж ризик загинути від другого звіра. Нудьгосамота не менш не безпечніша за Осіннього ,до того ж самиця з убитими дітьми, народженими непорочно в зв’язку з загостренням синдрому фемінізму та мужоненависництва .А якщо їх нацькувати одне на одного, ото бійка буде! Та прийшов сюди не за цим. Цікаво, а занесені вони до пекельної „ Червоної книги” чи ні? То так чи ні а бажання приручити Осіннього звіра стає все страшніше і страшніше . Навіщо воно мені? Дивина тай годі! А дощ усе барабанить по вікну та барабанить, дістає та дістає... Таки дістане! Потроху починає боліти голова, все стає якимось єхиднішим, жахаючим. Та я йду , йду на Осіннього звіра і вже сам факт того що я на нього йду видається мені неабияким подвигом. „ Я приручу його” – повторюю про себе , про те легше від цього стає мало.
Я закриваю очі і...зустрічаюсь з ним лице до лиця. Його очі сповнені дикої байдужості до світу ,голова уже опухла від мігреней та песимізмів ,губи скорчені у болісну усмішку, якій не вдається приховати ріжучу апатію та вічну агонію душі, руки та ноги деформувались від їдкої ненависті до праці. І це дике створіння дивиться на мене своїми байдужими очима і ,напевне, думає – „ Ще один homoidiotis який хоче мене приручити...”
Жах охоплює мою душу я перед лицем самої смерті у вигляді Осіннього звіра. Я відчуваю як починає проходити в мині щось дивне... Це ж його реак...
Розплющивши очі бачу свої мізки на стінах – летальний момент був присутній і у нашій грі. Щастя тільки що все це її величність фантазія. Та не таке воно вже й щастя... Осінній звір існує і у житті і після своєї зустрічі з ним я ще довго буду проклинати цей психічно неврівноважений дощ із туманом. Адже він залишив в моєму мозку свою личинку ,яка на ранок вилупиться і почне їсти мою внутрішню пустоту бо ж вона дитина свого батька – ДЕПРЕСІЯ!!!
У вас ,мабуть , виникне запитання чому цю розповідь я присвятив своєму дідусеві? А відповідь дуже проста – він єдина людина, яку я знаю , що все таки змогла приручити цього дивного осіннього звіра і залишила таємницю приручення мені – це перш за все віра в Бога і мета в житті, певна річ , у кожного своя. Свою мету мій дорогий дідусь досягнув , хай навіть через терни ! За що йому велика шана, любов і поклін. Він дійсно людина, людина з великої букви. Велике йому спасибі за те що залишив часточку свого чистого серця мені !!!
