- Гавлілуя! Нарешті Бог почув мої скавулитви! - це вищить на радостях болонка Зіта на руках у якоїсь поважної пані.
Пані апетитна, таку приємно облизувати, і пахне вона, мабуть, смачно... Он як завзято впихає у Зітину розчахнуту од радості пащу якісь смачні шматочки...
У притулку врятованих тварин сьогодні аншлаг. З моменту початку повномасштабного вторгнення це втретє. Звідкіля я - звичайний пес - знаю про повномасштабне вторгнення? Петрович - кривий та глухуватий доглядач - щодня слухає прямі ефіри марафону. Я слухаю також - а що мені ще робити?
Я не надто розуміюсь на людських справах - що там у них таке коїться?
Знаю лише, що повномасштабне вторгнення бліх на мені не так давно припинилось - якась огидна мерзенна рідина обірвала раптом мої муки. А було це так.
- Ну що, сірий, влаштуємо їм хімічну атаку? - прошамкав Петрович тоді і криво посміхнувся. Я криво посміхнувся у відповідь, та так щиро, що Наталочка - молоденька волонтерка - скрикнула й перепитала:
- Петрович, а він не вкусить? Он як гарчить!
- Сірий? Ні-і-і, не бійся, цей не вкусить... Він давно тут, з найперших.
Я його знаю - гада хвостатого, Сірий - добряк. Контужений був. На ланцюгу сидів колись... Потім під обстріл потрапив, кажуть. От без лапки залишився. Ігорович тоді йому за свій кошт операцію... Трилапий, та ще й безпородний... Як тривога - то йому взагалі дах зносить, але жодного разу нікого... Але ніхто таких не хоче.
Поки Петрович теревенить, Наталочка боязко поливає мене з пляшечки і втирає вміст у шкіру.
Ух і нестерпно було сидіти - покірним і мокрим, замотаним у біле простирадло. Фуууууу! Та, здається, блохи пішли.
А сьогодні втретє за моєї пам'яті сюди набігло людисьок. "Благодійна акція ДРУГ У ДОБРІ РУКИ" - так називається це збіговисько двоногих.
Наталочка зав'язала усім маленьким песикам кольорові стрічечки на шиї. Великим - пригладила настовбурчену шерсть щіткою... Два французькі бульдоги - Бася і Вася - ті геть крихітними дзвіночками на ошийниках баламкають, хоч їхніх рідних "дзвіночків" під хвостами і сліду нема. Зате пихаті які - так би й вкусив!
Стареньку пуделиху Марго теж причепурили - у неї на голові,між кучериками - обожечки - бантик! Вона знічено й тривожно поглядає з-під того дурнуватого бантика - так їй ніяково. Аякже, вісім років прожила в родині хірурга, слухала лекції для студентів-медиків під кафедрою аудиторії... А одного разу, коли ми згризли на двох пахуче і перестояне яблуко - його нам поні Степан підкинув, гуляючи - похвалилася навіть, що власнозуб подавала господарю скальпеля під час складної операції... А тут на тобі - бантик!
О, якесь людське дитя вже кошлатить їй неслухняну гривку з тим бантиком...
Тільки погляньте на кота Митрофана! - яке він янголятко на руках у сивенької, загорнутої у вовняну хустку бабусі! Але очі його горять хижим вогнем - щойно, просто перед його носом! - молода закохана пара посадила в маленьку клітку й понесла до воріт закоханих Мімі і Мілка! Мімі і Мілк - два карликових хом'яка. А точніше - на думку Митрофана - дві смачні котячі тефтельки... Не судилося тобі, Великий Мисливцю Митрофане Зашипій Перший, скуштувати хом'ячатинки. Їстимеш ти тепер біленьку сметанку з найближчого супермаркета, бо хом'яків там не продають - ані свіжих, ані морожених.
О... Ні... Тільки не це!!!
Ааааааооооооооууууууаааааааоооооуууууууууааааааооооооооуууууу...
Моя голова починає нестерпно боліти - наче мене знову луплять залізним ланцюгом - та так, що я зриваюсь на усі три лапи і біжу! Біжу, біжу, біжууууу-у, біжууууууууааааа, біжууууууууаааааааааааоооооооуууууууаааааааооооооууууууу...
- Увага, повітряна тривога, негайно пройдіть в укриття!
Повітряна тривога! Негайно пройдіть в укриття!
Зупиніть цей звук! Будь-ласка, хто-небудь!
З-під моїх трьох лап летить у всі боки багнюка, трава, листя... Перегородки вольєрів несуться на скаженій швидкості повз... Повз... Моя голова...
Аж доки не врізаюся мордою у щось велике і тепле.
Велике і тепле пахне Петровичем.
- Тихо, Сірий, тихо, бідний мій хлопчику - белькоче велике і тепле. Петрович.
І лише тоді я розплющую очі і бачу його рідне, пошматоване, наче мої барабанні перетинки, обличчя.
А ввечері - коли давно відлунала тривога, Наталочка та ще трійко волонтерів прибирають подвір'я притулку. День видався шалений - У ДОБРІ РУКИ не потрапили тільки поні Степан, сонна ігуана Марісабель, шість морських свинок з іменами Один, Два, Три, Чотири, П'ять і Туз, одноока обгоріла кішка Мія та я.
Але мене це не засмучує.
Бо Петрович вдягає на мене нашийника і веде у дальній закуток притулка. Там стоїть будівля. Вдень там повно двоногих, а ввечері залишаємося лише ми з Петровичем.
Ми йдемо довгим темним коридором, тоді Петрович відмикає ключем брунатні двері і ми опиняємось у маленькій кімнатці. Тут тепло і затишно. Є стіл, старий кострубатий диван, стілець. Іноді тут пахне їжею, іноді - шкарпетками Петровича. І перше, і друге -приємно.
Тоді Петрович вмикає "єдиний марафон", дістає з кишені пакетик з кормом - для мене, з маленької шафки прозору пляшку та склянку, а з шуфлядки стола - якесь фото. На фото - красивий молодий двоногий у військовій формі. Петрович наливає з пляшки повну склянку, випиває одним махом, тоді каже до фотографії:
- Добрий вечір, синку - і знову наливає.
Коли пляшка порожніє, Петрович гладить тремтячою рукою мою голову, а тоді вкладає похмуру свою на руки і засинає, сидячи за столом.
Я вмощуюсь поруч на підлозі.
Мені спокійно і світло.
- Гавлілуя - шепочу, заплющуючи очі і радіючи, що мене ніхто не взяв.
