Особливість життя сім’ї геологів – постійні переїзди. Перш, ніж я закінчив десять класів, довелося змінити шість шкіл. І всі ці роки зі мною в одних класах навчалася дівчинка Марія Кузьменко. Це поєднання прізвища та імені породило прізвисько – Муська Кузька. Батьки віддали її в школу з восьми років, тому вона була вищою та дебелішаю за всіх дівчат та й деяких хлопців. Зазвичай хлопці, щоб привернути до себе увагу, смикали дівчат за коси. Марію ніхто не смикав. По-перше могла і натовкти, а по-друге смикати не було за що – дві коротенькі та тоненькі, як мишачий хвостик, кіски. Це порівняння навіював невиразний колір цих кіс, трошки схожий на мишачий. На обличчі бліде, ледь помітне ластовиння, різнокольорові очі – одне небесно-блакитного кольору, а друге сіре.
Я вирізнявся в іншу сторону - маленький худорлявий, статурою більше схожий на дівчину. В школі наді мною кепкували: казали, що ношу в портфелі цеглину, щоб вітром не здуло. З волоссям теж не саме той – на голові три прозорих, без кольору волосини. Батько стригли мене «налисо», тоді як однокласники вже носили «чубчики» та навіть напівбокс. Тому і отримав прізвисько «лиса копійка».
Видно, ми пасували одне до одного, бо вчителька ще в першому класі посадила нас разом. Ми не тільки сиділи за одною партою, але й разом ходили до школи і зі школи. Особливо в Приазов’ї на Запоріжжі. Тоді геологи стояли в невеличкому хутірці, де не було школи. Доводилося пішки ходити в найближче сусіднє село. Воно б то нічого, якби не вітри. Холодні пронизливі та ще й вреднючі – ідеш в школу дмуть тобі в обличчя, ідеш зі школи все-одно в обличчя. Ми ходили парою, по черзі затуляючи одне одного од вітру. З тої пори нас і дражнили «женіх і нєвєста».
До старших класів волосся в Марії погустішало і набуло кольору добре начищеної мідної труби з духового оркестру, від ластовиння не залишилося й сліду, різниця в кольорі очей стала не така помітна. До того ж дівчина захопилася легкою атлетикою. Заняття спортом підкреслило і без того бездоганний дівочий стан. Як то кажуть, дівчинка вилиняла, вбилась в колодочки і стала найвродливішою дівчиною в класі. Хоча якщо брати по всій школі, то були хлопці, які з цим не погоджувалися. Та най приємнішим було те, що я продовжував вважатися нареченим такої вродливої дівчини.
Я ж бо залишався маленьким. Ну не найменшим у класі, але в строю на фізкультурі стояв ближче до того краю, де стояв найнижчий. Казала мати, що дівчата ростуть швидше, що я ще дожену і пережену Марію за зростом, то ж я й не переймався. А сусідка, жінка безхитрісна та пряма, як рейка, сказала матері:
– Та нічого там не буде! У Марії он повна пазуха цицьок, а ваш - глист проти неї, та ще й досі машинками грається.
Після школи я вступив до КПІ і поїхав навчатися до Києва, а Марія вступила в технічний виш найближчого обласного центру. Перший курс пережив важко. В школі навчався легко, граючись, а тут довелося прикласти чимало сил, нервів та здоров’я, щоб пробитися на другий курс. Та ще й в іншому місті, дуже сумував за батьками та друзями. Кожного тижня писав Марії листи. Виривав з середини зошита листок на чотири сторінки і весь його списував дрібним почерком. Вкладав в написане весь свій літературний хист. Інколи додавав туди ще один листочок, де були вірші, складені на її честь. Вона відповідала рідко сухими звітами про події в селищі, та ще - де й коли бачила однокласників.
Закінчився навчальний рік, я здав сесію і приїхав в Селище. Поїзд приходить рано-вранці, тому подзвонив Марії, коли відіспався - після обіду. А вона каже, що не може зі мною балакати, бо біжить на автобус, щоб їхати на роботу.
- А можна я тебе проводжу до автобуса? – запитую.
- Можна, якщо встигнеш, бо я вже виходжу!
Біжу до її хати. Вона чекає на розі. Швидко пішли до зупинки. По дорозі розповіла, що проходить практику в місті, на машинобудівному заводі, працює в другу зміну. Прийшли на зупинку, майже відразу прибув автобус. Дівчина вскочила в салон, а я забарився, стою в нерішучості, не знаю - що робити? Та якась невідома сила, як магнітом затягла мене в автобус. Вскочив в останній момент.
Марія сиділа біля вікна поруч з молодою жінкою. Та подивилась на мене, на Марію, посміхнулась загадковою посмішкою, мовляв, з вами все ясно, і пересіла на інше місце. А в очах - чи то туга, чи то заздрість.
Провів я дівчину до самої прохідної і поїхав додому. А ввечері налетіла буря, вдарила злива. Після зливи різко похолодало і з неба посипала нудна мжичка. Я й думаю: «Як же там Марія? Вона ж поїхала на роботу в легенькому сарафанчику. Змерзне бідна». Прийшов додому до її матері і кажу, що так, мол, і так, поїду стрічати вашу дочку з заводу. Дайте щось їй вдягнути, ви ж краще за мене знаєте, що саме.
Приїхав до заводу, перейшов на іншу сторону вулиці, сів на зупинці, чекаю. Сиджу собі та й думаю. Я вже не глист, за рік витягнувся, став на голову вищим за Марію, хоча й вона була не низенькою. Правда, в вазі не додав, за що і отримав прізвисько Шнурок. Загадав, що якщо прийде до третього автобуса то будемо разом. Прийшла до четвертого, та ще й не одна, а з двома такими ж, як вона, дівчатами. Зраділа не так мені, як теплій одежі. Дівчата дивляться на все, що відбувається заздрісними очима, а Марія на них зверхньо, гордовито.
Коли проводжав Марію вперше до автобуса, то дівчина зробила такий собі тонкий натяк. Мовляв, те, що я зараз проводжаю, це так собі. От коли вночі о дванадцятій повертається додому - ото страшно! Я ходив стрічати дівчину навіть коли вона перейшла працювати в першу зміну.
Швидко, як один день, пролетіло літо. Пора їхати на заняття. Центральне управління геологічної партії знаходилось в Києві. Доволі часто до Києва і назад їздив мікроавтобус із співробітниками. Батько підгадав посадити мене в такий рейс, і я поїхав до Києва. Окрім мене в машині були три дорослі чоловіки і мати Марії. Виїхали за Селище і чоловіки попросили шофера зупинитись. Дістали пляшку, стакан, швидко випили. Запропонували і тітці. Вона відмовилась.
- Що - зятя соромитесь? – пожартував чоловік.
- Та який там зять! З цього теляти не вийде зятя! Дівчина вже на все готова, а цей її боїться. Скільки вже разом, а хоча б раз за руку взяв. Я вже не кажу, щоб за щось інше.
Я не на жарт образився. Взагалі-то тітка казала правду, але ж навіщо це казати п’яним дядькам та ще й у моїй присутності?
Всю дорогу дрімав під гул двигуна і думав. Звідкіля тітка знає, що я дівчину ні разу не брав за руку? Мабуть, дочка ділиться своїми секретами з матір’ю, тому то мати знає, що дівчина вже на все готова. А на що саме? Якось, коли я проводжав її, вона спитала у мене:
- Знаєш, що спільного між закоханими і жабами?
- Ні, не знаю!
- І ті, й інші бояться лелеки!
Мені дівчина подобалася, навіть дуже, але я не знав, що з цим робити. Моя мати казали, що дівчата не тільки швидше ростуть, а й швидше дорослішають. Судячи з запитання, Марія вже була доросла, знала і розуміла, що до чого. Я ж не знав, навіть не уявляв. Хоч і вимахав нівроку, але залишався все тим же дурним телям, якого тягнуть до материної цицьки, а воно не розуміє навіщо, і опирається. Не даремно ж Марійчина мати обізвала мене телям. Якби хоч трішки подорослішав, то міг би запропонувати одружитися. Але ж наші батьки хоч і працювали разом, разом кочували, та були - як батьки Марічки та Івана з повісті Коцюбинського «Тіні забутих предків». Казала мені мати: «Ти ж знаєш, на якому рахунку наша сім’я, ми ж не якісь там Кузьменки. Дивися, якщо не думаєш одружуватись не руш дівчину!» Та мені і на думку не приходило одружуватись, я ж бо не відчував себе дорослим. Та чи стане дівчина чекати, поки я подорослішаю, і чи погодиться взагалі вийти за мене? Навіщо ж тоді ти морочити їй голову?!
А ще казала моя мати: «Хочеш побачити, якою дружиною буде твоя дівчина, подивись на її матір». Там, у машині, подумав, що якби ми одружились, то Марія б так само зневажала мене, як зараз зневажила її мати. Згадав, що за весь час нашого знайомства Марія жодного разу не назвала мене по імені, тільки по прізвищу або по прізвиську. Вирішив, що не варто нам більше зустрічатись, перестав писати їй листи. Хоча складати вірші не перестав, але вона вже їх не читала.
