- Я не знаю, для чого Боженька придумав старших братів. Як на мене, то від них одні неприємності! - думала я сонячного літнього ранку.
Мені десять. Старших братів у мене четверо. Один з них - дванадцятирічний Павлик - рідний. Це з ним два дні тому нас привезла матінка до бабусі у крихітне затишне містечко. Інші троє братів - Олексій, Сашко та Єгор - двоюрідні. Олексій найстарший, йому чотирнадцять. Близнюкам Сашку та Єгору по тринадцять. Не минуло й години, як брати мої утворили дружнє плем'я казна-яких команчів.
А що робити мені?
Я стою на ганку і спостерігаю, як Мурчик ловить мух. На яблунях жовтіють молоденькі планети, кури заклопотано ходять двором... Нудно.
І раптом чую з кущів малини голос Павлика:
- Великий Вождь Соколине Око, а може таки візьмемо малу Скво Надіне з нами у розвідку?
- Павле Влучна Стріла, ні, не візьмемо. Бо мала Скво "здасть" нас,зуб даю - відповідає інший кущ малини голосом Олексія.
Кущі смородини поряд додають голосами Сашка та Єгора:
- Скво повільноє бігає, ще сторож упіймає... Доведеться застосовувати отруйні стріли.
Та ну її, дівчисько!
Мала Скво - це я.
І я цього так не залишу. Я стрибаю просто з ганку в бік грядок. Кущі зрадницьки тріщать і за секунду в бік лісосмуги несеться на уявних жеребцях блискавичне плем'я команчів - моїх братів.
Вони біжать на колгоспне горохове поле. Де заляжуть у найближчій грядці і набиватимуть свої індіанські животи молоденьким українським горохом. Ризикуючи розбудити вічно п'яного сторожа Наминася у халабуді неподалік.
Я повертаюсь у двір. Мені так образливо, що сльози навертаються на очі. І замість чотирьох курок я вже бачу вісім.
Раптом голосно рохкає у сараї - він тут же, у дворі - свиня Бейжа. Бейжу назвали так на честь модного бразильського серіалу. Двері сараю відчиняються і звідти виходить дід.
Мій дід Василь - голубоокий і кучерявий - помічає мене зарюмсану і тривожно нахмурює кошлаті брови.
- Надюню, ти чого?
А де хлопці?
Я схлипую, тому не одразу відповідаю:
- Вте... Втек... гик... Кли -иииии!
І тут така вселенська самотність накочується на мене, що вода ллється з моїх очей, як газіровка за 2 коп з совкового автомата - у цьому містечку кілька таких вціліло. ( Щоправда, замість 2 коп треба просто добре гепнути по такому кулаком і підставити рота - стаканів давно нема)
Дід хитає головою і белькоче:
- Засранці!
А тоді починає мені пропонувати неймовірно цікаві на його думку речі.
Погладити Бейжу. Ні, я її боюсь. Піти позбирати на картоплі жуків. Фуууууу!
Порахувати курей. Я їх вже рахувала сто разів - їх одинадцять, одна кривенька.
Тоді дід встає, знову відчиняє дверцята сараю і звідтіля, з якихось його нетрів, виводить на світ божий ВЕЛОСИПЕД.
" УКРАЇНА" - читаю я, захоплено оглядаючи великого і міцного металевого велетня. Їздити я вже пробувала, але вмію ще не дуже.
Втім, душа моя вже співає і рветься в мандри. Дід зітхає і відчиняє нам з велосипедом хвіртку, де починається стежка через лісосмугу.
Велосипед важкий, мов танк, зріст мій дозволяє мені їхати лише під рамою. Як на зло стежкою бродить стадо сусідських індикачок, вони поважні та пихаті. Обабіч кілька калюж з густою, аж масною багнюкою, ще далі обабіч стежки - височенні зарості кропиви. В людський зріст.
Я просовую ногу під раму. Натискаю на педалі. Відштовхуюсь від землі і - ми летиимоооооооо! Вітер у скронях шепоче "давай, давай" - великі колеса крутяться все швидше, розбризкуючи багнюку у всі боки... В якийсь момент стає зрозуміло, що я вже не керую велосипедом - він летить по інерції - важкий і могутній!
І зупинити я його можу лише одним способом. Впасти разом з ним.
О, я не знала, що поважні індикачки в критичну хвилину такі спритні і можуть розвивати ТАКЕ прискорення!
Кут нашого польоту із велокосмольотом "Україна" стає критично небезпечним і...
Тільки не це.
На швидкості світла крихітним болідиком я відриваюсь від загальної конструкції і влітаю в пекельну стіну хижої пекучої кропиви. Зверху на мене падає велосипед.
Тіло моє неповоротке і нечутливе. Здається, одна лямка на сарафанчику обірвана.В уяві тремтить фото з журналу "Наука і жизнь" - голий йог у чалмі на дошці з цвяхами. Ні, не на дошці з цвяхами. У басейні з переляканими їжаками. Ноги-руки мої погано згинаються, а очі ледь-ледь відкриваються. Я додибую до калюжі і заглядаю туди.
Відображення мене дивує - там червонощока дитина-млинець із вузенькими, як у японки, розрізами очей.
- Японка... А раптом це назавжди?
Дибаю назад до хвіртки. Руками-ковбасками - гнуться вони погано - відчиняю її. Дід стоїть до мене спиною коло дерев'яного столу, розкладаючи сушитися квасолю.
Я підходжу ближче смикаю його за рукав і кажу єдині японські слова, які знаю - їх мене навчив брат Павлик.
- Камутохєровато японамать.
Брови діда лізуть догори. Кілька секунд ми мовчки дивимося один на одного, а тоді він кричить кудись в бік літньої кухні, де бабуся готує обід:
- Василино!
Бабуся виходить. Бачить мене. Дивиться на діда. Кілька секунд вони стримуються, а тоді починають реготати, схлипуючи та виймаючи з моїх кучерів індикачині пір'їни та листочки кропиви.
Того ж вечора, коли мене - вмиту, розчесану і вже не-японку бабуся вкладає спати, дід оголошує загальний збір племені команчів і про щось розмовляє з ними у літній кухні.
Наступний ранок сонячний та ясний.
Я стою на ганку, на яблунях жовтіють молоді планети, кіт Мурчик ловить мух.
Брати команчі виходять на ганок також і Олексій запитує:
- Скво, підеш з нами сьогодні на полювання?
- Нєа - відповідаю я.
Коло стіни сараю стоїть полагоджений велосипед "Україна" - руль його рівненський, а що кількох спиць немає - так це зовсім непомітно)
п.с. Велосипеди люблю досі. Одна з моїх мрій - доїхати велосипедом до моря.
Українського моря.
