Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51563
Рецензій: 96011

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 51636, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.119.137.175')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Містика

Еврін (принц смерті)

© Аркадій Поважний, 20-11-2023
ЕВРІН

Я лейтенант Збройних сил України. Командир штурмової роти за позивним «Мюллер». Це давнє вуличне назвизько яке вочевидь навічно приклеїлося ще з ранніх років і супроводжуватиме мене доки монетки на очі не покладуть, та й то хтозна, може якийсь жартівник із мого оточення захоче його на надмогильному камені дописати. Мені десь тринадцять було, мав одну звичку, коли доводилося робити щось, що поза межами цивільного кодексу (наприклад ліз на будівництво красти карбіт), а хтось хапав мене за рукав і попереджав, мовляв: «Так робити не слід», я зазвичай говорив: «Мені можна» і сухо посміювався. Тоді хтось узрів у цій паразитичній звичці схожість із відомим кіно-персонажем минулого сторіччя.
Хочу розказати недавню історію, яка трапилася у боях на Куп’янському фронті. Те, що трапилося ніяк не можу пояснити, досі шукаю відповідь, навіть у психушку вскочив, але про це потім.
Жовтень у цьому році був теплим, той дивний персонаж з’явився двадцять шостого жовтня, вірніше у цей день я із ним познайомився.
Почалося все із виклику мене до командира підполковника Ворона. Зазначу, що Ворон за природою військовик, військовик за діда-прадіда. Батько у нього був військовик, а також дід і, як сказав, прадід. За словами підполковника на прадіді військова спадковість не закінчується, а тягнеться в давні періоди Козаччини. Але пан підполковник має схибленість на марновірстві, можливо тут вплинула конотопська генетика, бо він родом саме звідти, із якогось села в Конотопському районі в якому в кожній третій хаті ворожбит чи ворожка. Ворон маніакально вірив у забобони типу, що чорна кішка через дорогу то до невдачі, боявся наврочень чи приворотів, а особлива фішка, якій би позаздрила найзабобонніша баба, це зчитування прикмет, тлумачення сновидінь. Ворон сам створював складні гороскопи, креслив якісь зоряні карти, таблиці, діаграми.
Так ось, викликає до себе на полковий опорний пункт, мовляв, треба про щось «перетерти» віч-на-віч.
- Справа делікатна, - каже мені з порогу не привітавшись, стишує тембр майже до шепоту. – Як відомо, на твоїй ділянці планується широкомасштабний прорив.
- Ну то й не дивно, – кажу. – Вони вже тиждень стягують ресурси. І людей і техніку.  
- Засватаю на твою ділянку одного корисного чоловічка. Мені сьогодні на удачу наснилося, що здоровезного сома у ставку спіймав, а у пащі того сома рука із триколорним шевроном.
«Що він верзе?» - думаю собі – «І кого це мені призначили?».
- Так про кого ви говорили? – питаю.
- У минулому офіцер. Чи то майор, чи полковник, я не уточнив. Прийшов із тероборони вже як рядовий.
Для теперішньої війни це була звичайна практика, коли бувші офіцери, які були вже на пенсії в ЗСУ вливалися як звичайні солдати, відмовляючись від колишніх звань.  
Ми сіли за стіл, Ворон налив чаю і розклав пакунок із різноманітними цукерками. Чай був незвичайний, заварений із різних осінніх ягід, яких біля залишених осель росло чимало. Я на смак розпізнав смородину. Мені байдуже що він там понаварював, в умовах постійного окопного і бліндажного холоду аби було гаряче питво і якісь солодощі.  
- Так, що за чоловік? – знову питаю. – До чого це утаємничення? Він із СБУ?
- Може так, а може ні. Від тебе треба на ніч його прийняти. Він зі своїми людьми здійснить диверсію.
- Диверсію? – здивувався я.
- Саме так.
- Скільки ж у нього людей? Де список?
- Не знаю скільки, та щоб тобі не заважали, розмісти його на лівофлангових фортифікаціях.
- Там підходи заміновані, русня туди не йде, там і місцина не зручна і під контролем нашої арти. Він звідти щось планує?
Я змахнув зі столу крихти від галет, які хтось залишив до мене. Ворон тут же пхнув мені вологу губку:
- Ніколи не витирай голою рукою, тільки губкою, або рука має бути в рукавичці, інакше усе життя харчуватимешся крихтами, - кілька секунд підполковник ніби збирався з думками. – Бажано щоб цього чоловічка бачили якомога менше людей. В ідеалі, щоби тільки ти знав про нього.
- Ви й загнули. Як же це можливо? Приводжу на позиції невідомо який загін. Наші тепловізори все рівно помітять групу і виникнуть питання не лише у моїх бійців. То мені службу безпеки, у разі чого, на вас скеровувати? А мінні карти я маю передати вашому чоловічку? Він якийсь супер-пупер диверсант?
- Впевнений питань у СБУ не буде. А із ним незабаром познайомишся, - Ворон занепокоєно глянув на годинник, потім дістав смартфон, перехрестив його і когось набрав. Коли на тому кінці підняли, він помітно хвилювався. – То де він?
Йому щось відповіли, до мого вуха донесло змитий баритон, я не розібрав ні слова.
- Під чиїм же він буде підпорядкуванням? – питаю дещо насмішкувато, бо мені здалося, що мене пранкують.
- Ти командир.
Я хотів спитати Ворона чого він такий наполоханий, але поки вивчав підполковника, намагаючись вгадати у чому ж суть його розіграшу. У двері постукали. Ворон схопив зі стола дерев’янний хрест і притиснув до пуза, тримаючи обома руками, а я вже не сумнівався, що з мене кепкують, з пантелику тільки збило те, що Ворон зблід.
Із темного отвору дверей з’явився невеличкий чоловік середнього зросту, він не зайшов, а наче безшумно заплив до середини. Чоловік років тридцяти п’яти, можливо і більше. По його блідо-блакитному обличчю важко це визначити. Здивував його одяг. Ворона протеже був одягнений казна як. Мало того, що в цивільне. На голові чорний берет, який у давні часи належав до совєцької морської піхоти, на ньому був засалений, заношений костюм-трійка, костюмні штани заправлені у натівські берці. Так вбираються зазвичай дивакуваті безхатьки із мегаполісів. Особисто колись у Київі до мене підходив постарцювати індивід вдягнутий приблизно як цей «спец-призначенець», на ньому був фрак, на голові кавказький картуз, а на ногах на босу ногу шиті-перешиті сандалі. І ось переді мною подібне одоробло. Ну ніколи не подумаєш, що це колишній офіцер і теперішній військовик. В іншому: пригорблена осанка, скляний погляд, сам незвично худий.
Прибулий наче арештант тримав руки за спиною, навіть не простягнув для привітання. Та й, чесно, у мене чомусь зовсім не було бажання із ним ручкатися, я б ліпше бомжу хворим на коросту потиснув долоню ніж цьому. Ні, це не була відраза, огида чи щось таке. Сам на ту мить не міг собі пояснити, що я відчував. Це схоже на те, коли ти до нестями боїшся покійників, а тебе змушують поцілувати в лоб якогось незнайомого небіжчика в труні.
Стосовно його зовнішності… Я хоч і не знавець чоловічої краси, а тут би його назвав просто несимпатичним і навіть не уявляю яка може бути жінка біля нього. Глибоко посаджені очі, високе чоло, чи є волосся не можу визначити, через той же морпіхівський берет, який він носив неправильно. Ніс – це скоріше пташиний дзьоб, якийсь ґакоподібний і у профіль наче варто зробити невеличке зусилля і дістане до підборіддя. На обличчі якесь умиротворіння яке буває у мерців, які померли щасливими. А очі, якщо придивитися, відблискують ніби зроблені зі скла і враження, що не рухаються зовсім, погляд він концентрує лише поворотом голови і дивиться наче кудись убік, його погляд не можливо спіймати щоб віч-у-вічі. Мені здалося ніби у його міміці зараз глибокий спокій і безмежний сум, але у суміші з очима ніби прихована ненависть до усього живого. Мені знову подумалося про жінок, впевнений що він дружини не має, та водночас я і у цьому питанні не сильний, хоча мені за тридцять, а Євина порода мене все життя дивувала зокрема дивувався деяким дівчатам яких вони собі обирали партнерів по життю.
Тут Ворон ніби отямився і заговорив різкувато, взявся нас знайомити:
- Знайомтесь, це Мюллер, ваш командир, а це Еврін я про нього говорив. Розмістиш його на обговорених позиціях.
Я глянув на Ворона, відвернувшись від гостя, таким чином сподіваючись що і цього разу вдасться уникнути рукостискання.
- Працюватиму сьогодні на вашій ділянці, - голос Евріна був низький, надривний, ніби йому треба прокашлятися.
Мені чомусь захотілося теж у руки хреста взяти і я навіть очима шукав чи немає у Ворона де на поличках запасного.
- Я ось тільки не зрозумів, - кажу. – Скільки людей із вами працюватиме? Ваші люди десь зовні очікують?
- Мої люди прибудуть пізніше, ближче до ночі.
- Добре, - я нарешті з трудом глянув на Евріна. – Коли побачу оперативний план?
- Усе на місці, - прохрипів гість.
Потім ми з Евріном поїхали на позиції, я сидів біля водія, а Еврін на задньому сидінні. Мене дивував той факт, що при ньому не було ніякого майна, а він збирається здійснювати свою диверсію цієї ночі. Немає навіть якої-неякої зброї. Дорогою я намагався розговорити його тільки через ввічливість, ну й, звісно, багато чого цікавило. Мій попутник сухо реагував на питання, або неоднозначно відповідав на мої зауваження стосовно військової стратегії. Не важко зрозуміти, що Еврін теж не мав бажання зі мною пустомелити. Отож більшу частину путі ми проїхали мовчки.
Коли «гамер» доставив нас до крайньої точки, до «нуля» ще два кілометри, ми пішли пішки. Вже скоро стемніє, то ж я попередив попутника що далі йти будемо швидко, навіть подекуди бігом. Попереду нас вже пішли господарники, які доставляли на позиції харчові припаси і медикаменти. Мій же супутник несподівано вказав у бік зруйнованого села:
- Нам треба туди, ненадовго. Я можу один.
Та ні. Я не мав права його залишити на самоті. А що як прилітом накриє і мені відповідати. То ж неохоче взявся супроводжувати Евріна куди він захотів. Це село вже рік як евакуйоване, його зруйнували протягом перших місяців війни, жодної вцілілої хати, навіть знищені всі погріби, скоріше за все їх підривали вже в процесі зачисток, тим більше село кілька разів переходило від на до них і навпаки. Однак сюди щодня були артилерійські приліти, один раз навіть московити нанесли авіаудар. Я припускаю що наша контррозвідка зливає московитам дезу, ніби там в бункерах розташований наш штаб. Хоча ці задроти кілька разів були тут і могли б переконатися, що тут будівля якихось потаємних бункерів з інженерної точки зору не ефективна та й не можлива.
Я попередив Евріна про небезпечність подібних відвідин, мовляв, цього робити не можна.
- Нічого, - відповів, а потім глянув кудись у бік мене. – Мені можна.
Присягаюся у його інтонації читалося кепкування наді мною.
Це ж виходить він заздалегідь зібрав інформацію про мене. Але ж у яких досьє накопав ту історію як я отримав дитяче репутаційне псевдо? Це точно ніде не вказувалося. Вже й немає тих людей хто нагородив мене цим назвиськом. До того ж я ще в юні роки позбавився від тієї паразитичної звички говорити «мені можна».
Хто ж він насправді? Думаю при нагоді про це із ним погомоню віч-на-віч.
Ми забрели на кладовище. Воно теж добряче постраждало. Зоране вибухами бомб, а деякі могили були сплюндровані, видно хтось працював з лопатами, ламав труни. Кацапи свідомо осквернювали поховання. Навіщо? Невже від безсилого бажання помститися за щось українству навіть таким первісним чином?
- Шукали цінності, - ніби відповів на моє неозвучене питання Еврін. – А дехто просто захотів заволодіти людським черепом. Щоб надалі використовувати як попільничку. Але сьогодні ж вандал буде десять разів просити смерті перш ніж дочекається її. Син її прийде і помститься за зганьблену пам’ять матері.
- Про що це ви? – питаю і дивлюся на завалений обеліск пограбованої могили.
Похована циганка, яка померла ще у 1902 році. Про якого він сина говорить? Як бачите, у мене питання на питанні до цього інфернала.
- Я цих ординців знаю із чотирнадцятого року, - кажу. – Знаю, що їхня переважна більшість інвазивні сутності кончені на всю голову, але не помічав некрофільських тенденцій.
- Вам нічого про них не відомо, - Еврін несподівано застиг скляними очима вдивляючись у надгробки.
Тепер його не відрізнити від статуї. Я чекав десь хвилину, потім обійшов його і глянув у вічі. І відчув як у мене похололо в грудях. Його і без того скляні очі, покрила якась мутна пліва, я відсахнувся. Відійшов від нього метрів на п’ять і так прочекав ще п’ять хвилин, намагаючись пояснити подібний ефект. Та довго не роздумував, для себе вирішив, що у нього якась хвороба очей.
- Нам довго ще? – питаю роздратовано, але голос мій звучить навіть жалюгідно.
- Йди, стрінемося на місці, - прозвучало начеб то із повітря.
Я міг би скористатися правом командира і «наїхати» на нього через увесь цей цирк, та я вже налаштувався скоріше прибути на позицію, а там хай як буде. Прилетить щось по цьому диваку і нехай, я зробив усе що міг. Треба буде, відповім. Минулої ночі нас вісім разів штурмували групами по сім-десять чоловік, стільки ж артобстрілів. Вдень штурмують менше. І за час моєї кількагодинної відсутності можливо з’явилися нові «трьохсоті» і, не дай Боже, «двохсоті», а я замісто того, щоб бути біля своїх хлопців, займаюся казна чим.
Коли я зайшов в окоп, першою мене зустріла начальниця медичного відділу «Багіра», в миру Яна і відразу почала звітувати про стан здоров’я бійців.
- Мюллере, хоч і осінь, але у хлопців весняний авітаміноз. У кого прищики посипало, у інших шкіра лущиться, та й у тебе губи он потріскалися. Як хочеш, але треба вимагати щоб до раціону додали більше овочів і фруктів. Вже третій тиждень хлопці на салі і тушонці.
- Розумію, - зітхнув я, бо знав, що зараз із постачанням овочів важкувато. – Сьогодні ж повідомлю щоб назавтра все це було. І треба кілька бійців послати до села. Там всіляких осінніх ягід і фруктів можна набрати, цього року як ніколи вродило, дерева аж ламаються. До речі, щодо села. Слухай, Яно, до нас прибуває новачок, і Ворон наполягає аби тримали його присутність у секреті, такого туману напустив, я зовсім нічого не зрозумів. Якийсь диверсант – не диверсант, бачила б його, на вигляд наче дурник балаганний. Підполковник каже якусь акцію диверсійну проведе. Яку в біса акцію?
- І де ж ця людина?  
- На цвинтарі чогось завис. Чи то молиться, чи медитує.  
- А ото не він? – «Багіра» поглядом вказала мені за спину.
Я обернувся.
Еврін стояв на бруствері дивлячись у бік ворожих позицій і скоріше за все чув мою тираду про нього. Стояв на місці яке прострілюють ворожі снайпери. Чомусь коли мої бійці висовують якусь цуцурку з настромленою каскою сантиметрів на двадцять, як відразу у неї цілить кацапський снайпер. А цей чорт на повний зріст стоїть і нічого. Він так і стовбичив вже розсекречений, бо бійці почали його застерігати водночас криючи матюччям.
Еврін сплигнув в окоп. Мені здалося що він опускався занадто повільно навіть для такого худого тіла. Навіть не було чутно характерного звуку гупання ніг об сиру глину.
- Вранці після нас на зачистку підете, - звернувся до мене, знову дивлячись невідомо куди.
Я відчув як «Багіра» ховалася за моєю спиною, боязко визираючи через плече, бо в лопатку уперлося її підборіддя.
- Ви знову говорите загадками, - говорю і ловлю себе на думці, що краще б було аби кацапський снайпер його підстрелив, хоча Еврін нічого мені поганого не зробив, однак чомусь він викликав у мене якийсь екзистенційний страх.  – І чому ви так необережні? Врешті це правило дотримання елементарних правил безпеки.
- Краще аби зайняли їхні траншеї після нас, - здавалося він мене не слухав.
- Після вас значить, - я ледь стримував гнів. – Де ж ваші люди? Коли прибудуть? Їм відомі паролі?
У мене було ще купа питань, як то: чи включати його людей на довольство? Чи включати до резерву БК?
- Там, - Еврін вказав у бік зруйнованого села. – Звідти прийдуть мої люди.
- А план? – питаю. – Мені потрібен оперативний план.
Еврін знову перетворився на статую, тільки цього разу без запливу очей. Я ж намагався повернути його до реальності:
- Я вірно розумію, у вас вже є карти і нашого, і їхнього мінування? Тоді може поділитеся їхніми мінними полями?
- Нам не потрібно, - монотонно відповідав Еврін. – Ви ж перед входом на їхні території потурбуйтеся про міни.
- Ви що по повітрю підете? – вже неприховано глузую з нього. – Аеро-розвідка повідомила кацапи нагнали кілька сотень піхоти і все щоби кинути на нашу ділянку, можливо сьогодні вночі. А скільки у вас людей?
- Ми будемо там, де маємо бути і будемо вчасно.
Я вже стомився від його просторових відповідей. А Еврін побрів траншеєю до тих самих віддалених, покинутих ще літом позицій. Там залишалося кілька бліндажів, але та ділянка не раз вже обстрілювалася вже після нас. Навряд чи там залишилося що для комфортної дислокації.
- Очевидно у Ворона зовсім фляжка засвистіла, - кажу тихо. – Раз він нам циркового коміка прислав.
- Якийсь він… - «Багіра» підбирала потрібні слова. – Моторошний тип.
- А я так і не зрозуміла чим він і його люди відзначатимуться, чим воюватиме. Я не бачив щоби йому хоча б гранатку видали.
- Він містично страшний, - дала нову оцінку «Багіра».
Ще б пак. Як тут не погодитись.  Уперше бачу в її очах страх, а я знаю «Багіру» вже вісім місяців і за весь цей час вона часто виявляла більше хоробрості ніж який старий штурмовик, котрий воює невилазно з чотирнадцятого року. Яна іноді у якості госпітальєрки виявляла безумство героїзму. На одній позиції, з якої ми змушено відступили, залишилося двоє наших, одного вбило, другий поранений тримав позицію і твердо вирішив залишитися там до кінця, вже приготував гранату, аби підірвати семе. «Багіра» сівши на квадроцикл помчала туди, петляючи між вибухами мін і стрілом баштового крупнокаліберного кулемета. І таки вивезла бійця. Я тоді бачив її усмішку, коли на неї із лайкою накинувся комбат. Вона тоді відповіла фразою, якою люблять хизуватися і бравують москалі, хоча за час війни жодного разу не бачив щоб вони забирали з поля бою своїх важкопоранених, тим більше «двохсотих».  І ось я вперше бачу в її очах страх.
«Єдину природну фобію забрала у мене війна» - якось сказала мені. – «Я перестала боятися мишей».
А мишей цього року аномально багато. Очевидно це результат того, що зникли птахи-хижаки, зійшли лисички, словом повтікали ті, у кого в раціоні ці трикляті гризуни. Отих котиків, яких приживають бійці, явно бракувало. Не справлялися мурчики, та й облінилися. При непоганому харчуванні, яке отримували бійці, вони тушонкою ділилися з котами, а це було альтернативою мишам, адже за ними ще ганятися треба, то ж миші почувалися вільно. Миші заполонили геть усе: солдатські рюкзаки, взуття, медичні чемоданчики, продуктові бокси. Найгірше, що наносили шкоду техніці, забираючись до середини і згризаючи ізоляцію. Смішно було спостерігати як тікають із вихлопної труби коли вмикали генератор. Так ось, «Багіра» здолала цю природну ідіосинкразію, навіть приручила кількох, навчивши їх деяких трюків.
- Мені він байдужий, - брешу дівчині, бо цей інфернал неабиякого страху і на мене нагнав. – Просто у мене питань багато. І мені треба багато чого з’ясувати.
- Я хочу дещо розповісти, - почала «Багіра», вдивляючись у бік, куди пішов Еврін. – Уперше в житті я побачила покійника в десять років. Помер мій дід. Його труна стояла посеред хати. Тоді не те, що страх відчувала, а щось незрозуміле, бо не знала визначення містичного страху. До труни не наважувалася наблизитися, хоч як не вмовляла якась родичка бабуся, щоб, мовляв, підійшла і поцілувала в чоло. Я тоді перелякана втекла із хати. – Леся зробила паузу, аби закурити. – Якось, коли вже була більш-менш дорослою, здається в одинадцятому класі, наснилося, що заходжу у наш старий двір, вже вечоріє, за шибками зловісно темнота. І до двору заходить покійний дід і намагається підійти обійняти мене і вимагає щоб я поцілувала його в лоб. Я ж таку неприязнь і страх відчуваю починаю тікати, бігаю по подвір’ю наче у замкненому колі, а покійник скрізь за мною з розпростертими руками і розчепіреними пальцями. Так ось, при появі цього Евріна я згадала той сон і тому, що уві сні у діда були такі самі очі. Ти звернув увагу, що він дивиться начеб то на тебе і не на тебе? Так буває у людей із зіпсованим зором, яких все життя звик бачити в окулярах і коли вони їх знімають вони дивляться якось дивно. Я боялася, що він полізе потиснути руку.
- Схоже він сам уникає тактильних контактів. У штабі Ворона у мене теж були такі відчуття. Зараз маю до нього навідатися, може ж побачу його втаємничену групу. І треба врешті план узгодити цієї нічної атаки. А то потраплять під обзір наших «тепляків» і закидають цих диверсантів ВОГами.
- Я з тобою, - рішуче визвалася «Багіра» чим мене дуже здивувала, я планував із собою в супровід взяти когось із хлопців.
Не став заперечувати. Це одна із тих незрозумілих жіночих рис. Тільки що говорила, що панічно боїться Евріна, і в той же час напрошується його відвідати.
Ми рушили траншеєю за нашим дивним гостем. Дорогою майже не розмовляли, а коли і перекидались фразами, то чомусь шепотом. Тут окопи були доволі глибокі, подекуди навіть із дерев’яними украпленнями, які ще не зняли, бо зазвичай добротну деревину не залишали, пускали на укріплення нових фортифікацій. Проходили ділянки де доводилося пригинатися і навіть пересуватися на четвереньках, бо місцина була доволі відкрита не прихована навіть якими кущами.
Чим ближче до потрібних бліндажів, тим чомусь тихіше довкола. Це відразу мені почало різати слух. В умовах коли щохвилини щось десь вибухає, стріляє, абсолютна тиша насторожує. Я глянув на «Багіру». Вона теж на це звернула увагу, показавши на вухо і розвела руками.
- Я впевнена, - шепотіла вона. – У безвоєнному житті мені знадобиться час на психологічну адаптацію, щоби спокійно засинати без колискової авіабомб і кулеметних черг.
Бліндаж, де вірогідно базувався Еврін, був напівзруйнований, щоби забратися до середини, потрібно пролізти між уламків дошок і колод на вході, як говорив цю ділянку ми залишили ще на початку літа у рамках «повзучого наступу».
Я не побачив щоб хтось тут окошився, навіть мишей не було. Присутності хоча б однієї людини не видно, траншею з середини вже заволокло травою, яка тепер була суха і пожовкла, і по ній останні місяці ніхто не ступав.
- Де ж бійці? – риторично питаю вже не шепотом.
- Очевидно ніхто так і не прийшов, - «Багіра» розвела руками і зітхнула. – А може вдало ховаються. Адже ж специ. – Останнє було сказане із наявним глумом.  
- Дурня якась відбувається. Не буде ніякої нічної операції.
- Усе буде зроблено вчасно, - прохрипів ніби із динаміка голос.
Я здригнувся, а моя супутниці зойкнула. Якби автомат був на бойовому положенні, то шмальнув би з переляку. Просто над окопами на зарослому бруствері стояв Еврін у своєму вбранні бомжа, чи блазня.
- Все ще очікую план ваших дій? – я старанно гамую свою сконфуженість, змішані почуття страху і здивування. – І де ваші люди?
- Усі там? – вказав на село. – Акція наша найпростіша. Почнемо опівночі при першому тумані. Закінчимо до світанку.
- Так який мені надіслати звіт? Акція почалася при першому тумані, а закінчилася перед світанком? – я гадав, що у мене вийшло саркастично, хоча відчував, що це не так. – Може почнемо говорити серйозно?
- Наша мета єдина – знищити москалів. А планово-позапланово немає різниці.
Я тихо сказав «тьху», бо тут нічого не доб’єшся. Нехай буде як буде, вилізуть якісь «косяки» нехай Ворон відповідає. Хоча тут же згадалося, що у нас із підполковником були тільки усні домовленості.
Еврін, як і перший раз, безшумно наче кіт сплигнув в окоп і пішов до розбитого бліндажу. Я не зміг розгледіти яким чином він здолав перешкоди і проник у ту маленьку дірку, що колись була входом, ніби у цю мить якесь запаморочення сталося. Він просто щезну у темному отворі. І жодна травинка не зім’ялася, не колихнулася.
- Може зазирнемо? – запропонувала «Багіра», кивнувши у бік бліндажу.
- Тобі дійсно те цікаве? – дивуюся.
- Якщо з тобою то подивилася б куди він пішов.
- Валимо, - я рішуче узяв її під руку і буквально силоміць повів геть. – Вже темно, і найменше хочеться бути поблизу цього чорта.  
- Але ж… - вона не підібрала аргументи, які б змусили мене вдовольнити її цікавість.
- Не знаю як ти, а особисто я переживаю як там у нас. Будь якої миті кацапня попре, а ми тут у казна-що граємося. Немає чого зиркати у ту могилу, де він пропав.
«Багіра» ще деякий час намагалася мене вмовити хоча б швиденько зиркнути, та ми швидко минули «зачаровану зону», так називаю, бо як переступили якусь невидиму межу, як знову чути далекі вибухи і стрілянину.
Коли дійшли до позицій, вже зовсім стемніло. Командир аеро-розвідницької групи «Зек» доповів:  
- Мюллере, вони стягнули ще піхоти.
- А техніка?
- Поодаль артилерія, наші «мавіки» намагалися підбити, то ж ретирувалися. Та без сумніву гатитимуть із арти. Ніч буде туманна, то ж доведеться їх підпускати ближче.
- Дійсно буде туман?
- Метеорологи принаймні так кажуть.
Я подумав про Евріна, він теж говорив про туман. Не задавався питаннями звідки він знає, тут можна знайти пояснення, як наукові, так і вміння читати прикмети.  Але це один із фактів, що він таки має намір прийти сьогодні опівночі.
- Висока вологість вплине на показники приборів, - продовжував «Зек» чи то звітувати, чи просто роздумував уголос. – Видимість буде метрів п’ятнадцять.
- Та хоч і п’ятнадцять сантиметрів, - відповів я. – Наші мали б провести арт-підготовку, але інформації про це не було. Хоча відомо, що москалі підтягують сили.
Ми активно готувалися до оборони. Окопи були підправлені, у деяких місцях поглиблені. Постійно тримали зв’язок із пунктами спостереження. Від збудження в очікуванні бою у мене піднявся тиск, хоча це невідомо яка за рахунком буде ворожа атака, а я так і не зачерствів душею, для мене війна не стала рутиною, кожного разу хвилююся, боюся. Так у клопотах, бігаючи по позиції, перевіряючи все підряд, я й забувся про моторошного спец-призначенця. Я коли повертався з «Багірою» себе вже переконав, що став жертвою якогось жарту з боку Ворона і вже подумки почав складати рапорт проти підполковника, та й підбирав які скажу йому слівця віч-на-віч.
Ми несчулися як настала північ. Туманом заволокло лісосмугу і поле. Видимість значно менша п’ятнадцяти метрів, як то переконував «Зек». Цього разу фігура на бруствері мене не здивувала, хоча і мала значно містичніший вигляд ніж до цього. Зараз Еврін здавався вихідцем із мракобричного твору про вампірів.
- Ми виступаємо! – вигукнув Еврін.
Тепер його голос інакший, немає непрокашляної хрипоти, але тепер голос якийсь замогильний.  
Моторошний спец-призначенець  пішов метрів на десять вперед, розвернувся обличчям до нас, підняв руки.
Біля мене стала «Багіра», «Зек» теж був тут. Ми ще кілька хвилин спостерігали за похмурою фігурою, яку ледь видно через темряву і туман.
Несподівано через наші голови пролетіла темний силует і направся в бік Евріна, далі ще один, потім ще… Це ніби група цивільних, усі вдягнуті однаково, у старі костюми, обличчя розгледіти неможливо. В тумані вони сприймалися наче голограми, я навіть трухнув головою, бо загадкові фігури ніби розмивалися у повітрі. Я припустив, що невідомі особи прийшли із зруйнованого села. Розгледів у багатьох на лобі білі стрічки, наче у самураїв. Мене дивував той факт, що Еврін поведе цих людей в лобову і через мінні поля.  
- Зброя! – вигукнув Еврін.  
Бачу незрозумілі люди звідкись діставали то ножі, то тесаки, сокири, шматки коси, одним словом – усе чим можна різати. Один, що перестрибнув через нас, задер позаду полу піджака і в його руках розкрився кривий ніж.
І вони пішли. Пішли безшумно, ледь хитаючись, наче йшли по снігу. Було схоже наче дивлюся кінострічку у якій вимкнули звук.
- Господи, що це таке? – перехрестилася «Багіра», вона притулилася до мене і я відчуваю як дрижить її тіло.
Я ж деякий час перебував у стані глибокої прострації.
- Мюллере, глянь-но, - «Зек» простягнув білу смужку, яка вочевидь злетіла із лоба одного із диверсантів.
Я взяв, але розгледіти нічого не міг, щось було написано, в темряві прочитати неможливо. «Зек» присвітив ліхтариком. Стрічка була картонна із написом щось старо-слов’янською. У мене з’явилося неприємне відчуття і переконаність, що це не можна тримати в руках. Я піддався внутрішньому відчуттю, викинув.
- Знаєш що це? – спитав «Зек».
- Щось нагадує, - відповідаю. – Тільки не пригадується.
- Це «вінчик». Його кладуть на чоло покійнику.
Я старанно протер руки.
- Із ким же ми маємо справу? – задав скоріше самому собі питання. – Ходімо до опорки.
Ми рушили до опорного пункту.
- Що маємо? – питаю оператора «Арчила».
- Нічого нового, координати підарів передав. Арта мовчить. Безпілотники як наші так і їхні пришвартовані.
- Наша диверсійна група туди пішла, - кажу. – Підняти хоча б один борт можна?
- Немає смислу, - заперечив «Арчил». – Тільки дрон проїбем. Навіть ця штука до путя нічого не дає, в ефірі тиша що у нас, що в них.
«Арчил» вказав на трофейну радіолокаційну станцію ФАРА.  
Ми повернулися на позицію, ставши біля кулеметного гнізда. Бійниця була накрита брезентом для маскування від повітряної розвідки. Тут я залишив «Багіру», сам пішов перевіряти взвод, який розтягнувся на сімдесят метрів.
Повернувся до кулеметного гнізда. «Багіра» із «Зеком» по черзі дивилися у прибор нічного бачення.
- Ну як? – питаю аби не мовчки.
- Ніхрена не видно, - констатував «Зек».
- Якби до ранку дожити, - кажу. – Мені знову до підполковника накипіло запитань.
З ворожого боку почулася стрілянина. Здавалося це метрів за п’ятдесят від нас, хоча стріляли метрів за чотириста. Це все через туман звук посилюється. Зрозуміло що стрілянина була локальна, в наш бік нічого не просвистіло. Потім почувся крик, вірніше верещання. Якийсь росіянин так голосив наче одночасно від жаху, і від болю, ніби з нього живцем здирали шкіру і водночас свердлили без наркозу зуби. Потім хтось ще заволав, ще і ще.
«Багіра» сіла на дно окопу стуливши вуха. Я ледь не піддався пориву втекти до бліндажу, ледве змусив себе залишитися на позиції. Схоже на тому боці людей рвали живцем. Я відчув на собі, що фразеологізм «волосся стало дибки» мають реальну похідну, ще й кров ніби похолола, принаймні почувався так, ніби все тіло стало холодним. У скронях пульсувало так, що здавалося це джерело стуку вирветься зовні. Уява не малювала, що саме діється на тому боці, та я вперше за війну пожалів ворога. Одне діло коли гинуть природнім для війни чином: куля, уламки бомби чи гранати, а цьому, що діється, немає назви.
І тут я подумав, як ми цих «союзників» вурдалаків, чи хто вони там насправді, будемо зустрічати, адже ж за логікою вони мають повернутися на базу. І не факт що вони не заподіють шкоди нашим бійцям.
Волання тривали ще хвилин двадцять. Далі крики поступово віддалялися, що свідчило про те, що люди Евріна пішли в глиб ворожої території.
За всю війну це була найдовша для мене ніч. Ми з бійцями вдивлялися і прислухалися. «Зек» перебуваючи на опорному пункті кожні десять хвилин повідомляв мені про становище, але все було без змін. Розвідницькі дрони піднялися лише коли туман розсіявся і оператори повідомили, що на ворожих позиціях немає нікого живого.
О шостій ранку перші пішли сапери, за ними група зачистки з якою пішов і я, ну й, зрозуміло, «Багіра». Ці сімсот метрів долали, здавалося, вічність. Минула ще година і ми нарешті зайшли у кацапські траншеї.
Перша моторошна знахідка на яку ми наткнулися, це пошматований труп бурята. У нього буквально було вирване горло. Та наступне тіло шокувало навіть бувалих ветеранів, які з чотирнадцятого бачили різне. Це був солдат, який сидів в окопі спершись спиною на стіну. Йому зробили трепанацію верхньої частини черепа, від’єднана частина була у нього на колінах. Скидалося на те, що йому живцем зняли частину черепа і якимсь чином змусили курити і збивати попіл у власну зняту половинку. А потім в його мозок увіткнули біля двох десятків недопалків.
- Що ж це за істота таке витворила? – питав «Арчил». – Командире, що то були за нічні люди?
- Він був живий, коли із ним це творили, - констатувала «Багіра». – Помирав довго.
Я нічого не відповів. Здогадався хто цей солдат, коли побачив у відкритому підсумку, який без сумніву йому належав, старий чорний череп із якого росіянин зробив попільничку.  
Ми знаходили труп за трупом. За слів медикині у них не було крові. Видно вони відстрілювалися навсібіч, навіть по своїх влучали. Однак їх знекровили.
В одному із окопів наткнулися на живого москалика, зовсім юного. Він забився в кулеметному гнізді, скрутившись в бублик, притискав коліна до грудей, які обнімав руками. Ми ледь розчепили його долоні, коли зняли шапку, він був абсолютно сивий, навіть брови. Він щось бубонів і не реагував на питання. Я розібрав що він повторює тільки два слова «Отче наш».
- Психологічний розлад, - знову констатувала «Багіра». – Навряд чи вдасться найближчим часом його допитати.
Я попрохав двох хлопців евакуювати полоненого. Сподіваюся його хоч трохи приведуть до тями і він хоч щось повідає про те, що трапилося вночі.
- Цікаво куди поділися ті, що зробили це, - «Багірі» видно було недобре, вона скурила вже третю одну за одною цигарку. – Невже це на нас провина?
- Гадаю ми вже їх не побачимо, як їхнього командира, вони розчинилися з туманом, - я вирішив повернутися до свого опорного пункту. – Піду складати звіт про зайняту позицію, треба вигадати щось реальне. А ти залишся, можливо комусь медична поміч знадобиться.
- То що напишеш? – сумно спитала «Багіра».
- Це вже не важливо. Напишу щось. Здійснена важлива операція, ми зайняли потужну позицію, ще й «савушку» захопили, а ми про неї не знали, інакше б вона крила нас вже сьогодні.
- Ти засмучений.
- Так, просто за цей коротенький союз мені доведеться відповідати не перед командуванням. Ми, самі того не бажаючи, через незнання пішли на союз із дітьми Люципера.
- Ми на війні Мюллере. Тут і з чортом контракт прощається.
Повернувшись на позицію, я не пішов до опорного пункту, а рушив до того зловісного бліндажа. Звідкись виникла впевненість, що неодмінно зустріну Евріна. Цього разу дібрався швидко, бо відкриті ділянки долав без занепокоєння бути підстреленим снайпером.
Як і очікував, на цій ділянці було порожньо. Я підійшов до зруйнованого ходу, проліз під колодами, в дірку засвітив ліхтариком. Із темряви на мене дивилося блідо-синє обличчя Евріна, тільки тепер його очі не дивилися кудись осторонь, а увіп’ялися в мене, змішуючи в кашу мої думки. Через мить я відсахнувся і на секунду заплющив очі. Все ще не опанувавши себе, я спромігся спитати:
- Скажи, нарешті, хто ти такий?
Він не відповідав. Несподівано він з’явився просто переді мною. Еврін був так близько, що я зміг розгледіти його очі. Зіниці у нього вертикальні, наче у кота. Я автоматично здійняв автомат і пересмикнув затвор, поставивши в автоматичний режим. Еврін ніяк не відреагував, навіть не блимнув.
- Так хто ж ти такий, чорти б тебе забрали?
Еврін знову опинився в глибині бліндажу.
- Місія завершена, - у його голосі з’явилося ще більше хрипоти. – Час йти.
- А мені відповідь буде?
- Усе на поверхні, - чи то відповів мені, чи щось своє сказав.
Еврін повернувся і пішов кудись у глиб і щезнув у темряві в уламках бункеру. Я виліз із траншеї і дослідив зверху бліндаж визначаючи де його другий вихід. Але нічого не знайшов. У бліндажа був єдиний вхід, до того ж у свій час виритий був під пагорб. За мною прийшли двоє бійців, разом із ними, дослідили бункер, та ніякого ходу не було, лише глуха земляна стіна.
***
На третій день після тієї ночі, я постраждав від приліту ворожого дрону. У мене було поранення шрапнеллю ніг і спини. То ж поїхав на шпиталь, де розраховував тиждень підлікуватися і повернутися в полк. Та виявилася нова проблема. По ночах мене мучили кошмари, я кричав. Довелося пройти курс лікування у психоневрологічному диспансері. Командування поки відсторонило мене від військової служби, замість того відправило на тримісячне стажування до Великої Британії. Перед відправкою я встиг зробити запит через СБУ стосовно того полоненого, який вижив у сутичці з мерцями. Мені прийшла коротка відповідь: «Полонений не дав адекватної відповіді», я на щось інше й не розраховував.
Ворону я зателефонував. Він теж не роз’яснив ситуацію. На питання про Евріна: хто він? Звідки? Як його справжнє ім’я? Що він за офіцер? Сказав лише те, що до нього звернулися люди із його релігійної конфесії, запропонували людину яка спроможна вирішити надскладні бойові завдання, надали докази, що ця людина брала участь у різних військових конфліктах по всій планеті. Цією конфесією зайнялися хлопці із СБУ. Там теж такий туман, секта дохристиянського направлення, закрита, адепти якихось давніх вірувань де є елементи Вуду та шаманізму.
Я ж прогуглив ім’я «Еврін». Знайшов таке:  «Еврін (дав.-гр. Εὐρύνομος) — у давньогрецькій міфології — уособлення тліну, демон, що жив в Аїді й пожирав тіла померлих; панує над смертю. Демон найвищого рівня, принц Смерті, демон відчаю. Діапазон дії – активний у ближньому бою.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Побільше би таких Ервінів

© Надія, 23-11-2023
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.032065153121948 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати