| © Аркадій Поважний, 20-11-2023
|
ЕВРІН
Я лейтенант Збройних сил України, командир штурмової роти за позивним «Мюллер». Чому Мюллер? Це вуличне назвисько, яке причепилося ще у ранні роки, наскільки пам’ятаю, років у тринадцять. Я мав і маю звичку коли роблю щось поза законне, чи просто заборонене і мене, зрозуміло, хтось стримує, а я у відповідь – «мені можна» і єхидно посміююсь. Хтось узрів у цьому схожість і з відомим у минулому сторіччі кіноперсонажем.
Розкажу недавню історію, яка трапилася в боях і яку не можу пояснити. Жовтень у цьому році був теплий і його прикріпили до моєї роти двадцять шостого жовтня.
Перед цим мене викликав до себе мій командир підполковник Ворон. Зазначу, що Ворон за природою військовик, я не уявляю його поза армією. Коротше він на своєму місці. Але має схибленість на марновірстві. Маніакально вірив у забобони стосовно чорної кішки, наврочення, особлива фішка це зчитування прикмет, тлумачення сновидінь, тут він створював якісь діаграми, таблиці.
Так ось, викликає до себе в бліндаж про щось «перетерти» віч-на-віч.
- Справа делікатна, - каже мені з порога і стишує тембр майже до шепоту: - Я тобі засватаю одного чоловічка.
Ворон зробив паузу.
- Що за чоловічок? – питаю.
- У минулому офіцер, зараз виступає як рядовий. Прийшов до нас із тероборони.
Для теперішньої війни це була звичайна тенденція, коли бувші офіцери вливалися до лав ЗСУ як звичайні рядові, самі відмовляючись від своїх звань запасу.
- І що? – знову питаю. – Навіщо оце утаємничення? Він есбеушник?
- Залишиш його на віддаленому флангу, - проігнорував мої питання полковник. – Він зробить нічну вилазку на зетівців, а вранці відбуде. Бажано щоб його бачили якомога менше людей, ліпше щоб зовсім не бачили.
- Он як… Значить він диверсант.
- Можна і так сказати, зараз із ним познайомишся.
Ворон дістав смартфон, перехрестив екран перед тим як набирати повідомлення. Він помітно хвилювався, наче очікував не звичайного солдата-диверсанта, а головнокомандувача, який його за щось віддрюче.
- Під чиїм же він буде підпорядкуванням? – питаю, бо засумнівався, що ми очікуємо на простого солдати.
- Ти його командир.
- Чого ж… - хотів спитати «Чого ж ви так мандражуєте?», як до бліндажа зайшов очевидно той, на кого чекали.
Ворон навіщось схопив дерев’яний хрест притиснувши його до живота і дивився в підлогу. Зараз він нагадував католицького патера.
Це був невеличкий чоловік років тридцяти п’яти – сорока, вдягнутий казна як, у цивільне, окрім військових берців, які контрастували із його одягом. На ньому був старезний костюм-трійка, штани заправлені у згадані берці. На голові темний берет, який очевидно колись належав до морської піхоти ще за совєцьких часів. Я б ніколи не подумав, що він військовий колишній чи теперішній, так зазвичай вбираються дивакуваті безхатьки із мегаполісів, особисто колись у Київі до мене підходив постарцювати індивід вдягнений у фрак і взутий в саморобні сланці, виготовлені із пластикових пляшок. Прибулий руки тримав за спиною навіть не простягнув долоню щоби привітатися з нами, та й, чесно, у мене й не було такого бажання, я б ліпше з бомжом хворим на коросту поручкався зараз ніж із цим колишнім військовим. Стосовно зовнішності я б назвав його страшком, не знаю які у нього стосунки із дівчатами, та я б на їхньому місці шукав би альтернативу, не зв’язувався б із таким, хоча жінки все життя мене дивують своїм вибором партнерів. У нього високе чоло, чи є волосся визначити через берет неможливо, ніс – це скоріше пташиний дзьоб, тонкі губи, загострене підборіддя. На обличчі суцільний спокій, наче у небіжчика, абсолютно ніяких емоцій. А очі, очі ніби застиглі, я не міг зрозуміти що вони відображають; глибокий сум, стомленість від життя, чи може ненависть. Усе ніби чергувалося. І він не дивився співрозмовнику у вічі, а кудись осторонь, хоча обличчя скероване на співрозмовника.
Ворон ніби отямився, почав нас знайомити, все ще дивлячись вниз і правицею притискаючи до грудей хрест.
- Знайомтеся, це Мюллер ваш командир, а це Еврін у твоє розпорядження.
- Працюю на вашій ділянці, - голос Евріна був низький, надривний, хриплуватий ніби після простуди, наче у його горлі застряг слиз і от-от прокашляється.
- Ви один? – питаю. – Чи з людьми?
- Мої підопічні прибудуть ближче до ночі.
- Добре, - кажу. – Тоді прошу присвятити мене у ваші плани.
- На місці все, - прохрипів Еврін.
Що ж, ми з Евріном поїхали на позиції. Дорогою я намагався розговорити його, але, чесно, мені зовсім цього не хотілося, та й він чи то теж не бажав зі мною спілкуватися, чи може у нього натура така. Він лише ємко відповідав на мої запитання «так» чи «ні». Так, що після кількох посилів я почувався ніяковіло і вирішив більше не робити спроб.
Хамер нас довіз до крайньої точки, далі пішки. Із нами була група заготівельників, які пішли перед нас доставляючи припаси. Ми ж з «чаклуном», як я його про себе назвав, трохи відвихнулися від путі. Еврін забажав підійти до села, яке було за кілометр від наших позицій і яке регулярно обстрілювали кацапи, бо чомусь думали, що десь у напівзруйнованих хатах ми влаштовуємо штаби. Я попередив його, що це небезпечно.
- Нічого, - відповів, а потім глянув чи то на мене, чи то кудись дивився поза мною. – Мені можна.
Присягаюся у його тоні я почув кепкування наді мною. Значить він заздалегідь зібрав про мене інформацію… Але ж… Але ж звідки він знав похідну мого прізвиська? Це треба було зануритися аж у дитинство, та вже й немає мабуть тих людей при яких воно було вигадане. Хто ж він такий?
Ми тим часом забрели на сільське кладовище. Воно теж було зруйноване. Зоране вибухами бомб, а деякі могили були розкопані. Це село знаходилося під окупацією і росіяни навіщось розкопували деякі могили. Навіщо?
- Шукали цінності, - відповів на моє неозвучене питання Еврін. – А дехто просто хотів людський череп під попільничку. У деяких племенах древніх це вважалося доблестю над переможеним ворогом – осквернення могил.
- Я їх знаю із чотирнадцятого року, - відповідаю. – Знаю, що вони кончені на всю голову, але не помічав некрофільських тенденцій.
- Ви нічого не знаєте, - ніби відсік мене, і відвернувшись до могил застиг. – Ця могила циганки, а кацап із її черепа зробив попільничку. Сьогодні її син відповість.
Еврін несподівано застиг. Так наче перетворився на статую. Мені здалося його і без того нерухомі очі покрила якась бліда плівка.
Я чекав хвилин десять доки він вийде із сомнамбули.
- Нам довго ще? – питаю.
- Йдіть. Стрінемося на місці.
Звісно, скориставшись правом командира, я би міг «наїхати» на нього через те, що не виконує накази. Але мені хотілося якомога менше бути у його компанії. Том негайно вирушив до позицій.
За минулу ніч нас вісім разів штурмували групами по двадцять-тридцять чоловік, стільки ж артобстрілів. У нас трьохсотих – двоє із них один важкий. Медикиня «Багіра», яку насправді звати Олеся, звітувала про стан здоров’я бійців:
- Мюллере, як хочеш, але нехай доставлять до раціону вітаміни, я по шкірі бійців бачу, що у хлопців ось-ось почнуться проблєми.
- Та розумію, - відмахнувся я. – Сьогодні ж, напишу щоб доповнили раціон фруктами. Слухай, Лесю, до нас прибуває новачок, але його так засекретили, що я навіть не маю права його усім показати. Ворон якось туманно все пояснив. Вірніше зовсім нічого не пояснив, сказав, що ця людина якусь акцію здійснить. Яку в біса акцію? А цей чорт такий мутний, на цвинтарі чогось завис…
- А це не він? – тихо мовила Леся, поглядом вказуючи мені за спину.
Я обернувся.
Еврін стояв на бруствері і саме на позиції, яку прострілюють підарські снайпери. Вдивлявся у ворожу далечінь. Чомусь коли мої бійці якусь цуцурку із настромленою каскою висунуть на двадцять сантиметрів, так відразу хтось із ворожої «свєти» лупоне, а тут на повний зріст і жодного пострілу.
Він так стояв у повний зріст десь хвилин двадцять. Його побачили інші бійці.
- Дурнику, впади, - закричав хтось із солдатів.
Еврін на застереження не зважав. Потім сплигнув в окоп, мені здалося, що він просто злевітував, бо не було притаманного гупливого звуку.
- На зачистку після нас, - звернувся до мене, дивлячись ліворуч в землю.
- Про що ви? – питаю роздратовано, бо, чесно, мені хотілося аби його застрелили коли він стовбичив там, де не слід. – Врешті маєте дотримуватися елементарних засобів безпеки.
- Підете на зачистку вранці, - уточнив Еврін. – Після нашої нічної вилазки.
- Значить вас, - кажу стримуючи гнів. – І де ж ваші люди? Коли прибудуть? Вони знають паролі щоби пройти через наші блок-пости?
- Там, - вказав у бік розгромленого села. – Там мої диверсанти.
Хто б мені тоді пояснив що він верзе.
- Наші аерозвідники повідомили, що вони скопичують на нашому напрямку піхотні полки, значить уночі будуть атакувати, - кажу я. – Скільки у вас людей? Що за люди?
- Вони вже де слід, - знову із безглуздим втаємниченням відповів Еврін і побрів до віддалених позицій, де за його словами ніби то його люди, хоча фізично вони там не мають бути.
- Якийсь він… - мовила Леся, коли Еврін щез за рогом. – У нього навіть зброї немає. Моторошний тип.
Ще б пак, погоджуюся з оцінкою Багіри і бачу в її очах страх. А мені здавалося що вона взагалі нічого не боїться. Багатьом чоловікам є де чому навчитися у неї, особливо мужності. Вона могла вирушити на квадроциклі на позицію, яку щільно криє артою ворог, щоб забрати пораненого бійця. «Єдине у чому мене спотворила війна, - якось сказала мені. – Я перестала боятися мишей». Мишей цієї осені розвелося дійсно тьма. Щезли птахи-хижаки, щезли лисички, одним словом забігли ті, у кого в раціоні ці трикляті гризуни. Миші стали діставати вояків гірше мінометних обстрілів. Вони були скрізь: у солдатських рюкзаках, у взутті, в щільно запакованих ящиках з продовольством, вони псували автівки, гризучи проводку, залазили в генератори. А «Багіра» ось навіть приручила двох мишей і навчила їх якимось трюкам.
- Нічого моторошного, - брешу дівчині, бо насправді цей інфернал, як вже говорив, і на мене страху нагнав. – Звичайний дивак.
- Знаєш, уперше в житті я побачила покійника в дитинстві, коли помер мій дід. Його труна стояла в хаті. Тоді не те, що страх відчувала, а щось незрозуміле, але страшне і до труни не наважувалася підходити, - Леся зробила паузу, щоби закурити. – Якось мені наснилося, що заходжу на подвір’я, де пройшло дитинство, і у двір раптом заходить покійний дід. І мені страшно до нестями, бо він хоче підійти і обійняти мене, а мені діватися нікуди, намагаюся втекти, а не можу. Так ось при появі цього спецназівця у мене таке ж відчуття, про себе молилася аби він не підійшов хоча б руку потиснути.
- Схоже він і не прагне тактильних контактів, - кажу. – У штабі Ворона він не простягнув руку ні мені, ні полковнику. Мені треба у його розташування сходити, треба ж якось узгодити план його нічної атаки, щоби наші через незнання ситуації не перекоцали їх.
- Я з тобою, - не зрозуміло навіщо визвалася Леся.
Це в черговий раз переконуюся, що не розуміюся на дівчачій логіці, поведінці, якими внутрішніми спонуканнями вони керуються. Самій, як каже, до нестями страшно, а проситься зі мною.
Ми пішли у напрямку, куди побрів дивний гість. Дорогою майже не розмовляли. Тут окопи були достатньо глибокі, подекуди із дерев’яними укріпленнями. Це облаштовувалося що до нас. Були ділянки, де вже доводилося пригинатися і навіть на четвереньках пересуватися.
Чим ближче до бліндажів тим чомусь тихіше було довкола, навіть не чути далекі і близькі вибухи, що не притаманно для місця де активні бойові дії. Бліндаж, про який заявляв Еврін, був напівзруйнований, щоб залізти до середини потрібно перелізти через уламки. Ця ділянка давно залишена нашими військами, бо: по-перше, ворожа піхота сюди не пройде, бо попереду вже наші свіжі укріплення, а далі інші позиції, по-друге, це місце під контролем нашої артилерії.
Я не побачив, щоб тут хтось окошився, ніяких Еврінових людей, як і завжди тут безлюдяно. Ці позиції були залишені ще на початку літа, а зараз все заволокло пожовклою травою, наче павутинням, однозначне свідчення тривалої відсутності людей.
- Де ж його бійці? – тихо питаю.
- Може ховаються в бліндажі, - припустила невпевнено Леся.
- Бійці будуть на місці і вчасно, - прохрипів звідкись зверху голос.
Я здригнувся, а Леся зойкнула. Якби автомат був на небойовому положенні, шмальнув би із переляку. Просто над окопами, на бруствері стояв Еврін у своєму ж вбранні бомжа чи блазня.
- Мені потрібно знати ваш план диверсії, - кажу, старанно гамуючи себе. – І де ваш загін?
- Мої прийдуть звідти, - вказав на зруйноване село. – А план такий, як стемніє, підніметься туман, ми прийдемо і підемо на москалів.
Мені довелося зробити вигляд, ніби я задоволений відповіддю, хоча за інших обставин, вірніше за іншого суб’єкта діяв би по-іншому. Обов’язково змусив би цього чудилу детально ознайомити мене з планом і з особистим складом.
Еврін безшумно, наче кіт, сплигнув в окоп і пішов до розбитого бліндажа.
Нам би з Лесею розвернутися та піти швидко, та обох зацікавило куди ж він йде. Ступивши пару метрів ми обернулися, Еврін проворно пройшов між колодами і щезнув у темному отворі, мені здалося навіть жодна травинка не колихнулася над входом.
- Давай-но зазирнемо, - запропонувала дівчина.
- Тобі того хочеться?
- До смерті.
- Ходімо, - я рішуче узяв її під руку і дещо з грубощами підштовхнув по переду себе. – Вже темніє, а мені не хочеться поночі знаходитися там, де він. Багіро, особисто я боюся і в дану мить цього не соромлюся, хоч що зі мною роби, але я не буду зиркати туди, куди тебе так пре.
Леся ще деякий час йшла і канючила повернутися і роздивитися що там у зруйнованому бліндажі. Ще один показник, що я зовсім не розумію жіночої логіки, чи психіки. Самій страшно до всрачки, а ні, давай підемо подивимося. Коли ми дійшли до своєї позиції вже стемніло. Я зайшов до командного пункту. Оператор дрону «Зек» доповів:
- Мюллере, вони таки готуються, людви стягнули біля тисячі. Ніч буде туманна, доведеться їх до наших окопів підпускати. Висока вологість вплине на прибори. Видимість буде метрів п’ять.
- Та хоч і п’ять сантиметрів, - відмахнувся я. – Скоро має вийти диверсійна група. Тільки не питай деталі, сам нічого не знаю. Ворон якогось дивака підсунув, має ось-ось намалюватися.
Ми активно готувалися до оборони. Окопи були розширені і укріплені ще вдень. Сапери підмінували підходи до важливих місць. Бійці одні чергували, інші на «окопних свічках» гріли каву. Я швидко йшов по окопу, постійно зв’язуючись із спостережними пунктами, цікавлячись як там. Від збудження в очікування бою зовсім забувся про моторошного спецназівця, який наче б то мав якось нам допомогти, вже почав думати, що це якийсь дурний жарт Ворона, а також вже вималювалися у свідомості мої скарги на полковника, та й деякі слівця віч-на-віч.
І ось, поверх окопу бачу знайому фігуру. У темряві в туманній обволоці він здавався вихідцем із макабричного твору про вампірів.
- Ми виступаєм, - тепер його голос ніби він прокашлявсі, виправився став, якимсь замогильним.
Блазень-спецназівець пішов у бік ворога. Я видерся на бруствер аби побачити куди він поперся. Видимість сягала трохи більше десяти метрів. Біля мене хтось тихо зойкнув, це була Леся, я на неї обернувся, потім знову глянув вперед. Попереду в тумані виднілися силуети людей, обличчя розгледіти неможливо, лише одяг. Це ніби група цивільних одягнутих у звичайні костюми, чомусь у багатьох на лобі білі стрічки, наче у самураїв. Вони нерухомо стояли обличчям до наших окопів, вочевидь очікуючи на Евріна, свого провідника. Він став перед ними і вказав кудись у темряву, щось ніби промовляв, але звуки схожі на булькотіння. Натовп розвернувся і розчинився у темряві, люди в костюмах почали йти в туман. Несподівано у нас із-за спини почали з’являтися люди теж цивільному, теж зі стрічками на чолі. Незрозуміло як вони минули наші пости, і як вони збираються воювати, адже у жодного немає зброї. Вони просто перестрибували через наші голови і йшли вперед.
- Зброя! – десь із туману почувся розлогий голос Евріна.
Дивлюся, один що перестрибнув через мене, задерши полу піджака дістає щось і різким рухом у нього в руці розкривається ніж, у інших теж почала з’являтися холодна зброя, у одного на руці намотаний ланцюг з вплетеним колючим дротом. І хода у них якась лінива і спокійна, що не характерно для диверсантів наче рухаються у кіношному режиму slowmo.
- Шо це було? – пошепки спитала Леся, яка притулилася до мене і я відчув, що вона дрижить.
- Це зомбі, - припустив стрілець-кулеметник Арчі, який розмістився з іншого від мене боку. – Бо куди ж вони по мінних полях?
Я швидко рушив до штабу.
- Що маємо? – питаю у «Зека».
- Усе як завжди, підари, схоже, підтягнули артилерію.
- Пішла наша диверсійна група, де вони?
- Хто? – здивувався «Зек».
- Тільки що вирушила диверсійна група.
Зек зв’язався з керівником безпілотника на якому був тепловізор.
- З нашого боку ніякого виступу, - монотонно мовив «Зек». – Можеш сам перевірити.
Для контролю Зек ще перевірив дані з трофейної радіо локаційної станції ФАРА.
Я мало розумівся на моніторних визначеннях.
- Невже Арчі правий? – кажу у голос, але ніби про себе.
Пішов знову на позицію. Леся із кулеметником «Арчі» були все ще на тому місці, де я їх залишив. Інші бійці розміщені по периметру.
- Якщо до завтра дотягнемо, - кажу. – У мене будуть питання до «Ворона».
З того боку почулася стрілянина, але кулі не летіли в наш бік. Стріл вівся локальний. Потім почувся крик, вірніше верещання. Хтось із росіян голосив так, що не зрозуміло чи від страху, чи від болю, який буває при знятті живцем шкіри. Потім хтось ще зірвався, ще і ще… Леся і «Арчі» стулили вуха, я теж довго не витримав, схопився за голову і всівся на дно окопу. Я тільки тепер відчув на собі, що фразеологізми, які позначають страх, мають зовсім не фразеологічну основу, похідна від реальних подій. У мене і волосся стало дибки, і серце з кров’ю застигли, бо мені стало холодно, пульсувало у скронях, у вухах. Уява чітко малювала, що зараз коїться із ворогами і мені їх стало шкода. Так я жалів ворога, одне діло коли гинуть природнім для війни засобом: куля, вибух гранати чи снаряда, а це виходить ми влаштували їм психологічно-фізичне катування.
І тут я подумав, як ми цих вурдалаків, чи хто вони там, будемо зустрічати, вони ж повернуться. Крики тривали ще годину, по поступовій віддаленості стало зрозуміло, що Еврін повів своїх зомбаків на віддалені лінії оборони москалів.
Це була найважкіша для мене за всю війну ніч. Ми вдивлялися і прислухалися в туман. «Зек» кожні п’ять хвилин повідомляв мені про обстановку, але все було без змін і це дуже непокоїло.
О п’ятій ранку перші рушили сапери, аби зробити прохід, за ними слідом штурмовий загін зачистки, до якого приєднався і я, Леся теж напросилася. Я був не проти, бо як візьме щось у голову, то й наказ Верховного головнокомандувача їй не указ.
Ці п’ятсот метрів просувалися дуже повільно, сапери виймали протипіхотні міни, більше години минуло, вже й розвиднілося і туман розсіявся, коли нарешті наблизилися до російських окопів. Перше, на що ми наткнулися, це на пошматований труп бурята. У нього була вигризена горлянка, хтось зробив трепанацію черепа і тушив об його мозок недопалки. І все це поки він був живий, принаймні так визначила медикиня Леся. А ще у нього випотрошили нутрощі.
В застиглих очах тюрко-азіата читався жах, видно, як Леся припустила, його починали рвати ще за життя. Перевірили автомат, який він все ще тримав у руці, - ріжок вистріляний. Далі – гірше. Ми знаходили такі ж розтерзані тіла, знайшли кілька знекровлених трупів, у них теж за життя висмоктали кров. В одному із дальніх укріплень знайшли живого росіянина, якщо звісно можна назвати «живим». Він сидів на землі притиснувши коліна до грудей, із закривши долонями очі. Я спочатку подумав, що це якийсь літній чоловік, бо був сивий, та коли його підняли, виявилося, що цьому солдату приблизно двадцять плюс. І сивина у нього очевидно недавня. Він зовсім не міг говорити і не тямив, що довкіл нього робиться.
- Психічний розлад, - констатувала Леся. – Його здорово налякали.
Я попрохав двох хлопців евакуювати полоненого, сподіваюся його таки приведуть до тями і він, як очевидець, розповість що відбулося насправді.
- Де ж всі ті люди? – спитала Леся. – Адже їх кілька десятків було.
- Це вже кваліфікується як риторичне питання, - сказав я. – Їхнього командира теж немає у його блюзнірському береті.
- Можливо вони пішли далі?
Я майже не мав сумніву що побачу Евріна ще, і побачу на наших позиціях.
Що ж, нам із Лесею робити тут вже немає чого. Ми поверталися пригнічені.
- От зараз радіти б, - кажу. – Серйозне укріплення ворога розбите, навіть вцілілу савушку захопили, яка б вже сьогодні лупила б по нас нещадно, а відчуття, що у якогось зрадника.
- А мене непокоїть те, що за подібні витівки відповідати перед Богом доведеться.
- Або перед Дияволом… - відказав я, хоча Лесине передбачення більше реальне.
А дійсно, я ж скористався темними силами, а там відмазки типу «це не я, це «Ворон»», «я не знав про це..»», як то говориться – не проканає.
Прибувши в наші окопи я один пішов до тих злощасних закинутих бліндажів. Як і очікував на цій ділянці було порожньо. Я підійшов до зруйнованого бліндажа, посвітив у середину ліхтариком і відсахнувся. В глибині із темряви на мене дивилося бліде обличчя Евріна. Цього разу він дивився просто мені у вічі не відводячи нікуди погляд.
- Ти хто такий? – спитав, а сам правицею тримаю напоготові автомат, а лівою рукою освітлюю ліхтариком.
Він не відповідав, а просто мовчки сидів у застиглій позі пронизуючи мене скляним поглядом. Я вже й засумнівався чи живий він насправді. То ж здійняв автомат і одиночним вистрелив над ним збив шматки землі. Еврін не поворухнувся і навіть не блимнув.
- Так хто ж ти такий, чорти б тебе взяли, - мовив я вже відчайдушно, впевнений, що Еврін мертвий.
Несподівано мрець підвівся.
- Мені час йти, - його голос знову набув хрипоти і замогильних тонів.
- А мені відповідь буде?
- Незабаром сам здогадаєшся.
Далі Еврін повернувся до мене і пішов кудись за уламки бункера. Я навіть не став з’ясовувати куди веде підземний шлях.
***
За тиждень після тієї ночі я вже був у тилу, мав скоро виїхати до Британії на військове навчання. Перед цим зробив через СБУ запит стосовно полоненого, якого взяли після штурму Евріна. З’ясувалося есбеушникам він не цікавий, коли більш-менш прийшов до тями, дав невиразні свідчення, які нікого не зацікавили. А говорив одне і те ж: «На нас напали вампіри».
Ворон теж нічого путнього не розповів про Евріна: що він? Звідки він? Як його справжнє ім’я? Де був офіцером? Сказав лише те, що на нього вийшли люди із його релігійної конфесії запропонували людину яка вирішує складні питання в бойових діях, запевнили, що ця людина брала участь у різних військових конфліктах по всій планеті. Почали з’ясовувати що за конфесія. Там теж такий туман, секта не християнського направлення, а щось давнє де є елементи вуду та вірування шаманів.
Я ж прогуглив ім’я Еврін. Знайшов тільки «Еврін (дав.-гр. Εὐρύνομος) — у давньогрецькій міфології — уособлення тліну, демон, що жив в Аїді й пожирав тіла померлих; панує над смертю. Демон найвищого рівня, принц Смерті, демон відчаю. Діапазон дії – активний у ближньому бою).
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
