Ще один день, цей раз ..із бара вишел Владімір, і она поняла, ето он, тот самьій.., гортаю далі, відволікаюсь на чорне – попід стіною наляканим згустком пронеслось кошеня; коти, не знаю скільки їх тут, живуть осібним життям, і з нас майже нікого знати не хочуть; знову втуплююсь в книжку, ковтаю десяток чи два сторінок – найнудотніше в світі читання.
Вночі сунув за бронік, на груди, якось не правильно ліг, і все – зламав свій букрідер – навскіс через екран пішла пляма темних полос.
Ще з годину в темряві так і сяк тицяв читалку, м’яв зіпсутий екран, відмовлявся прийняти реальність. З ранку вже лазив кімнатами. Має ж бути хоч щось. Знайшов тільки це, Любовь капітана – тот, кто йєйо защітіт
Мене з відкритою книжкою потіснили убік, на стіні шукають щербину, що мала б лишитись від кулі. Обдивились усе. Перед вікном, надівши на віник, обережно помаяли каскою. Весь цей час Ігорьок всім доводить, що в його чергування з будинку навпроти бив снайпер. Що точно був постріл, і що ззаду на стінці є слід. Чорті – де він бачив той слід, і що він там чув, всі сміємся. Але до вікон тепер зайвий раз ніхто не підходить
В продовження ранку, вже якось навіть логічно, як перші промені сонця навскіс, чи запах свіжої кави, заходиться обстріл. Згорблені спини у коридорі, удари, вібрація стелі, удари, про снайпера більше ніхто не говорить
Не помічаю як обстріл один міняється другим. Певно, був маленький зазор, проміжок часу, в який я просто не встиг особливо нічого зробити: вслухатись в приходи заняття саме у собі, і не потребує додатних зусиль: сховався, присів і, в принципі, ти при ділах – далі все саме себе зробить. Інша справа. Маю розслабитись. Коли поміж обстрілів теж нічо не робив. Тоді губиться час. Межові його стовпчики. Бодай трохи розслабитись. Поміж ударів приходять одні і ті самі слова. Невже це так неможливо?
Час заступає безперервне вслухання у те, як близько ляпне в наступний момент, а тепер, а от щас – ні на чому складнішому не сконцентруюсь
Затихло. Більше не б'є. Двоє хлопців вже піднялися чинити. На даху у нас генератор, промислових розмірів буда, не хоче вмикатись. Щось там перебило, мабуть знову контакти. Будинком, з різних кінців час од часу доносяться стлумлені звуки, все інше окутує тиша. Підвожусь, ось і цей ранок – все
Беру свою книжку, подаюся сходами вниз. І застаю невеликий ісход: переселяємось вглиб від зовнішніх стін: в одній із кімнат, всі уже бачили, Льоха окремо для мене показує – дірочки від осколків навиліт, після обстрілу свіжі такі дірочки в металевих дверцятах тих шаф, що загороджують вікна. Трохи далі по коридору, в нашій кімнатці вікно ідентичне, і дірочки, такі ж як у шафці, коли лягаємо спати, можуть бути вже в нас.
Веде мене коридором, повертаєм у відгалуження, прямо – якась роздягальня – напхана вщерть металевими шафками, перед нею ліворуч двері у туалет, праворуч прохід у нову нашу оселю, наш новий бастіон
У роздягальні вікна розбиті і навіть без рам, але по накиданих шафках так просто ніхто не пройде, не те що ноги – спину зламаєш. Шафки разом із проміжною стіною творять чудовий заслон, і взагалі, як прикинути, тут з усіх боків від двох стін і більше, і метраж куди кращий, помістимось майже усі
Єдиний недолік – все вкриває товстий шар білястого пороху – хтось, неважливо вже хто, вирішив перевірити тут вогнегасник і нормально так перевірив – при найменшій спробі мести у кімнаті встає густа молочна завіса – без протигазу нічого не зробиш
По черзі, в багато заходів усе замести, тоді перетягнути всі речі. А воно, якщо чесно, нічого робити й не хочеться – тут це майже хронічне, принаймні у мене, коли або уже чимось втомлений, або надто зайнятий тим, аби віддихнуть наперед. І кожний раз як із чимось заходжу в кімнату, бажання робити стає іще менше
Але таки розставляємо столик, стільці. Збиваємо ряд тапчанів, розкладаємо речі, так, тоді сяк – перебираємо всі варіанти, але складена зброя, як не крути, або дуже далеко, або всім заважає. Ну шо ж, як завжди
Лишаю інших битись над розв’язанням, підіймаюсь нагору. Тут є вже електрика, у закапелку гріється піч, лампи на другому поверсі ніколи ніхто не вмикає, не факт що вони тут і є – демаскування, поруч з піччю чистять картоплю, буряк – буде борщ, тільки, шкода, без хліба, весь хліб у нас вийшов, немає ні тут, ані на терміналі
Вагаюсь поміж бажанням допомогти хлопцям з чисткою і взятись за книжку. Чорт!
За день кілька разів покладав собі більше її не відкривати, закидав подалі з очей, і от знову, шукаю де кинув.
–Обережно, кошеня там насрало!
Обходжу місце, акуратно накрите якимсь папірцем. З-під стола дістаю зачовгану книжку. Знову гортаю м’які сторінки – ну як таке можливо читати?! Але. Поки ще не стемніло
