Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2680
Творів: 50691
Рецензій: 95483

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Загублена

© Ірина Дерпак, 16-10-2023
Вона бігла не озираючись, минаючи здивованих перехожих, ледь стримуючи сльози. Бажання провалитися крізь землю від сорому, вигнало на вулицю. В руках, стискаючи клаптик паперу, Зірочка шукала поглядом куди б сховатися, подалі від людей, щоб ніхто не бачив, щоб не розділив з нею той біль чи радість, який вона тримала в своїй руці. Щось написано для неї…Ним…вона тримала і боялася прочитати. Здавалося, що це свою долю вона стискає в кулаці.

А ось і скверик. І перша вільна лавочка. Обережно присіла і, віддихуючись, притулила маленький кулачок до грудей. Здавалося, що той папірець зігріває руку…і серце. Зірочка закрила очі і намагалася заспокоїти перелякане серце. Вона зробила це! Так! Вона змогла! Оголити душу і сказати про свої почуття…

Вона чекала на будь-яку відповідь і була готовою до всього…але те, що відбулося далі, насправді здивувало. Не кажучи ані слова, Він спокійно потягнувся за ручкою і щось написав на клаптику паперу. З таким же спокійним виразом простягнув їй написане. Отакої! Прийшла здивувати його, а натомість була спантеличена….Не розуміючи, що відбувається, взяла той папірець і стиснула в долоні. Може Він думав, що вона тут же його прочитає…але емоції зіграли своє, і цей сором…і невизначеність…захотілося провалитися крізь землю від сорому…і вона втекла. Так, просто пішла і бігла не озираючись….

Тільки тепер, трохи заспокоївшись, Зірочка відкрила очі. Повз проходили перехожі… Гуляли мами з дитячими візочками. Сьогодні було похмуро і холодно. Листопад все-таки…Тільки тепер помітила, що вибігла без пальта і шапки. Все залишилось там.

Не можу більше чекати - крутилося в голові. Холодні пальці розгортали папірець, де чітким рівним почерком було написано його рукою, «я тебе люблю», а нижче під цим – «дуже-дуже».

Вона сиділа і перечитувала енну кількість разів, і не могла повірити своїм очам…дуже-дуже…я тебе люблю….і від кожної букви нило в грудях…і байдуже, що почав накрапати дощ…так навіть краще…можна плакати від щастя…і ніхто не побачить.

- Що ти собі надумала? Сидиш тут під дощем, наче божевільна, і тішишся примарним щастям. - почулося позаду.

Від несподіванки, у дівчини перехопило дух. Невже хтось спостерігав за нею..увесь цей час? І як же це я не помітила??!! Вона дивилася розгублено на незнайомця широко відкритими очима. Каплі дощу чи то сліз стікали по обличчі, руде волосся вже намокло і прилипло до чола. Здалося, що це не до неї звертаються, але ж поруч більше нікого. Дощ прогнав усіх.

Незнайомець присів поруч і сверлив поглядом заплакані здивовані очі.

- Як давно ти не спиш? - продовжував він.

Зірочка зірвалася з місця і вже не на жарт злякалася.

- Якого...? Ви хто?? - хотіла крикнути, але пересохле горло прохрипіло не надто переконливо. Ніби здалеку почула свій голос. Очима шукала перехожих, щоб покликати на допомогу в разі чого...

- В разі чого? - спокійно запитав незнайомець,  - я не завдам тобі шкоди. Будь спокійна...я тут не для цього.

- Думаєш, я спитаю для чого? Але я не спитаю...бо мені байдуже - ніби трохи заспокоївшись, думками повернулася до прочитаного...і знову відчула в долоньці  записку. Тепер для неї нічого не мало значення. Може це дійсно божевілля, але ж таке солодке і жадане. Вона знову розгорнула папірець і застигла в ступорі.

- Але ж...як це..тут було написано - ніби шукаючи пояснення, простягнула тремтячими пальцями папірець мало не до очей незнайомця - ось тут..я бачила! Я читала!

Тепер, не на жарт налякана, вона шукала пояснення в незнайомих очах...ніби він мав хоч якесь логічне пояснення всьому, що відбувається. Але незнайомець мовчав і з сумом дивився на неї.

- Я загубила записку...вона мабуть випала з рук - озираючи все довкола шепотіла Зірочка. Вона шукала під лавкою, під ногами, розгортала руками мокре листя і весь час повторювала " загубилася, вона була...була...я читала....я ж не сплю...

-Це ж не сон? - піднявши голову на незнайомця, з надією в очах прошепотіла.

Він нахилився до неї, наче хотів сказати щось важливе. Щось надто важливе, щоб казати це вголос.

- Не сон...ти вже давно не спиш...

Мабуть, дається взнаки все, пережите за минулі кілька днів. Безсонні ночі за конспектами, в роздумах над ситуацією, що склалася ... хоча кого я обманюю, сесія вже на носі, а розглядання конспектів тільки в планах. Вчора склала залік..чи позавчора...останнім часом трохи збивають з пантелику прогалини в пам"яті. ВІдчуття, що щось не так, ставали все сильніші, і це лякало.

2 курс, факультет психології. Час від часу починаєш ставити собі діагнози...а як без цього? Начитаєшся наукових праць про різні розлади, ігри розуму...і все...курсову роботу можеш писати про себе. Головне правило - у всьому є логічне пояснення, тверезо мисли і не піддавайся емоціям - вони провідники у світ божевілля, забагато радості чи горя і все - ти вже там, за межею реальності, у своєму світі, зі своїми страхами, б"єшся головою у стіну, викликаючи санітарів.

Але як логічно пояснити незнайомця у себе за спиною, який читає твої думки, доповнює несказані фрази і знає тебе аж занадто добре, більше ніж часом ти сама. Боятися його чи себе в цю мить? Подумки перебираєш діагнози, які могли б підійти під опис нестандартної ситуації. Хто ще, крім шизофреніків бачить те, чого немає. Якщо доторкнутися до нього, то я відчую живу людину чи це плід моєї уяви?

Молодий чоловік був з тих, які не запам"ятовуються з першого разу. Звичайна зовнішність, нічого особливого, і красенем не назвеш але й не страшко. Світло русяве волосся до шиї, очі непримітні, зеленого відтінку, тай одягнений ніби студент, можливо, музикант...руки як у піаніста, дівчачі якість...тепла кофта, джинси...і погляд зупинився на ногах...Він був босий.

- Чому ти без взуття?  - мабуть моїм дивуванням не буде кінця. Що за день сьогодні - проговорила вголос.

- Я загубив кросівок - неохоче відповів незнайомець, а другий прийшлось викинути....Ну не ходити ж мені наполовину взутим.

- А босим в листопаді ходити саме те, мабуть. Навіть не знаю, боятися тебе чи пожаліти...я напевно, загубила здоровий глузд. Так, значить, повертаємося до початку...Ти хто?

- Послухай ....Зірочко, це не важливо, хто я і все що стосується мене. Я маю тобі допомогти, поки все не стало пізно...

Але погляд Зірочки був прикутим до босих ніг.

- Мене так називає тільки моя мама...звідки ти знаєш?? - вона перевела погляд з босих ніг на очі - ти мене лякаєш, ким би ти не був.

Він взяв її за руку і подивився в очі. Вона відчувала його теплі руки, пальці ледь стискали її долоню.

-Ти справжній - здивовано, ніби сама собі тихо прошепотіла. - Що зі мною таке? Сьогодні зранку я зловила себе на думці, що не знаю, який сьогодні день. Я не можу знайти свій телефон. Я не пам"ятаю, коли останній раз спала, я не хочу їсти...і....і я ні з ким не говорила...тобто, я говорила, але я не розумію...чому зі мною ніхто не говорить. Ти перший, хто говорить до мене. Спершу мені здалося, що це сон...але це занадто довгий перід часу. Тепер ця записка...Розумієш...я тепер не впевнена, що вона взагалі була. Я прийшла до Нього розказати про свої почуття, а Він...просто сидів і писав щось...писав, писав...мені здалося, що це мені....я не пам"ятаю, щоб він хоча б раз глянув на мене. Це ж ненормально. А тут ще й ти...Ви...чи як мені звертатися...і босий...а зараз же осінь...і ось, падав дощ, кілька хвилин тому, але ми не намокли...

Зірочка затулила обличчя долонями.

- Мені чомусь так боляче...так важко,страшно наодинці. Все, що відбувається, не має пояснення.

Незнайомець все ще тримав її руку.

- Я маю тобі дещо показати...тільки ти не бійся, я буду поруч - тихо мовив він.

Він поклав їй іншу руку на голову, ледь торкаючись волосся. Різкий болючий звук у вухах ніби перезавантажив свідомість і все, що було до цього часу, перестало існувати. Відкривши очі, Зірочка з подивом усвідомила, що вона вже не в скверику. ВІзсахнувшись від незнайомця, висмикнула руку і кинулася назад, але бажання втекти не дало результату, натикаючись позаду себе на стіну, Зірочка не могла зрозуміти,де вона і що відбувається.

-Ти хто? Ти хто такий? Як ти це зробив? Де я? - задихалася і не могла підібрати слів. Білі стіни, біла стеля, денне світло на стелі. Незнайомець зробив кілька кроків назад, ніби давав зрозуміти, що не збирається зашкодити. Натомість він підійшов до вікна...і тільки тепер Зірочка помітила, що в кімнаті вони не самі.

- Ми в лікарні - тихо мовив - підійди ближче...

На лікарняному ліжку хтось лежав, під"єднаний до приладів штучної вентиляції легень. Незнайомець підійшов до ліжка, присів на коліна біля голови непритомного пацієнта і з сумом та ніжністю поцілував у чоло, погладив руде волосся і подивився на Зірочку. Він плакав.

Та вона не бачила його сліз. Стояла, мов вкопана навпроти нього, біля ніг лежачої і бачила себе. Це була вона, без свідомості, накрита білою простинею по шию, неспроможна самостійно дихати, бліда, наче сама смерть, і тільки прилад, що рахував пульс, давав знати, що там ще є життя.

***

- Твій час закінчується – продовжував незнайомець – мої сили покидають мене, я не можу довго підтримувати життя…твоє життя. Найважче було знайти тебе. Мені так шкода, але я беріг тебе як міг…я був поруч завжди…кожної хвилини, невже ти не чула мого шепоту? Не зміг відвоювати тебе у тої прірви, яка забрала тебе. Твій вибір ..я не маю влади над ним. Ти згубила себе, спалила мої крила…

Загублена…загублена душа...прости мені… Найважчий гріх на тобі. Те, що чекає тебе після смерті, не сила і уявити. Я не лякаю…я прошу…ще поки є час, врятуй себе.

Це не могло бути правдою. Хіба вона могла заподіяти собі таке? Сама??? Намагалася пригадати бодай щось, але порожнеча і тільки страх…липкий важкий, стискав плечі і дихав у спину.

- Як давно…я тут?

- Третій місяць…я не міг знайти тебе…я не міг залишати тебе тут надовго…саму.

- Але я не розумію…якщо я ще жива, то чому стою тут? Я мала б воз'єднатися з тілом…або покинути його назавжди.

- Не ти вирішуєш…тепер. Свободи вибору вже не маєш. А те, що тримає тебе тут – моя допомога і невинна ненароджена душа, яку ти затягнула з собою у прірву.

Незнайомець взяв її руку і притулив до маленького пагорбка внизу живота. Там билося життя, боролося за виживання, незважаючи на обставини, прагло народитися, ще зовсім маленьке, але таке сильне і відчайдушне. Воно хотіло жити…

- Не засуджуй – крикнула – не засуджуй мене, ти не знаєш – і не стало слів, тільки крик з грудей наполохав її саму. Ніби сотні блискавок і гаряча лава спалили свідомість…і згадалося все.

***

Сліпе кохання зводило з розуму. Таємні зустрічі наповнювали життя сенсом. Все інше відійшло на другий план: навчання, друзі, все. Був тільки Він, такий розумний, досконалий, старший за неї, викладач її ВУЗу, професор прикладної психології. Щастю не було меж, як Він міг закохатися в неї, звичайну студентку?! Спочатку довгі розмови, недвозначні погляди, проста цікавість, яка з часом переросла в дещо інше, таке щире і ніжне для неї. Щасливі вечори в готельних номерах і довгі хвилини очікування в розлуці. У нього була сім"я, і вона це знала. Неодноразово хотіла поставити крапку, але сміливості не вистачало, сміливості відмовити собі бути щасливою...

Вона вірила, що стане єдиною для Нього...але диво не здійснювалося.

Крапку у стосунках поставили дві полоски. Яка щаслива і схвильована бігла до нього того сонячного ранку, щоб розповісти. Він зрадіє, адже так давно мріяв про сина....

- Народиш...але мені тепер не потрібні діти...Я не знаю...що скажуть люди?!

Люди.....

Яке їм діло до нас?....

Яке тобі діло до мене....

Так стидно...за те що довіряла, любила більше за себе...

Вона не пам'ятала, як опинилася на дорозі. Хотілося втекти від людей в інший кінець Всесвіту, не ловити на собі погляди перехожих, хотілося бігти і дерти на собі шкіру, зняти з себе це тіло і жбурити як стару ганчірку, геть. Відчай перостав у ненависть, до Нього, до себе, до всіх. Хотілося вмерти. Закрити очі і перестати бути. І вона закрила.

ВІдкрила очі, і знову білі стіни. Одиноке ліжко. Реанімація.

- Прости мені - вхопилася за руку свого Ангела - прости. Я хочу жити...хочу! Мене здолав відчай і страх, я не думала...я не хотіла...Допоможи. Ти можеш?

- Я вже не можу. Не в мене прощення проси... Ти знаєш...що робити далі...

***

Вона блукала вулицями міста, стомлена, загублена душа. Дивилася на живих і заздрила їм. Цього ранку в кожного з них є можливість почати нове життя, але більшість, як і раніше, буде молитися на попіл і плакати над болотом. Які ви дурні...

А, може, і для неї не все ще втрачено...Вона прийде до Нього і буде просити прощення, так як ніколи нічого не просила, щиро...наскільки їй вистачить сил, бо Він обіцяв, що спасеться кожен, хто  буде просити. Іти ставало все важче, чим ближче до Храму, тим більше пекло в босі ноги. Кудись подівся одяг і взуття...а може його і не було ніколи...Подумки молилась...можливо, вперше за довгі роки...вона не пам'ятала.

Біля сходинок впала. Руками затулила очі.

- Я більше не можу. Боже, врятуй, допоможи!

Здалеку почулося страшне завивання. Великі чорні пси бігли, здригали землю під собою. Вона хотіла бігти, але ноги не сила було зрушити з місця, мов скам'яніла брила на сходах, вросла у землю. Затулила голову руками, приготувалася до кінця. Скажені пси лизали чорними язиками ноги, важко дихали в лице. Страшенний сморід не давав дихати. Здавалося, секунда - і відкусить голову, порве на шмаття. То нехай, аби лиш швидко і не мучитись...

Пронизливий свист зупинив час, пси відступили, і тільки важке дихання видавало їхню присутність. Щось страшне підступило до неї. Вона відчула це всім єством, хоча й не бачила нічого.

- Моя - прошипіло так близько біля вух, ніби в самій голові. - ммм...жива ще...я почекаю.

І знову тиша. Відчула, як щось тепле і рідне тримає за руку. Хотіла відкрити очі, але повіки налились свинцем, не могла. Так добре було, спокійно.

- Все добре - почула знайомий голос. Він пригорнув до себе, і від того прибавилось сил. Врятована. Прощена. Розплющила очі.

- Що то було? Таке страшне...я думала то мій кінець...

- Люциферові пси...кара самогубців. Не бійся, все позаду.  - заспокоював, - тепер позаду. Ти боса...як і я. То де твоє взуття? Листопад надворі. - і засміявся.






Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Natalka Myshkevych, 16-10-2023

Гаківсько-жіноча проза початку третього тисячоліття

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© koka cherkaskij, 16-10-2023

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Інра Урум, 16-10-2023
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.96809601783752 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …