- А ти не брешеш, Іванку?! - недовірливо блиснули голубим променем дитячі оченята Марічки.
- Пес бреше, а я правду кажу! - образився хлопчик - мені мій дідо казав, а дід все знає, він мольфар! - останнє слово Іванко вимовив тихіше, приставивши вказівного пальця до лоба.
Це мало настрашити Марічку та переконати, але натомість розсмішило, бо вигляд Іванко мав вкрай кумедний.
- Тільки тихо, ані писку, бо як побачать - залоскочуть до смерти - наповідав Іванко, тримаючи Марічку за маленьку ручку. Їй лише 7, ще чого доброго злякається, ото перепаде від її батьків, та і дідо його похрестить лозою.
Діти прокрадалися ледь помітною стежиною вздовж лісових хащів в бік гори Магура. Залишивши дорогу позаду, рухалися вздовж гірського потічка, що шумів і хлюпав прозорою водою, перекривав дорогу, ніби застерігаючи "тікайте, геть, геть, тікайте..." В глибині лісу Іванко раптом зупинився. "Заблудились" - злякалась дівчинка і допитливим поглядом блимнула на Іванка.
- Тут - пошепки сказав. Дістав дідовий гуцульський топірець і тричі стукнув по чудернацькому срібному камені, що виглядав з потічка. Лісом покотилось приглушене відлуння, яке з кожним повторенням ставало дзвінкішим. Звук не вщухав, а навпаки, наростав все швидше і швидше, голосніше й дзвінкіше, доки не перетворився на пісню. Марічка відкрила від подиву рота, але одного погляду на Іванка вистачило, щоб спинити зойк, що мало не вирвався з її губ.
- Дивись! - майже наказав і показав рукою в бік сонячного променю, що якимось дивом прорвався в лісові зарослі темного лісу. Біля зламаної сосни, на порослому мохом горбі танцювали лісові карпатські мавки, чотири пари малесеньких босих дитячих ніжок весело тупотіли, час від часу підстрибуючи високо вгору. Вище, ніж може стрибнути Іванко, а він вже вважав себе дорослим легенем, майже 10 років буде за місяць. Дівчатка підкидали вгору свої віночки з цвіту рути і папороті і голосно сміялись. Той сміх певно був чарівним, бо лоскотав вуха і пробирав аж до п'ят.
"Які ж вони гарні!"- із захопленням дивилась Марічка на лісових красунь. Кожна мала великі зелені очі, що час від часу переливалися смарагдовим блиском, русяві локони спадали до колін, прикриваючи одежину, схожу на сіру полотняну сорочку, з вишитими білими квітами на грудях і рукавах.
Несподівано одна із них притихла і прошепотіла щось на вухо іншій. Потім різко вказала пальчиком на Марічку і голосно засміялась....
Іванко міцно стиснув маленьку ручку дівчинки і, приклавши вказівного пальця до губ, наказав притихнути.
- Вони тебе не бачать – ледве чутно прошепотів – це квітка в твоєму волоссі привернула її увагу.
Це мало б заспокоїти її, але Марічка злякалась ще більше.
- Забери її, забери, забери, швиденько! – намагалась тихо, але тремтячий голос ставав сильнішим.
- Заплющ очі і не бійся – мовив лагідно Іванко, а подумки вже сто раз пожалів, що довірив цій малій дівчинці свою таємницю.
Марічка зажмурила очі і для надійності прикрила їх долоньками, разом з тим заховавши свій маленький кругленький носик, всіяний ледь помітними веснянками. Через те її дихання здавалось важким і повільним. Крізь шпаринку між долоньками вона намагалась підглянути, чи бува не залишив її цей хлопець наодинці з мавками в глибині незнаного лісу.
Іванко обережно дістав з-під поясу дідів топірець і замахнувся на срібний камінь, щоб знову видобути з нього ті чарівні звуки, які повернуть їх назад до звичного їм лісу. Після третього удару, коли його руки повільно опустились, Іванко пробіг поглядом по галявині, де ще зовсім недавно танцювали лісові істоти. Нікого не було. Та і галявина вже здавалась зовсім іншою: сонце вже не освітлювало кору дерев, не було смарагдових відблисків на траві, всюди панувала тиша. Тільки віддалений стук дятла доносився відлунням.
- Ну от, все. Відкривай очі, не бійся, їх вже нема! – голосно та впевнено сказав Іванко, повертаючись до Марічки. Та здивований побаченим, закліпав очима. Здивування переростало в страх, набравши повні легені повітря, він крикнув ще голосніше:
- Марічко!! Ти де? Не ховайся, виходь, їх нема….Марічко!!
Але відповіді не було, як і самої дівчинки. Іванко зрозумів це, та продовжував кликати, час від часу витираючи рукавом сльози і схлипуючи від відчаю і страху. Відлуння відносило його «Марічко!» до верхівок дерев та поверталось до нього тривожними звуками, холодним вітром в спину і мурахами під шкіру від страху.
Марічка стояла посеред лісу з міцно притиснутими долоньками до обличчя. До її вух не долинало жодного звуку. Це трохи заспокоїло її, але розплющити очі вона ще не наважувалась. «Порахую до трьох – подумала – і тоді подивлюся». Раптом хтось ніжно торкнувся її волосся там, де була заплетена квітка. Марічка посміхнулася. То Іванко так заспокоює мене, значить небезпека минула.
«Один, два, три» - скоромовкою проспівала Марічка і розплющила очі. Яскраві промінчики пробігли по її обличчі та сяйнули під вії блакитних очей. Вона примружилась, але за мить її очі відкрились від подиву. Навпроти з цікавістю та хитрим блиском на неї дивилась пара смарагдових очей...
Дідо Йван Сидів на призьбі коло хати і набивав свою люльку тютюном. Примружившись на сонце, що вже ховалося за верхівки гір між рожевих хмар, він розкурив її, та задоволено випустив дим у бік городу. Вечоріло, а онука ще нема. Старий мольфар ще по обіді зачув щось недобре, але не давав волі лихим думам роїтися в його голові. Малий знає ліс, достеменно як і він. Але тривога наростала, сталася біда, і Йван то чув нутром.
- Діду, лиш не бийте – почулося позаду, і старий різко повернув голову у бік онука. Іванко зиркав на прут лози, що лежав коло діда, потім на дідові руки, і нарешті, наважився зазирнути в очі. Дідо відклав люльку, заклав обидві руки за пояс, намагаючись надати собі грізного вигляду, і примружив око на онука.
- Де мій топірець, питаю! Га? Чи я тобі не казав, що то не є дитяча забавка?!
- Казав…діду – винувато опустив очі Іванко, виймаючи з-за поясу топірець і протягуючи старому – Я більше не буду…
- А більше й не треба! – злостився дідо, забираючи топірець, - розказуй бігом, що начудив єси, поки сонце не сіло, - і зиркнув на надкушене червоне коло над соснами.
- Ми з Марічкою… - почав тихо – я лиш хотів показати мавок… діду, я все так робив, як ти….але та квітка в Маріччиних косах, то все через ню… - малий плакав і боявся глянути на діда – вона пропала, я кликав, кликав… мавки зачули її, діду!
Старий схопився на ноги і рушив у бік лісу, залишивши малого розгубленим на подвір’ї. Іванко хотів було бігти за ним, але дідо зупинив його грізним поглядом:
- Тут чекай! Сонце майже сіло, не можна! – і поспішив стежкою, що вела його між темні тіні вечірнього лісу.
