-Діти, - сказала якось класна керівничка після шостого уроку, - завтра беріть з собою до школи якісь гамбургери, побільше питної води... Після уроків поїдемо в природничий музей дивится смереку.
- А що на неї дивитися?-зауважив Святік.- Смерека собі - та й смерека. Краще б ото поїхати у військовий музей та подивитися на справжні танки.
- Підрости трохи - і будеш дивитися на ті танки і ззовні, і зсередини, аж набридне!- заперечила Святіку Марічка, - найкраща учениця в класі і улюблениця усіх вчителів і директорки школи. Її готували на золоту медалю.
- А ти не каркай, дурепа, - огризнувся Святік. - Може, я в літуни піду, а не в панцерники?!
- Четверооких в літуни не приймають, - засміялася Марічка.
- Діточки, не сваріться, будьте чемними і достойними високого звання українця та, звісно ж, українки!- втрутилася у дитячу суперечку класна керівничка.- Бо навколо нас, ви ж розумієте, - всюди одні лише підступні та хитрі вороги, котрі можуть скористатися з вашої сварки!
- А чого вона?
- А чого він? - практично одночасно вигукнули Святік та Марічка.
Решта дітей вибухнули сміхом з такої веселої оказії.
- Все, дітки, я відключаю кисень, переходьте на свої балони, і до завтра, - підвела риску класна керівничка.
Усі учні перемкнулися на власні кисневі балони, зодягли на плечі ранці з акумуляторами і стали розходитися по своїх домівках.
Домівки являли собою фактично невеликі комірки у багатоквартирному підземному бункері, котрий було збудовано на кошти міжнародного криптовалютного фонду у товщі гранітного масиву десь на Житомирщині. Тут знаходилися навчальні та житлові корпуси Всеукраїнського патріотичного ліцею імені Семена Семенченка. Кожному учневі чи учневиці належало чотири кубічних метри власного житєвого простору, де можна було заночувати, виконати домашні завдання, підзарядити акумулятори та кисневі балони. Відмінники за результатами щоквартальних іспитів мали право зайняти більш просторі комірки з додатковим кубометром простору.
Сніданки та обіди кожного класу проходили у дружній атмосфері у загальній класній їдальні, куди пневмопоштою із центральної кухні надсилалися індивідуальні пакети з їжею. У понеділок, середу та п'ятницю учні на обід обов'язково отримували в якості першої страви український борщ, а у вівторок, четвер та суботу - українську горохівку. У святу ж неділеньку учнів частували українською рибною юшкою, щоправда, з якої саме риби готувалася ця юшка - ніхто достеменно не знав. Річкової риби, усіляких там карасиків, товстолобиків, коропчуків чи судаків, не кажучи вже про щук чи сомів, вже давно в Україні ніхто не бачив, і то власне з тієї простої причини, що й річок в Україні давно вже не зосталося, - у якийсь момент усі ті річки взяли та й висохли. Чому - ніхто достеменно сказати не міг. Одні казали, що це через тотальне вирубування лісів, інші - що через глобальне потепління. Треті наголошували, що глобальне сталося через тотальне, зрештою, усіх цих говорунів, що одних, що других, що третіх, відправили на фронт, де вони віддали свої життя за незалежність, а нове покоління українців виросло вже з усвідомленням того, що ніяких річок в Україні нема та ніколи й не було, так само, як ніколи не було і Зміїв-Гориничів чи коров'ячого молока.
Святік та Марічка жили у сусідніх блоках, поряд з іншими учнями їхнього класу. Насправді, Марічка подобалася Святіку, але Святік не подобався Марічці. Їй подобався Ярік, хоча інколи їй також подобалася Іринка. Іринка жила майже поруч, також була відмінницею, і у неї також був додатковий кубометр, як і у Марічки. Але на золоту медалю готували Марічку, а не Іринку, тому Іринка ображалася і не розмовляла з Марічкою. Яріку подобалися і Марічка, і Іринка, але він ніяк не міг вибрати серед них обох, котра ж із учневиць йому подобається більше. У кожної був додатковий кубометр, і це було так гарно, але, з іншого боку, дівчина могла б подумати, що Ярік хоче бути з нею через той додатковий кубометр, але не через почуття сердечні. І це Яріка постійно зупиняло і демотивувало. Якось він так і написав у свому щоденникові:"Ці кляті додаткові кубометри мене так демотивують!".
Наступного дня, після шостого уроку усі учні та учневиці під наглядом своєї улюбленої класухи зручно вмостилися у подорожувальній пневмокапсулі, щоб проїхати до природничого музею. Музей містився практично на поверхні землі, у величезному гранітному кратері, який зверху накривав товстелезний скляний саркофаг, збудований на кошти Міжнародного криптовалютного фонду. Саркофаг захищав внутрішній простір музею від більшості небезпечних впливів, як-от, наприклад, далекий ультрафіолет та жорстке пулюївське випромінення, радіоактивний пил, газоподібні продукти згоряння пластикових відходів, що накопичилися на поверхні Землі за останні сто років, та тому подібних неприємних та небезпечних речей. Ну і, звісно ж, саркофаг запобігав витоку такого необхідного для людей кисню із Внутрішньої України нагору, у зовнішнє середовище і далі в Укрокосм.
Пневмокапсула з учнями та учневицями повільно пересувалася пневмолабіринтом, прямуючи до поверхні. Така черепашача повільність була зумовлена насамперед необхідністю проходження пасажирською капсулою пневмошлюзів при переході з одного вертикального рівня на вищий. Та й, позатим, пневмолабіринт щохвилини обслуговував тисячі одиниць пневмопошти, що тягнуло за собою необхідність щохвилинних перемикань тисяч і тисяч пневмозатворів, що керувалося центральним комп’ютером з явно застарілою операційною системою, котра не апгрейдилася вже років з п’ять або шість. Та й потужності центрального пневмокомпресора вже давно не вистачало для такої розгалуженої мережі, як у Житомирській агломерації, котра, за деякими оцінками журналістів (як вітчизняних, так і з Братнього Заходу) була чи не утричі більшою за Київську. Бо граніт є граніт. Це ж вам не глина та не пісок, як у підземеллях Києва, де чи не щодня відбувалися якісь чи то обвали, чи то зсуви. Тому усі поважні та забезпечені громадяни намагалися усіма правдами та неправдами надбати собі якусь ділянку саме у Житомирському гранітнику. Як показувала практика, якщо мати тут підземну «хатинку» на достатній глибині від поверхні, то можна спокійнісінько пережити навіть удар водневою бомбою. Трошки, звісно, потрусить, але недовго і не боляче. Головне – мати достатній запас харчів, води та чогось такого, що б допомагало відволіктися від дійсності. Зазвичай, це або «Українська з перцем», або ж українська без перцю, зате з конопельками.
Не встигли наші учні та учневиці й дві тисячі сорок вісім разів оком зморгнути, весело співаючи раз за разом українську народну пісню "Ой, смереко!", як пневмокапсула прибула на потрібну станцію .
Приємний чи то чоловічий, чи то жіночий голос промовив із динаміків пневмокапсули:
- Станція «Природничий музей». Кінцева. Пневмокапсуля далі не летить, звільніть, будь ласка, пневмокапсулю.Вихід одесну. Все буде Україна!
Учні та учневиці дружно, проте цивілізовано, покинули пневмокапсулу, кожен увімкнув собі індивідуальний кисневий балон.
Класуха звичним завченим жестом наказала учням та учневицям вишикуватися у два напівкола, сама ж зайняла місце у центрі цих напівкіл. Опісля того, як діти виконали команду, вона проінформувала їх про подальші дії:
- Зараз ми увійдемо у внутрішнє приміщення музею, будь ласка, поводьтеся як належить елітним ліцеїстам-семенченкістам! Не галдіть, не спльовуйте на підлогу, не споживайте більше кисню, ніж належить! Тобто – не смійтеся і не кричіть! Усім все ясно?
- Так, ясно. Усе ясно. Будемо чемними і будемо поводитися, як належить!
Діти увійшли у приміщення природничого музею, де їх радо зустріли дві тамтешні працівниці, зодягнені у традиційні темно-сині халати.
- Ми так раді вас вітати, любі діти! – розпливалися вони у компліментах та у посмішках.- Ви з якого ліцею? Імені Шістнадцятого Грудня?
- Ні, імені Семена Семенченка, - заперечила класуха.
- А-а…Семенченківці, знач. У мене там знакомої плємяннік колись учився. Ви понімаєте, зараз так мало людей стало цікавитися смерекою… Ще от літ з десять назад у нас двері цілий день не зачинялися. Капсула за капсулою, капсула за капсулою, знач, приїзжали. Ми з Марковною цілими днями присісти, знач, не мали як. Усе ото ходи за вами, знач, показуй усе ото, розказуй ото… А січас…. Ех… А у нас же оплата не почасова, а за колічєство, знач, обслужених екскурсантів. А де ж вас узять нормальне колічєство, коли ви сюда не їдете? Пороблено ото, чи шо?
Нарешті діти пройшли довгим тунелем до оранжереї, де росла смерека. Смерека була дуже висока, верхівкою ледь не торкалася внутрішньої поверхні саркофага. А вже якою розкішною була ця смерека! Це було наче у казці!
Діти від несподіванки аж заціпеніли. Дійсно, скільки не розглядай картинки зі смереками, а як насправді виглядає справжня жива смерека – уявити дуже важко, поки не побачиш її живцем.
Смерека була відгороджена від відвідувачів високим, аж до стелі, циліндричним скляним парканчиком.
- Це – щоб руками не трогали!- пояснила одна з працівниць музею у синьому халаті. – Понімаєте, случалось даже і таке, шо вот брали – і відламували вєточки. Отакі були, знач, несвідомі посєтітєлі. А єслі каждий відломить по вєточці – шо від тої смереки останеться? Ви понімаєте? Того й рішили, знач, відгородить смереку стєкляною перегородкою, ну шоб од гріха, знач, подальше.
- І давно її обгородили склом?- запитала з жалем класуха. – Я, коли навчалася у школі, приїздила сюди на екскурсію, так тоді скла ще не було. Дійсно, можна було потрогати її, погладити по хвої. Я то сама її, звісно, не трогала, але багато хто з наших трогав. А руки ж як потім пахли хвоєю!
- Та вже лєт п’ять ілі шесть. Марковна, ти не помниш, коли стєклом смереку обгородили?
- Та годів з десяток уже.
- Та який десяток, Марковна, ти шо? Лєт п’ять ілі шесть, не болє. Десять год назад мій Микола ше не був героєм, ше, знач, живий бігав. Я ж на новий год тогда вєточку од смереки і одломила, а Микола мій як начав – «погана прімєта,знач, погана прімєта»! Прімєта то, може, й погана, але як у нас двоє суток пахло від тої вєточки в кватірі! Я ж чуть не забєрємєніла тогда!
Діти продовжували зачудовано оглядати смереку з усіх боків, фотографувалися одне з одним у різних позах та ракурсах на фоні зеленої красуні. Навіть Іринка з Марічкою на прохання класухи сфотографувалися удвох, обійнявшись, наче дві лісові мавки. Класуха відразу розмістила це фото в кібермережі ліцею, підписавши його як «Три кралі», маючи на увазі, що третя краля – це смерека.
- Ну що?- запитала класуха у Святіка.- Не жалкуєш, що не поїхали твої танки оглядати?
Святік тільки промовисто промовчав та покивав головою, що означало, що він просто вражений грандіозною красою цієї віковічної смереки.
- Яфігєю!- поправивши окуляри, нарешті вичавив із себе Святік. – Навіть не міг собі уявити такого! Простонєтслов! Цеблявопше!..
Слід було б зауважити, що до програми освіти учнів та учневиць патріотичного ліцею імені Семена Семенченка входила і така дисципліна, як розмовна українська мова кінця двадцятого – початку двадцять першого століття за старим стилем, тому нічого дивного в тому, що Святік висловив своє захоплення саме такими архаїчними мовними зворотами, немає. Хоча у приміщенні музею це й виглядало дещо недоречно. Музей все-таки, як-не-як. Храм науки.
Раптом у залі почала лунати сирена повітряної тривоги. По гучномовцю оголосили евакуацію працівників та працівниць, а так само відвідувачів та відвідувачівок музею на нижчі рівні. Електричне живлення буде автоматично відключене через сто двадцять секунд після початку оголошення тривоги.
Учні та учневиці почали цивілізовано, проте без зайвої штовханини, покидати залу зі смерекою через скляні двері і далі – тунелем та сходами на нижні рівні гранітника. Раптом Іринка та Марічка голосно запанікували.
- Що таке, що трапилося?- поцікавилася класуха.
- Ми свої кисбали там залишили!
- Де?
- Там, біля смереки… Зняли, коли світлинилися.
- А голови ви там свої не залишили??- розсердилася класуха.
Що робити? Вижити у гранітнику без кисневих балонів просто неможливо. Переходи між вертикальними рівнями, зазвичай, тривають довше, ніж людина може прожити без кисневого балона. Звісно, можна інколи скористатися кисневим балоном товариша і дихати з нього по черзі….Звісно, якщо товариш погодиться…. Звісно, якщо кисневий балон у товариша достатньо повний… І ще не одне таке ж «звісно».
- Я збігаю! - вигукнув Ярік, і перш, ніж хтось встиг зреагувати на його виклик, Ярік уже був достатньо далеко, щоб класуха чи хтось інший зміг би його втримати силоміць.
Зі ста двадцяти секунд вже залишалося менше половини. Чи ж встигне Ярік добігти до зали зі смерекою, чи швидко зможе знайти ті кисневі балони учневиць Іринки та Марічки, забрати їх та покинути залу перш, ніж заблокуються усі виходи із зали зі смерекою? Коли відключається основне електричне живлення – ще десять секунд працює аварійне живлення від додаткових акумуляторів, після чого виходи блокуються і… і все. Ніхто вийти із зали чи зайти до зали не зможе. Тиск повітря в залі поступово знижується, бо ж навіщо туди нагнітати повітря та витрачати електроенергію, якщо там нікого з людей вже не повинно бути?
Ярік встиг. В останні секунди він зумів знайти два забуті кисневі балони, підхопити їх та вибігти із зали, після чого масивні скляні двері з гучним клацанням заблокувалися. Ярік обернувся, щоб востаннє поглянути на смереку, і…
Ігорьок був майстер на всі руки. Полюбляв він щось таке незвичайне змайструвати своїми руками з якихось допотопних штучок, котрі він зберігав у своїх чотирьох кубометрах. Він там мав навіть штуку, що називалася якимось дивним неукраїнським словом «паяльник», а також м’який гнучкий дріт, котрий, якщо його торкнути цим «паяльником», перетворювався на блискучу сріблясту крапельку-крапелиночку. Ігорьку подобалася Іринка, проте він не знав, як до неї підступитися, щоб між ними виникла своєрідна дружба. Ну, це коли можна піти серед ночі, та й взагалі у будь-який час, на її кубометри, або ж запросити її прийти на свої кубометри. І щоб нікого це не колихало. Не ворушило. Не обходило врешті-решт.
Ігорьок був недурний хлопчина, і тому давно помітив, що Іринка подобається і Яріку також. А можливо, Ярік десь сам ненароком обмовився про свої почуття до учневиці.
Так чи інак, поки там Ярік бігав за кисневими балонами, Ігорьок підійшов зі своїм балоном до дівчат і простягнув Іринці вихідний кінцевик свого кисневого балона:
- На, вдихни.
Іринка вдихнула, після чого її очі від здивування округлилися.
- Чим пахне? – запитав Ігорьок.
- Так чим-чим? Смерекою ж і пахне! Але як? Як це так?
- Залітай сьогодні ввечері на мої кубИ, розповім, - хитро мружачись відповів Ігорьок.
Повернувся Ярік з двома забутими учневицями балонами. Як тільки він повернув Марічці та Іринці їхні кисневі балони, усі екскурсанти почали рухатися тунелем і сходами на нижні рівні гранітника. Дві працівниці природничого музею у темно-синіх халатах пленталися позаду за ними.
- Слухайте… Там таке!- почав було Ярік, як тільки відновив дихання після пробіжки.
- Що? Бімба летить??
- Гірше. Смереки нема.
- Як це – «смереки нема»? А де ж вона?
- Я не знаю, але її нема. Коли забіг до зали, вона була. Коли шукав кисбали – вона була. А коли вибіг із зали, двері клацнули, я обернувся –а її вже й нема!
- Такого просто бути не може. Що ти таке вигадуєш – «смереки нема»? – втрутилася класна керівничка. – Ми ж всі там були і всі її бачили. Ми що, по твоєму, ненормальні? Діти, всі ж бачили смереку?
- Всі!- дружно відповіли діти.- Ось і фотографій зі смерекою повно у кожного з нас!
- Запах смереки всі відчували? Були такі, що не відчували, як пахне смерека?- перепитала класуха ще раз.
- Ні, не було таких! Всі ми відчували запах смереки! – дружно доповіли діти.
- А у Ігорька навіть кисень пахне смерекою!- голосно вигукнула Іринка.
- Що? – здивувалася класуха.- Як це в Ігорька кисень пахне смерекою??
- А ви понюхайте самі!
- Ігоре!-строго звернулася класуха до Ігорька.- Що там в тебе знов? Шо ти там опьять нахімічив?
- Та нічого такого, Оксамитко Володимирівно.
- Ігоре! У тебе дійсно із киснем шотонєто? Я ж все одно все перевірю і про все дізнаюся! Краще скажи відразу!
- Та шо, - знехотя почав зізнаватися Ігорьок. – Зварганив отріцатєльний редуктор с кіслородоотдєлітєлєм. Пока ви там страдалифігньою, кружили хороводи вокруг тої смереки, я закачав собі повний балон кіслорода. Ашотакоє, там же халявний кіслород! А потом, як ми начали евакуацію через тонель, привідкрив кранік – а оттуда вашою смерекою і завоняло. Яісамвахує. Нічого, кромє кіслорода не должно було закачіваться.
Класуха обернулася до працівниць музею в темно-синіх халатах, котрі між собою про щось тихенько перешіптувалися з таким виразом облич, як у придворних короля Людовіка Чотирнадцятого, котрі замислили здійснити двірцевий переворот.
- Шановні пані! Ви можете пояснити щось стосовно смереки? От наш ліцеїст стверджує, що вона кудись зникла. Це правда? Її евакуювали?
- Давай, Марковна, ти їм розкажи!
- А чо я? Чуть шо – сразу Марковна! Я вже шейсят лєт Марковна! Давай ти говори, Філіповна!
- А я чо, знач? Я шо, крайня? Я, знач, подпіску давала о нєразглашенії. А ти не давала! Так шо давай ти!
- Я не давала, бо не моя смєна була! А якби моя смєна була, то може б і я давала подпіску о нєразглашенії!
- Но ти ж не давала?
- Не давала.
- А я давала!
- Ну і дура, шо давала!
- Так, Марковна і Філіповна! Ви можете закінчити оці прерікання і пояснити нам, куди поділася смерека?- зупинила на півслові працівниць природничого музею класна керівничка.
- А куди вона поділася?-перепитала Марковна.- Нікуда вона не поділася.
- Її там і не було, - повідомила Філіповна.
- Ізначально, - уточнила Марковна.
- Як це «не було»? Всі ж її бачили! Фотографувалися з нею! – здивувалася класна керівничка.
- Та то ж голограма, - сказала Марковна.
- Там уже год, як смереки настоящої нема, знач, вмєсто неї – голограма, - додала Філіповна.
- Як це – «голограма»? – не повірила почутому Оксамитка Володимирівна.
- Ви шо, не понімаєте, шо значить голограма?- здивувалася Марковна.
- Странно, ви ж проізводітє впєчатлєніє образованного чєловєка, а не знаєте, шо таке «голограма»?- дорікнула Філіповна.
- Ай-яй-яй, а с віду образованная женщіна! Учітєльніца даже! Я єй говорю – голограма, а она – «а шо ето такоє голограма?» - додала Марковна.
- Да, а шо подєлать? Вот такіє сєйчас, знач, учітєля пошлі, вот такіє прєподаватєлі, - зажурлася Філіповна.
- Свєт отключілі - голограма і пропала, - пояснила Марковна.
- Нєт елєктрічєства – нєт голограми. Нєт голограми – нєт смереки. Шо нєпонятно?- розтлумачила Філіповна.
- Чекайте, а як же запах? Запах хвої, як у дитинстві?? – не вгамовувалася Оксамитка Володимирівна.
- Хімія, - знизала плечима Марковна.
- Там такі чотири мацюпусінькі компресори установлені вокруг голограми, в кожний компресор, знач, раствор с запахом смереки заливають, і воно вам, знач, пахне, - пояснила Філіповна.
- Хто заливає? – запитала класуха.
- Ну, сьодня я заливала, - призналась Марковна. – А буває – Філіповна задиває. Ілі у нас єщьо двє сотрудніци могут залівать.
- Чекайте, а де ж справжня смерека поділася?-добивалася правди класуха.
- Кажи ти, Марковна, - сказала Філіповна.
- А чого сразу я? Чуть шо – сразу Марковна.
- Ну хорошо, чєго уж там,- погодилася Філіповна.- Так і бить. Раскажу. Знач, смереку нашу із’яли. Із’яли єйо, знач, в том єщьо году.
- Куда із’яли? Хто із’яв??Як?? – вмирала від обурення та водночас від цікавості класна керівничка.
- Да не перебивайте ж ви! Ви ж проізводітє впєчатлєніє образованного чєловєка, а всьо врємя пєрєбіваєтє і пєрєбіваєтє!- зауважила Філіповна.
- Слова нє дайотє молвіть Філіповнє, - дорікнула Марковна.- Молчітє лучше і слушайтє.
- Дєло в том, што наш прєзідєнт…
- Наш уважаємий прєзідєнт, - поправила Марковна.
-… нашому уважаємому прєзідєнту, знач, захотєлось на Рождєство установіть во дворце йолку.
- Так, я пригадую, раніше на Різдво та на Новий Рік завжди в кожній квартирі, в кожній хаті ставили ялинку, - погодилася Оксамитка Володимирівна.
- Так то било раньше…когда лєса єщьо билі. А когда, знач, лєсов нє стало, когда всьо вирубалі на дрова…
- А вмєсто ніх настроілі еті солнєчниє елєктростанциї…
- …тогда уже стало нєчєго на Рождєство устанавлівать….
- …осталась только одна наша смерека в музєє…
- … а Прєзідєнт – ну он же Прєзідєнт!
- …кто ж откажет Прєзідєнту?
- … нє, ну наш дірєктор поначалу нє соглашался….
- … ні за какіє дєньгі…
- … ето ж єдінствєнная, знач, в мірє осталась смерека в нашем музєє…
- … і гдє тєпєрь наш дірєктор?
- … бил дірєктор – і нє стало дірєктора….
- … на слєдующій дєнь, как нє стало Пал Палича, прієхала техніка…
- … Пал Палич –ето, знач, било імя нашего дірєктора… ми єго «Пал Сєкам» за глаза називалі…
- … смереку нашу с корнєм ізвлєклі і вєртольотом утащілі в Кієв….
- … гдє она,знач, благополучно і усохла к лєту…
- … а потом прілєтєлі на вєртольтє какіє-то мальчікі, молодиє-красівиє, установілі нам голограму, ету оградку вокруг нєйо стеклянную, компресори еті с хімієй, видалі нам за молчаніє по двадцять літров кіслорода каждой…
- … та уже давно етот кіслород позаканчівался….
Повітряна тривога виявилася навчальною. Про те, що вона не справжня, а навчальна, не знав ніхто, окрім тих кількох осіб, котрі відповідали за вчасне і правильне оголошення повітряної тривоги. Практика попередніх років показувала, що коли люди знають, що тривога не справжня, а навчальна, - її просто-напросто ігнорують, відтак ніякого навчання не відбувається.
Після вечері Ігорьок заникався у своїх чотирьох кубометрах та став порпатися у своєму радіомотлосі, вишукуючи, з чого б можна було зварганити голограму смереки. Зображень смереки з різних ракурсів було достатньо, ліцеїсти зробили більше тисячі знімків, вибирати було з чого. Як загалом виготовляються голограми, Ігорьок уявлення мав, але не вистачало практичного досвіду та кількох важливих ключових радіодеталей. Хлопець здогадувався, що ці деталі можна було б замовити в Києві на радіоринку, пневмопоштою вони долетять до Ліцею днів за три. Інша справа, - а що взамін за ці деталі захочуть отримати постачальники? Можливо, вдасться домовитися, щоб розплатитися якоюсь кількістю халявного кисню?..
У тонку перегородку, що відділяла Ігорькові кубометри від загального коридору, хтось тихесенько пошкрібся. Миші? Але звідки тут би взятися мишам? У твердому граніті миші просто не можуть собі влаштувати нору, а як миша може проіснувати без власної нори???
Ігорьок натиснув кнопку - перегородка склалася втричі. За нею у коридорі стояли Іринка та Марічка.
- Привіт, - усміхнулася Марічка.
- Ми би хотіли ще раз понюхати твою смереку, - зашарівшись, сказала Іринка.- Впустиш?
