Цю частину можна було би й надвоє розбити, але мені здалося, що так буде невиправдано затягнуто. Тому хоч остання частина така, як дві попередні, разом узяті, все ж так логічніше.
... Лесь лишився в коші сам. Уранці він навіть по рибу не пішов, боявся, що дядько Семен з Охрімом витягнуть із нього звістку про знахідку. Ходив сам не свій, усе думав, як і коли буде ліпше повідомити могильників про ушкалів, що ніби ті вовки вичікують слушної миті для нападу. Він уже нітрохи не сумнівався, що два зарубинці замислили головництво . Коли так, то і його доля незавидна – щойно розкаже їм про золото, так і душу з нього виймуть.
На обід варили кулешу з салом, проте ватага в полудень чомусь так і не прийшла.
– Чую, недарма-а, – вдоволено протягнув Томило, – Ну, нехай. Увечері надолужать.
А сам не витримав, пішов-таки до могили, полишив на господарстві Леся, велівши сходити до верш по рибу. Парубок за плетений тин і носа боявся виткнути, хоча розумів, що той від ушкалів жодним чином його не захистить, а все ж коло возів було якось безпечніше. Піти до озера духу тим більше не вистачило; вирішив, що коли повернеться ватага до коша, то одразу ж він усе своїм рятівникам і розповість, а вже ж дев’ятеро мозирців зможуть дати відсіч двом ушкалам. Лесь навіть вигадав як: вдадуть, що полягали спати, а самі пантруватимуть і щойно Семен з Охрімом наскочать, як всі посхоплюються і такого чосу дадуть! Добре було би, якби вбили їх одразу ж, або татарам продали – щоб і сліду їхнього не стало, щоб щезли вони з Лесевого життя, наче страшний сон: назавжди.
Коні пити схотіли: Сивко спершу форкав, потім копитом узявся бити, а далі протяжно заіржав. Хочеш не хочеш, а мусив Лесь іти з цеберком до криниці по воду. І щойно набрав води та поспіхом рушив до коша, як з-за куща виступив Охрім і перепинив парубку шлях. Лесь рвучко обернувся, збираючись дременути куди очі дивляться, а позаду дядько Семен стоїть і ніж в правиці… Цеберко саме собою випало з руки.
– Сучий виплодок! В піжмурки замислив з нами грати, ховатись надумав! – Семенові очі дивились на небожа незмигно, ніби й не людина він був, а гадюка.
– Я… не… – враз одібрало Лесеві мову.
Дядько приставив до парубкового горла ножа:
– Золота багато?
„Все знає…” – затремтів зо страху Лесь.
– З…з… знайшли-ли… – заїкаючись, закивав він головою, а зуби аж цокотіли. – Ба-багато, м-мабуть…
– Не був би ти мені родичем, паскудо, – скривився з огидою Семен, – зарізав би, як курча. На цей раз помилую. Так де золото?
– Н-не п-при-несли ще… – вичавив із себе парубок.
– Слухай мене, виродку, – ушкал вхопив Леся лівицею з горло і стиснув так, що той захрипів, – повернуться твої могильники, тримайся їх осторонь: ми поряд будемо, я все бачитиму. Бо якщо хоч слово про нас їм скажеш – ні тобі не жити, ні всьому вашому виводку в Зарубі. Втямив?!
Семен прибрав руку з Лесевого горла і той, тремтячи всім тілом, злякано закивав на знак згоди головою.
– Тю, та в тебе штани вже мокрі, – посміхнувся зарізяка, – значить второпав. Повертайся до коша, роби, як я велів, і слухай: коли почуєш пугача – двічі – підеш в той бік до тину й чекатимеш на мене.
Ушкали зникли в кущах, а бідолашний Лесь, що зі страху дійсно напудив у штани, сів, тремтячи, на землю і довго не міг зібрати докупи думки, що розлазились із його голови навсибіч, ніби в’юни в траву з перекинутого козуба. Трохи заспокоївшись, хлюпнув на себе води з цебра, щоб приховати сором, повернувшись до криниці, набрав повне і почвалав до коша. Спитають чому мокрий, скаже: спіткнувся, впав і облився. Ну, посміються. Той сміх для нього вже нічого не важив перед ликом смерті, що дихала в потилицю.
До коша від могили повернулись тільки четверо мозирців. І дарма, що Мартин ніс важенький лантух, в якому щось часом тихо подзенькувало, всі четверо були якісь ніби не свої – Лесь їх такими ще ніколи не бачив. Пам’ятаючи Семенову настанову, він і підійти до когось боявся, не те, що заговорити, чи спитати. Втім на нього теж ніхто з ватажників уваги не звертав, однак, дослухаючись до уривків їхніх куцих розмов, парубок второпав, що сталася якась велика біда й ніхто з решти не повернеться. А потім, як уже посідали чи то обідати, чи полуднувати, або й вечеряти заодно, та Мартин дозволив випити по чарці „за упокій християнських душ”, тоді лише з короткої його промови Лесь нарешті втямив, що сталося.
– Ну, хай буде їм та чужа земля пухом, а ноша смертна якомога легшою… Нехай спочивають з богом. Мертвим мертве, живим живе. Спіть, братове – про родини ваші не забудемо.
В Лесевій уяві все виверталося на користь ушкалів: наче незрима Семенова влада простягалась не тільки над його долею, але й над долями мозирців. Четверо не дев’ятеро – сама нечиста сила була на боці ушкалів. З чотирма сонними і двом упоратись неважко. Ні, коли судилося щось, того вже людині оминути не вдасться, а будеш опиратися, то тільки собі на гірше. Хоча гірше й бути не могло, та все ж тліла насподі Лесевої душі слабенька надія на життя: а раптом зжалиться над ним дядько Семен? Бо… Ну ніяк не уявлялося парубку, що завтра сонце зійде без нього. Як це? Все буде, весь світ оцей, а його, Леся, не стане?! Будь-хто може померти, загинути, але не він: от не міг уявити своєї смерті, тієї останньої миті, коли ще очі бачитимуть світ навколо, а потім – раз! – і вічна темрява…
Не хотілося ні їсти, ні пити, ні щось робити. Сидів собі, байдужий до навколишнього й тільки тремтів. Ватажники тим часом почали збиратися в дорогу: хотіли якомога швидше, на світанні, покинути страшне, прокляте місце. На Леся ніхто й уваги не звертав, наче й не живий він, мрець уже, ніхто й ніщо. Навіть казан Томило сам відніс до кринички й там помив з піском.
Кожного вечора могильники виставляли одного зі своїх на чати, з першими півнями його змінював інший. Тож і цього разу не зрадили звичці: од смерку починав Кандрась, інші лаштувалися на возах до сну. Лесь товкся біля згасаючого багаття, не знаючи, що йому діяти: заснеш, то заріжуть разом з могильниками, а коли не спатимеш, сторожа спитає чому – що казати?
Вже добре смеркло, майже стемніло. Коли ж це зовсім неподалік почулось очікуване:
– Пугу! Пугу-у!
– Тебе тут не вистачало, – пробурмотів зі свого воза Мартин, – ще біду накличеш…
Лесь же, зачувши те, мало не підхопився на ноги, проте вистачило розуму трохи зачекати й потім уже рушити на поклик. Там, звідки пугикали, біля самого тину стояв невеличкий курінь нужника, тож у тім, що він туди раптом пішов, дивного нічого не було. Вступивши в темінь нужника, парубок постояв у нерішучості, не знаючи, що далі робити, потім здогадався розсунути посохлий хмиз задньої стінки й наблизив лице до шпарини.
– Скільки їх у коші? – Лесь почув шепіт Семена десь зовсім поряд.
– Четверо, – так само тихо відповів парубок.
– А решта ж де?
– В могилі привалило.
Ззовні мовчали – ще б пак! – така приємна несподіванка.
– Золота багато? Де воно?
– Мабуть багато, – нерішуче протягнув Лесь, бо не знав, скільки це „багато”, – у лантусі на возі лежить.
– Йди собі. Лягай біля вогню, щоб я бачив, і спи.
Лесь попрошкував до багаття і ліг. Його трусило, наче в пропасниці. До ватаги зарубинських ушкалів Лесь потрапив зовсім випадково. Серед зими застудився й помер його батько, лишивши Мотрю, жінку свою, з шістьма дітьми – вісімнадцятилітній Лесь був найстаршим. Мотря за чоловіком почувалась як за муром і коли той раптово помер, то не могла собі й уявити, як їй таку рейму дітви прогодувати. Довідалась, що Семен, чоловіків рідний брат, збирається по весні на уходи й умолила його взяти з собою Леся. Що ватага їхня намірилась промишляти на Низу розбоєм, Лесь довідався вже за порогами. Обов’язком його серед ватажників була всяка чорна робота: дров назбирати, казан помити, заволоть потягати, спійману рибу почистити, а плати обіцяно в половину від долі простого ватажника. Він ще тоді почав страхатися й подумки щоночі молився, щоб лиха година його минула. Не почув Господь молитов його…
Мартинові, хоча й не тільки йому, не спалося. Він чув, як зітхають і ворочаються Змітро з Томилом і весь поглинутий однією думою, отаман таки не витримав:
– Томиле, не спиш?
– Заснеш тут…
– Мені все з голови не йде: ну звідки там воді узятись? Не могли ж ті люди покійників своїх у воду класти?!
– Так скільки ж літ минуло, – Томило мовби тільки й чекав, що отаман його спитає, – он баба та на могилі стара, як світ.
Він подумав якийсь час над тим, як давно могло те статися, проте нічого такого в голову не приходило, тож обрав найдавніший час, про який хоч щось колись чув:
– Може ще й до потопу.
– А коли ж той потоп стався? – упрягся до розмови зацікавлений Змітро.
– У-у-у, – махнув Томило, – за круля Опенька, коли земля була тоненька.
Вражений Змітро прикусив язика, бо як не силувався, а уявити такої давнини не зміг.
– А все одно, – не здавався отаман, – у воду небіжчика не поклали би.
– Я так мислю, – розважливо почав досвідчений Томило, – що там десь під землею потічок є – не інакше, як ото він у балці джерелом б’є.
– От-от! І ми таке гуртом порішили, – перебив Мартин, – тільки ж нащо вони мерця свого коло води поклали?!
– Може й не коло води, – вже з переконанням відповідав Томило, – може потічок той за кілька сажнів збоку десь пробивався. А як могилу насипали – он яка висока та з камінням! – земельку над потічком її вагою і придавило-о, тож він узяв, та й посунувся убік, русло під землею змінив і почав текти ближче до ями. „Вгадали” ви з норою: на сажень чи два убік і напоролись би на потічок і кинули би цю могилу, ні з чим лишились. Зате товариство жило би…
– Виходить, доля наша така, – смиренно промовив Мартин і всі троє на возах сумно зітхнули, – казав мені старий Сімаш: „Нечестивий у тебе, синку, хліб. Не боїшся?” То таке намислив я: коли дасть бог цього разу в Мозир повернутися, більше копати не буду; половину долі своєї на монастир віддам, гріхи замолювати стану.
– Зарікалась свиня лайна не їсти, – зітхнув Томило, – від кого вже тільки не чув я цього…
Отаман не відповів, розмова припинилась і поволі всі заснули.
Коли півень уперше прокукурікав зі свого сідала на грушці, Кандрась розбудив Змітра – той мав ставати на чати. Місяць піднявся вже доволі високо та був на останній чверті й світла давав мало. Багаття жевріло і Змітро, щулячись після сну від нічної прохолоди, підкинув до нього хмизу та почав повертатись до вогню то одним, то другим боком.
Лесь трохи заспокоївся, проте тільки прикидався, що спить і в пів ока стежив за чатовим. Степ спав, мертву його тишу порушував тільки пронизливий сюркіт тутешніх цвіркунів. Трохи зігрівшись, Змітро довгенько прислухався до тиші й нарешті заспокоївшись, ступив у темряву – можливо, з наміром обійти кіш. Лесь бачив, як чатовий ішов собі уздовж тину, а потім за його спиною майнула якась тінь і щось довге з тупим ударом опустилось на голову Змітра – той як ішов, так і звалився на землю, наче підсічене сокирою дерево.
Удвох напасти на ватагу, нехай і сплячу, з одними лише ножами, хай би й поночі, Семенові з Охрімом було страшнувато. На кін бо ж поставлено все: не тільки можливість збагатитися так, що й дітям вистачить, але і власне життя – ватага має вчетверо більше людей, доки ти одного сплячого вбиватимеш, троє прокинуться і тебе самого тричі вб’ють. В очікуванні слушної години для нападу двоє зловмисників склавши руки не сиділи. Вирізали кожен собі по дебелій замашній палиці – і не довгій, і не короткій, в більш, як півтора аршини завдовжки: з такою і проти сокири не страшно стати.
Коли ж побачили, що могильників удвічі поменшало, а потім ще й причину від Леся взнали, то раділи наче діти: коли чоловік у житті все чинить правильно, коли вірну стежку собі обере, життя його стає легким, наче дорога під гору – тільки ноги встигай переставляти. Хоч як підмивало їх кинутись у напад, а все ж дочекалися, коли всі поснуть і варта зміниться. Усе було на їхньому боці: й не надто темна ніч, і багаття посеред кошу, що освітлювало всих у таборі, тоді, як Семен з Охрімом ховались у пітьмі, а головне – та несподіванка, з якою вони збирались напасти на сплячих.
Той, що на сторожі, пішов уздовж тину. Мав би нюх, як у пса – почув би чужих, а так пройшов поряд із засідкою й коли минув Семена, той підвівся за спиною чатового й зо всього розмаху лупонув його своїм дрючком по голові. Двоє зарізяк перескочили через тин і рвонули до возів. Палиці їхні з хряскотом опустились на двох сплячих, але третій підхопився, мов ошпарений, з воза, в руках його опинився довгий спис і він вправно вдарив ним Охріма прямо в живіт. Та Семенові вистачило миті, щоб з розмаху торохнути могильника палицею прямо в скроню – той впав замертво.
Ця мить! Не Охрімова рана цікавила тепер Семена, бо він розумів, що то за рана, – з такою люди не живуть. Золото, тільки золото. Не звертаючи уваги на стогін напарника, не думаючи, де Лесь, Семен нишпорив по возах, доки не надибав того лантуха. Запустив у нього руку, витягнув якусь посудину – у світлі від багаття вона тьмяно блиснула жовтим: воно, золото! Він знову сягнув правицею до мішка, коли ж це щось затулило він нього вогонь, Семен здивовано підвів голову і в цю ж мить біль різонув його ліве плече, аж рука заніміла.
Навпроти нього, похитуючись, стояв із заюшеним кров’ю обличчям четвертий могильник, – вочевидь, той, що був на чатах, – і мірився вдруге вдарити Семена чеканом. Ще не второпавши, що там у нього з лівою рукою, ушкал обіруч схопив свою палицю, легко ухилився від нового удару й хряснув недобитка по голові – тепер уже остаточно відправивши невдаху на той світ. Але в цю ж мить лівиця нагадала про себе гострим болем та липким теплом аж до зап’ястка. Семен лапнув за ліве плече й відчув під пальцями широкий і глибокий поріз, що раз по разу виштовхував із себе його, Семенову, гарячу кров. Чортихнувшись, він що було сили затиснув рану рукою й озирнувся навколо: чим би його перев’язати?
Біля багаття щось ворухнулось і Семен уже подумав, що коли то якийсь п’ятий – йому кінець! Та впізнавши небожа, з полегкістю видихнув.
– Лесю, ну ж бо, перев’яжи…
Якби не ця несподівана рана, перше, що він, мабуть, зробив би – відправив цього нікчему на той світ: щоб не лишилося жодного свідка власного головництва. Але тепер усе так повернулося, що єдиним, хто стане його порятунком, був саме Лесь.
Очманілий від побаченого, небіж тикався-микався між возами, уникаючи навіть погляд кинути на вбитих, які не так давно врятували його від голодної смерті й дали притулок в чужім страшнім краю. Ще й Охрім стогнав, лежачи на землі та молячи обох про порятунок – стогони його жахали парубка не менше, ніж мертві тіла могильників. Усе ж таки знайшовся довгий, правда, не дуже чистий, убрус і ним вдалося сяк-так перев’язати глибоку Степанову рану й спинити кров.
Півень на грушці уже вдруге заходився дерти горло – ще трохи й почне світати. З рани таки чимало витекло крові, бо Семен аж мерзнути почав і в голові трохи макітрилось. Та в порівнянні з тією прірвою золота в лантусі, то все були дрібниці: ось настане день і один лише вигляд здобутого багатства, ну, і мозирське сало, звісно, швидко додадуть йому сил – заживе, як на собаці, не вперше. Охрім тільки дратував своїми стогонами. Ну, не повезло тобі, чоловіче, то що ж тут вдієш – така вже доля тобі судилась: прийми її мужньо.
– Сходи, Лесю, до кринички та принеси холодної води Охрімові: бач, як пече йому нутро.
Лесь, дарма, що темно було, не опирався, узяв підвішене до воза цеберко й подався по воду. Що дядько Семен подобрішав до нього, давало парубкові неабияку надію не тільки на порятунок, а навіть і на частку багатства в майбутті – отакі думки почали снувати на шляху до кринички в його голові. Жах, що стався прямо на Лесевих очах, як не дивно, відкривав перед ним не мало, не багато, нове життя. Тепер і він щось важить, і від нього щось залежить – сам Семен, звісно, не впорається: Охрім он важко поранений, двоє коней і запрягти треба, й випрягти на ніч, і нагодувати. На душі відлягло і навіть побачені чужі смерті вже не здавалися такими страшними – він же ж живий! Він вірив, що не може вмерти і ось: живий-здоровий, нітрохи не ушкоджений.
Лесь набрав води й подався назад. Чи то очі так добре звикли до темряви, чи вже світати починало, та він ясно бачив стежку й повернувся досить швидко.
– Помер наш Охрім, –засмученим голосом сказав Семен, – не дочекався твоєї води. Ну, та нічого: мертвим спокій, а живим далі треба жити.
Лесь розгублено дивився на нерухоме тіло свого земляка: чого це він? Отак узяв та й помер, води навіть не дочекався…
– Світати починає, – вивів парубка з задуми дядьків голос, – маємо поспішати: шлях у нас неблизький. Я осьде мотику знайшов: викопай десь неподалік яму, поховаємо мерців та й будемо рушать.
Лесь слухняно взявся до роботи, проте недарма балка звалась Кам’яною. Двчі починав і двічі вдавалося заглибитись хіба що по коліно – далі камінь на камені. Вже й півень втретє зайшовся співом: ось-ось мав настати день. Семен підійшов, побачив, що діла немає, махнув рукою:
– Покинь. Одвеземо їх до могили, та в ній і покладемо. Запрягай.
Коло могили були цілі купи винесеної землі, тож Лесь з острахом поскидав мерців на землю, а Семен однією рукою підтягнув їх і виклав рядком біля насипу. Лесеві лишилось тільки нагорнути мотикою на небіжчиків чималу купу землі. Ще й каміння зверху од звіра наклав – від себе, як власну спокуту, чи вдячність за добро.
Семен нарвав десь добрий жмут деревію, розтер, як міг, в одній руці й Лесь заново перев’язав рану, приклавши до неї те зілля. Лівицю підвісили пораненому до шиї й Лесь, беручи віжки, спитав:
– Куди правити, дядьку?
– Тримайся межі – одесну має бути вода, ошую степ. Десь та й натрапимо на соляницький шлях: він нас до переправи виведе. А як на той бік Дніпра втрапимо, то вважай, що вдома. Ти на степ поглядай, щоб татарам до рук не втрапити. А я приляжу: щось у сон хилить. Рана болить мені…
Лесь із дядьком на першій підводі, начиння мозирців складене на другій і повід коня причеплений до першого воза – так ото їхній маленький повоз і рухався по самому краю чорного, спаленого колись самими ж могильниками степу. За згарищем трави вставали стіною вище людського зросту – навіть і не думай направити туди коня: не проїдеш, що не роби! Часом Лесь зупиняв коня, спинався на возі на повний зріст і намагався розгледітись навкруги. Тільки коли вже сонце сідало, побачив попереду себе, що за пів сотні сажнів трава стає низенькою – по такій вони точно проїдуть.
Та пробитись туди виявилось справою нелегкою: трава намотувалась возам на осі й коні не могли їх тягнути, вибивались із сил. Лесь тільки те й робив, що визволяв колеса з того трав’яного полону. А коли, перед самим уже смерком, лишилося здолати може з десяток сажнів, натрапили на бджолину сім’ю, що звила собі гніздо прямо на високій траві – десь рій вилетів і не знайшов собі іншого місця: велетенський стільник обплів десятки, як не сотні трав’яних стебел, що хилились, але дивом іще тримались, не лягали на землю. Потривожений рій вилетів чорною хмарою і дав чосу й людям, і коням. Оскаженілий мерин у першій підводі рвонув так, що мало не розірвав воза, проте таки вирвався на чисте і Божа муха усе ж відстала. Іще й не стемніло, а на Леся та Семена страшно було дивитись: голови в обох стали схожі на якісь опудала, очі позапливали, вуха нагадували вареники; обом було вельми кепсько, особливо пораненому Семенові.
Заночували там, де їх застала темрява. Вранці Лесь іще якось спромігся підвестися, Семен же взагалі лежав на сіні без тями. Парубка всю ніч мучив жар, страшенно боліла голова, нудило, очі сльозились, серце калатало, як навіжене і йому вже не хотілось нічого, навіть жити. Та все ж померти такою смертю з купою золота було би справжнім безглуздям. Сяк-так запрігши коней, бо бачив божий світ лише одним оком, Лесь рушив до недалеких верболозів, що темніли на видноколі, й діставшись високого берега якоїсь річки, сховав свій повоз у лозових затінках. Коней знову розпріг, прив’язав до возів, а сам подався до води. Заліз у річку й просидів так мало не до вечора.
Як би там не було, а йому стало значно краще, навіть їсти схотілося. Згадав і про Семена, запереживав навіть, чи не покинув його дядько одного в цій страшній місцині та не подався далі сам-один. Але Семен так само лежав непритомний, на додачу й марити почав. В казані ще лишалась позавчорашня кулеша й хоча вона почала вже трохи підкисати, Лесь ум’яв її всю. Сидів у холодку, слухав, як дядько час від часу верзе всякі нісенітниці й думав.
Почув Бог його молитви! Не тільки з полону врятував, але й у Лузі не покинув, не дав з голоду померти, до могильників направив; не лише відвів наглу смерть від Семенової руки, але й так вчинив, що цей паливода зі своєю раною тепер цілком у Лесевій владі. Та головне, що Бог за його страждання й страхи винагородив так, як жоден князь не зміг би! Лежить на возі біля Семена лантух із золотом, якого вистачило би, щоб уся ватага могильників багатіями стала. Та милостивий Господь розпорядився так, що дісталося воно лише двом: дядькові й небожу.
А чому? Бо не оскверняли чужої могили! Осквернителі, дня не минуло, всі на той світ пішли, відповідь перед Богом тримати за свої страшні гріхи. А як же Охрім? Він чому загинув? Та як це чому – головництво іншим заподіяв. Хоч Бог його рукою і вчинив Свій правий суд, а все ж людей вбивати гріх. Тільки… Тільки тут щось не так із дядьком Семеном. Теж убивця, а живий…
Живий то він живий, тільки, бач, від рани як страждає – хтозна, чи й виживе. А тут ще й бджоли. Охрім, той досить легко помер: коли хоронили, Лесь помітив, що його зі спини хтось ножем у серце вдарив. Хто ж іще, окрім Семена? Дорізав, виходить, товариша свого, доки наодинці лишались. Може, через те й муки такі Господь дядькові шле? Та ще й за те, що Лесеві ножем погрожував, рід їхній обіцяв до ноги винищити – нізащо!
Скільки страху натерпівся від рідного дядька! У штани напустив… Леся навіть в жар кинуло, як згадав свою недавню ганьбу. Та все в руці Божій, казав колись зарубинський піп отець Іван і тепер лежить Семен, хтозна, чи й доживе до ранку і чи знадобиться йому те золото? Отак помислити: не поранили б дядька вночі, чи лишив би Леся живим? Навряд. А якби й лишився – чи поділився би Семен з ним золотом? Ну, може коня із возом і дав би, а золота… Не такий він чоловік.
Смеркало. Лесь напоїв коней, насипав їм на ніч ячменю й ліг спати під возом з могильницьким знаряддям – аби лиш далі від Семена, що все вигукував страшні лайки. Під ранок хтось до нього підійшов. Лесь відкрив очі: стоїть над ним хтось, не добери й хто, і каже з усмішкою: „Дурню, ти ще й досі не второпав, що це я тобі золото дарую? Ото! Бери, багатій та мене згадуй. Тільки… думай. Добре думай, що маєш вчинити.” Придивився – Томило, живий-здоровий. Сказав і щез. Лесь довго не міг зрозуміти: наснилось йому, чи дійсно Томило тут стояв? І страх великий був, і подив, і радість несосвітенна: золото, виходить, моє!
Щойно зійшло сонце, Лесь уже добре знав, що має робити. Дядько ще більше заслаб, не лаявся, тільки пити просив. Парубок підніс пораненому води й поглянувши на Семена, вжахнувся: лице запухло – очей не видно, набряки стали темно-синіми, наче грозова хмара, тіло гаряче, мовби щойно з печі. Чим він йому допоможе? Цьому головнику, на совісті якого людські смерті? Цьому родичеві, що погрожував не тільки його вбити, а й Лесеву рідню вирізати? Ось лежить він, весь у владі того, кого ще позавчора вважав за нікчему – візьми ножа та й переріж горлянку: помре і не второпає, що то з ним сталося. Так хотілося помститись за всі свої страхи й приниження!
Та ні, не підніметься Лесева рука на таке – страшно. І гріх убивства страшний, і взагалі… Снитиметься ж; а дядині як ув очі дивитись? Хай дядько Семен лишається тут на волю Божу. Коли Бог пробачить йому гріхи, то врятує. А коли хоче саме таким чином покарати зарізяку – як смертний може завадити Богові звершити праведний суд? У цьому розмислі, по правді сказати, багато лукавства, бо врятуватися дядько Семен сам аж ніяк не зможе. Але й правда велика: на все Божа воля – і рана його, і бджоли, й лихоманка. Рятувати того, хто не раз погрожував тебе вбити? З якого такого дива? Задля християнської совісті досить того, що заповідь Божа переступлена не буде.
Лесь замість сніданку погриз, запиваючи водою, житнього сухаря, запріг одного коня в підводу, іншого поставив під сідло. По совісті переклав на віз, де лежав Семен, половину наявного харчу: сухарі, глек із салом, залитим смальцем, та сіль у торбинці, половину всяких знарядь, навіть велику полотнину для запони – все по-чесному, тільки увесь ячмінь для коней собі лишив, казан та жбан з водою забрав. Постояв, замислившись, над дядьком, а тоді запустив руку до лантуха із золотом, набрав там повну жменю жовтого дріб’язку й загорнувши в шмат полотнини, засунув хворому за пазуху – тепер уже нічим буде собі дорікнути.
Верхового коня прив’язав до воза, скочивши на полудрабок, полапав під боком лантуха з золотом – своїм золотом! – і вйокнув на впряженого мерина:
– Н-но, сивий!
