Словничок:
Заломи - урочище на Дніпрі.
Лесвіця - мотузяна драбина
– Хто на кіш сіврюків навів? Ну?!
Ніж подіяв: Лесь вийшов з оціпеніння, облизав пересохлі губи й зиркнув убік, подумавши, як би його дати драла, коли побачив, що до них наближається ще один зі старих знайомих, теж мокрий – вочевидь, щойно переплив протоку, що з’єднувала озеро з Плетеницьким лиманом. Прощаючись із життям, парубок повалився на коліна:
– Не вбивай, дядьку Семене, – тремтячим голосом просив Лесь, – я все розповім; вини моєї ні в чому немає…
Той, другий, на ймення Охрім, уже стояв поруч.
– А це вже нам вирішувати, – пообіцяв Семен, – речи, як було!
– Тільки-но я з очерету на човні виплив, а на мене двоє й накинулись, та й притопили. Забрали з собою і давай мене мучити: „Кажи, де наш отаман!” Обіцяли з живого шкіру зняти… Я й сказав. А де наш кіш вони й самі знали, дядьку Семене. В полоні мене тримали, зв’язаним. А тоді отаман їхній повернувся й сказав, щоб відпустили мене: пожалів. Казав: „Мій син пропав нізащо, не хочу, щоб і цей хлопчина згинув – його ж удома мати жде.” Дали мені волю, повідали, що ватага наша розбіглася хто куди, то я й пішов світ за очі… Блукав довго, доки до чужих людей не прибився.
– До яких іще людей? – поцікавився Охрім.
– Ватага тут одна могилу риє.
– Могилу? Риє? Навіщо – хтось помер? – здивувався Семен.
– Золото шукають.
– Зо-ло-то?! – перезирнулися Семен з Охрімом. – Ану ж, ану ж!
Лесь, відчуваючи, що від оповіді напряму залежить його життя, виклав усе-все, що знав, про що довідався за дні, які провів у ватазі могильників. Ушкали-невдахи відійшли трохи від Леся, ставши так, щоб відрізати йому шлях до можливої втечі, раптом намислить дати чосу, і стиха про щось радились. Потім Семен сказав:
– Жити хочеш?
Лесь закивав головою мовби той кінь.
– Підеш до них, наче нічого й не сталося. Будеш щодня о цій порі сюди приходити та нам розповідати що там коїться в тих могильників.
– Добре… – похнюпився Лесь, зрозумівши, що від нього хочуть ці харцизяки.
– Гляди ж мені, – попередив Семен, – не продай нас іще раз, як тоді. Бо не подивлюся, що батько твій рідним братом мені був: як не тебе, то весь рід ваш переріжу, мов курей – і матір, і сестер. А тебе зловимо – шкуру твою з отією родимкою, що на спині, на бубон пущу й Мотрі покажу: хай перед наглою смертю поплаче над синком. Затямив?!
– Затямив.., – прошепотів одними губами парубок.
– Іди, – велів небожеві дядько й тут же спинив:
– Ану зачекай, – витягнув з лантуха кілька найбільших рибин і поклавши їх Охріму в поділ сорочки, махнув Лесеві рукою – мовляв, тепер рушай.
… Коли розпорошена нападом хороборців ватага зарубинських ушкалів знову зібралась до свого коша, привідця їхній, Йовхим, уже конав, а Цецюра, якому куля з янчарки зробила в стегні таку рану, якої зарубинцям у житті ще не доводилось бачити, сплив кров’ю ще раніше. Роззирнулись навколо і ще шістьох своїх не дорахувалися. Коли й молодого Леся лічити, що зник, пішовши човна перегнати, то ватага, по суті, враз наполовину поменшала. Ще й човни, начиння та зброю сіврюки забрали – тільки заволоть і лишилась випадково: не помітили. Навіть казан забрали, кляті!
Гурт розлаявся поміж собою остаточно і шестеро порішили йти додому. Добре, хоч разом поховали загиблих, а тоді вже поклали пораненого Микиту на сякі-такі ноші й подалися кудись у Луг, мірячись дістатися Заломів , що були вище по течії, ніж острів хороборців. Вирішили, що там уже як Бог дасть: може хтось перевезе на правий берег і вийде пішки повернутись додому, чи котрась ватага погодиться у найми за харч узяти.
Четверо запеклих лишилося: з тих, яким соромно було вертатися ні з чим. Семен з Охрімом сусідами були й товаришували давно, тож одразу взялися верховодити. Це іншим двом не сподобалось і четвірка розпалась навпіл. Отак Лесів дядько з другом своїм і зостались тинятися в Лузі навмання, невідомо на що сподіваючись. Заволоть забрали ще ті шестеро, тож рибу ловили руками, на що Охрім ще з дитинства був мастаком, і пекли в багатті, обмазуючи глеєм. Мали трохи солі й сухарів, курінь поставили й міркували, що додому встигнуть, та сподівалися на диво якесь, котре дасть вернутися не з порожніми руками.
Воно і сталося: побачили якось, що на протилежному березі озера хтось рибу вершами ловить, Семен, який зір мав, ніби у кібця, придивившись, здалеку впізнав свого небожа й двоє вирішили, що то неспроста. Тепер, після допиту Леся, вони ледве не танцювали з радості – ось вона, вдача! Коли все правильно зробити, з головою та без поспіху – повернуться додому багатіями: один раз узяти гріх на душу й жити собі все життя панами. А гріхи простяться: варто дати на монастир щедрі пожертви, щоб святі люди за тебе молилися, бо вони на те й потрібні, та причащатися, та сповідуватись, та каятись – потрапиш прямісінько в рай, де всі багаті. Те, що в раю одні сіромахи, то вигадки все, інакше і багатим ніхто би не хотів бути. Бо коли взяти гріх на душу, а потім щиро розкаятись, як той розбійник, що розіп’ятим у Христа увірував, то в раю і опинишся, прийде час. Ні, таки є за що грішити.
Усю ніч Лесеві щось верзлося й прокинувшись на світанні, він, згадавши зустріч біля озера, похолов у душі й подумки перехрестився: „Приверзеться ж таке… Сон, сон, іди на сухий ліс!” І лише потім, коли остаточно прокинувся, дійшло йому, що то було насправді. Схотілося заплакати й сховатися, мов маленькому, в материну пелену, або батькові пожалітися. Ні, не вийде… „Пропаща моя душа, – виступили непрохані сльози, – згину я тут.”
Він, звісно, нікому з могильників про зустріч зі своїми земляками не розповів – побоявся. Бо збрехав, що з рибалок, тоді як був з ватаги ушкалів, зарізяк. Чи зловили би могильники дядька Семена з Охрімом, чи ні, а його би прогнали геть – на вірну погибель. Тому вирішив, що коли й відкриватися йому, то у вирішальну годину, а доти – тш-ш-ш… Лесь приблизно здогадувався, що замислили Семен з Охрімом. Як могильники золота не знайдуть, то й ушкали підуть геть, а він з мозирцями спокійно дістанеться домівки. А коли таки знайдуть, тоді він в останню мить про небезпеку й попередить, і може йому навіть подякують – якусь крихту золота дадуть.
Між тим, ватага розширила навсибіч кінець проритої нори й почала копати вглиб вузький колодязь – тільки одному в ньому й розвернутися. Справа посувалася туго, дарма, що копачі мінялися часто – каміння стрічалось на кожнім аршині вглиб. І добре ще, коли посеред ями, а коли наполовину збоку, тоді, хочеш не хочеш, а мусиш розкопувати стіну колодязя, щоб обв’язати кляту каменюку линвою та витягнути нагору. Стіна від того ставала нерівною і часом обсипалася, робота уповільнювалась – за тиждень вкопалися на два сажні, проте золота й сліду не знайшли.
– Копаймо ще, – не здавався Мартин, – наче це вперше? Мілко.
І Томило, зазирнувши до колодязя, те ж саме торочив:
– Пхе! Хіба це глибина?! Копайте.
А Леся щодня стрічали біля верш два зарізяки:
– Ну що там? Знайшли золото? А ти не брешеш? Ди-и-вись мені! – погрожував дядько.
Вони з Охрімом з першого ще дня перебралися на степову сторону і ошивалися десь неподалік, ретельно ховаючись, щоб передчасно не натрапити на очі ватазі могильників. Зате, знахабнівши, почали вимагати від Леся, щоб той носив їм сухарі, крадучи в нових своїх товаришів.
– Чого так мало? – наче гусак, шипів Семен, приставляючи до Лесевого горла свого ножаку. – Йди, неси ще. І сала!
– Я й так вам свої віддаю, – тремтів Лесь, – дядько Томило їх усім видавцем видає, бо мало, а робота важка, каміння багато, – жалівся парубок.
– Вкради! – напучував Охрім. – Вчити треба?!
Лесь за кілька днів змарнів, ходив, боячись очі підвести й здригався від кожного голосу за спиною. Ватазі було не до нього, ніхто на парубка не звертав уваги і те рятувало його від викриття. Дні тягнулися нескінченно, кожного ранку йти до озера по рибу чи з конем, було для Леся наче на ніж. Та й чому „наче”? На дядьків ніж і йшов, не знаючи, повернеться живим назад, чи ні. Йому вже білий світ немилим був, і жити не хотілося.
Одного дня могильники повернулися з нори жваві та веселі – таки докопалися до мерця: під самою стіною колодязя отаман відкопав кістки людської плюсні, ще й золотий обручик біля неї та невеличкий срібний горщик. Веселощам не було меж, довго заснути не могли й раділи наче діти, а не могильники, – зсутулені від важкої праці під землею, завжди похмурі, з понурим відбитком якоїсь, ніби смертної, туги на лицях.
Наступного дня до могили не йшли, а мовби на крилах летіли, землі під собою не чули. Виходило на те, що мрець лежав убік від колодязя – суто випадково на його ногу втрапили. Воно й не дивно: хіба вгадаєш, коли щоб ту могилу обійти по колу, то й трьох сотень кроків замало? Повезло ватазі! Ніч усю радились, як до нори йшли, радились і в нутрі могили не припиняли сперечатись. Одні казали, що слід колодязь іще розширити, аби безпечно було, інших від побаченого золота така нетерплячка била, що нізащо не хотіли чекати:
– Нащо?! – кричав, бризкаючи слиною здоровий, наче той тур, Ясь. – Пустіть, я сам вирию вбік нору! Роботи там на день.
Його підтримала більшість:
– Сил уже немає колодязь ширити, – запевняли одні.
– І сухарі ось-ось закінчаться, – додавали інші, – без хліба й ніг не потягнеш.
Отаман Мартин здався:
– Добре… – погодився з великою неохотою.
Залізли в нору, а там несподіванка: на дні ями-колодязя вода! Небагато, тільки грязюки наробила, та звідки ж взялася?! Мартин ще як напередодні починали копати в колодязі, запримітив, що з одного боку стіна ніби плаче – земелька сира й копати набагато легше. Тоді всі пораділи, а тепер занепокоїлись: звідки їй тут взятися? І що ж робити? А раптом десь тут струмок під землею? Прикинули – колодязь тим боком, де мокріло, якраз до кринички обернений. Хоч і досить далеко до виходу на поверхню землі в балці, а схоже, що до джерела вода звідси тече.
– Копати треба, доки не розмило, – непокоївся Ясь, – чого стоїмо?
Першим і опустився мотузяною драбиною, й так завзято заходився рити вбік, над тим місцем, де кістки лежали, що скоро до нього і Йоська доєднався, бо місця вистачало вже на двох і мішки з землею стали наповнюватись дуже швидко – нагорі ледве встигали їх виносити. Вже й задуха начебто не заважала, нібито всі забули про неї й стояли, скупчившись, довкруж колодязя, зазираючи униз, де в непевнім присмерку жирниць хиталися дві тіні, бо самі копачі вже досить прорилися убік і сховались з очей, тільки чути було, як унизу важко хекали та натужно сопіли.
Аж раптом усі почули якийсь тихий брязкіт, а потім ще один, і два вигуки, повні подиву і захвату:
– Дивись!!
– А осьде ще!!!
Ось уже підняли нагору в лантусі ті знахідки і всі від радості мало не зомліли: золото! Щось таке, ніби золота велика миска і ще одна чималенька, схожа на келих посудина –, як пошкребеш її, то жовтим блиском очі веселить. Золото!!
– А спустися хтось сюди, – прогудів з глибини Ясів голос, – поспішити треба, бо вже й за шию капає.
Мартин, як отаман, не встиг і слова мовити, а меткий Ладим, ніби й не було над ним ватага, поспішив спуститися униз. Ясь із Йоською вже справжню печеру видовбали вбік і Ладим із жаром узявся допомагати. А заступи їхні раз по раз дзенькали об щось, проте вже ніхто не длубався в землі, тільки Ладим прокричав угору:
– Тут дріб’язку повно! Ви там землю самі пересівайте, бо нам ніколи.
Нагорі допетрали. Мартин сам вийшов з нори на світло дня і заходився ретельно перетирати між пальцями всю землю, що двоє ватажників виносили з могили в мішках. Дійсно, в кожнім мішку поміж землі та людських кісток траплялися золоті речі: як не жовте кружальце давнього гроша, так якась пряжка чи навіть посудина. Отаман усе знайдене складав на ту велику золоту миску, що знайшлася першою, і купа золота, омріяного довгоочікуваного золота біля нього з кожним принесеним мішком землі все зростала та зростала. Мартин подумки час від часу вдоволено прикидав на око: „Чверть пуда буде.., а це вже пів пуда, не зійти мені з цього місця!”
– Ну, що там? – час від часу цікавився він у носіїв.
– Вже й Шкода на підмогу спустився, – почув одного разу, – дуже поспішають.
– Хай би Яся з Йоськом замінили, – запереживав отаман, – стомилися ж.
– Ку-уди там! І чути не хочуть.
Мартинові ніяк не йшла з голови та вода.
– Що там?! – спитав через деякий час у Кандрася, що приніс землю. – Постережуться нехай.
– Казали, що в цьому мішку найбільше буде. Бушум теж не витримав: до них приєднався.
– А що вода? Капає?
– Капає…
Мартин міг би й не питати – земля, котру він перетирав, була добре вологою, наче після дощу.
– Скажи їм нехай кидають усе й зараз же нагору. Скажи, я велів!
Міхоноша відійшов хіба на кілька кроків, як з нори вилетів білий, наче крейда, його напарник, Змітро.
– Засипало!
У Мартина всередині ніби щось обірвалось.
– Як?!
Забувши про все на світі, покинувши біля підніжжя могили зібране золото, не думаючи про небезпеку, отаман помчав до нори, пробрався нею до колодязя – внизу суцільна темінь і повна тиша – наче тебе вовною обклали – лише дзвенить у вухах.
– Ясю! Йосько! Ладиме! Шкодо!..
Хотів спуститись по мотузяній драбинці – не знайшов і сліду від неї. Жирниці в двох пічурках ледве давали непевне світло. Підійшли Змітро з Кандрасем; останній так тремтів, що чути було, як в нього цокотять зуби.
– Лесвіця де? – Мартин і сам розгубився.
– Там… – не міг оговтатись Змітро. – Мішок тягну.., коли це внизу… ніби велет якийсь зітхнув: „Ух-х…”, а лесвіцю як смикне звідти – обірвало линви наче прілу нитку.., а знизу як дихне на мене сирістю.., і темінь там… Тихо-тихо… Я кричав, звав: мовчать…
– Тікати треба, – несміло почав Змітро, – бо й нас тут…
Отаман усе розумів: нікому там нічим уже не зарадиш. Помстилася могила за те, що кістки, які вона оберігала, на білий світ винесли. Оцього не варто було робити… Знав же могильницьке повір’я: золото візьми, кості залиш. Золото живим, спокій мертвим. Нема чого чекати; варто повернути могилі належне їй і то якнайшвидше.
– Ходімо! – Мартин уже не вагався.
Коли вийшли з нори, наказав своїм:
– Маємо знову перебрати землю: всі кістки складемо в мішок та віднесемо туди, – він кивнув на могилу, – аби не сталося ще більшого лиха.
Вже й золото не манило; троє його шукачів гарячково працювали, намагаючись не пропустити ані найменшої кісточки господарів могили.
– О-о-о! То ми багаті! – Томило, що непоміченим підійшов до заклопотаної трійці, неймовірно зрадів, коли побачив купу хоч і перемазаних вогкою землею, а все ж, поза всяким сумнівом, золотих речей.
– Нема товариства… – підвів голову Мартин. – Засипало. Кості вийняли – могила й помстилася…
– Ой же ж лихо! – вдарив себе об поли кашовар і зблід, як усі. – Як же це? Хіба не знали?!
Він присів поряд і теж заходився перебирати землю.
