Дивитися на кошик, а особливо на мотузку було дивно. Чомусь тепер мені дуже кортіло потягнути за неї, хоч я й не сумнівався, що жодної користі це не принесе. Це абсурдне бажання, однак, було настільки настирним, що мало не перевершувало саму пекучу спрагу, хоч тепер все на світі чи принаймні все в надрах моєї тюрми було для мене не більш як химерним її виявом. Та покінчити, мабуть, з найпростішим із цих виявів я не міг. Мені було важко навіть поворухнутися.
Після того, як я отримав подвійну порцію хліба, жодних харчів мені вже не перепадало. З того часу кошик так і лишився стояти на дні моєї в'язниці. Ні тюремника, ні його тіні я теж більше не бачив.
Я знову лишився без їжі, остаточно переконавшись, що на прояснення свого минулого, а тим дужче на милосердя невідомих катів сподіватися мені не варто. Я почав діяти вже з приходом наступної ночі. Дочекавшись темряви, — тоді я побоювався, що вдень тюремник може мене розкрити, — я потягнув за мотузку, і до колодязя впав величенький, розміром десь із коліно, камінь. Саме до нього і було припасовано мотузку, точніше кільця її губилися у товстому, добряче зашкарублому шарі дуже чорного бруду, що вкривав його весь. Спершу я перевірив, наскільки міцно мотузка тримається, а тоді розкрутив камінь на ній і зажбурнув його чимдалі назовні. Потім я знову потягнув мотузку на себе.
Перша спроба виявилася марною, подальші також. Камінь так ні за що й не зачепився, лишень скидаючи щоразу трохи піску. На подібні спроби я витратив три ночі. Спочатку їжі мені вистачало, я вживав її помірковано. Проте на четверту добу хліб скінчився, і в мене почалися проблеми з водою.
Глечик стрімко пересихав. Я продовжив жбурляти камінь, але робив це тепер вдень, послідовно відмічаючи піском напрямки, які вже перевірив. Я виснажився, але нічого не досяг. Я став кричати та щосили кликати тюремника, але ніякої відповіді не отримав.
На п'ятий день глечик зовсім пересох, а я так само намагався вибратися. Вже з самого світанку сонце пекло особливо нестерпно, а в колодязі стояла страшенна задуха. Мої руки слабшали. Камінь все частіше не долітав і, вдаряючись об стінку, відскакував назад. Після дюжини таких невдалих спроб від бруду його відколовся невеликий шматочок. Я роздивився й побачив, що під ним та мотузкою на камені вирізьблено приємне, досить ніжне обличчя. Я розрізнив око та частину щоки. Тоді я чомусь розгубився і довго не міг вирішити, що мені тепер робити: продовжувати кидати камінь чи спробувати його почистити. Зрештою, я все-таки зажбурнув його якнайдалі. Однак коли я почав тягти, мої ноги підкосилися. Я впав у спраглій знемозі. Перед моїми очима затріпотіли білі й зелені спалахи.
Навкруги здіймалися гори. Стрімкі й кам'янисті, вони злегка сліпили засніженими піками та заступали попереду увесь горизонт. Від гір віяло крижаним, незворушним холодом, але по цей бік земля аж пашіла власним теплом. Висока та яскраво зелена на сонці трава затягувала не менш стрімкий схил, а також просторе плато, у яке він нижче перетікав. За тінню дерева розступалися запашні, дзвінкі й багаті гірські луки, всіяні як поодинокими деревами, так і невеличкими гайками. Серед трави та дерев вільно мандрували найрізноманітніші звірі та носилося різнобарвне птаство. Слони й зозулі, мавпи й тигри, кобри й павичі. Моїм же прихистком було товсте й тінисте дерево. Воно було давнім, однак я відчував, що давніший за нього.
А тоді зійшла темрява. Все живе, звірі та рослини, застигло, ніби зав'язнуло в ній. Посеред темряви спалахнув вогонь.
***
Омивши лоб та вилиці, струмок змочив і вуста. Стали прохолодними шия та груди...
Я прокинувся. Стояла ніч. Я був цілковито сухим, як і пісок на якому лежав. Сухим був і мій черпак. Я побачив, що край велетенського кам'яного ложа, під яким я ховався, злегка виблискує місячним світлом. Мені здалося, що з нього зірвалася крапелька. Я виповз зі сховку.
Місяць зійшов, осяявши дюни й серпанок, але води ніде не було. Натомість я побачив, що на кам'яному ложі вирізьблено напис: "Тисяча шляхів приводять до пробудження".
Напис був схожий на той, що я знайшов поруч із хижкою: я так само не розрізнив його букв і не зміг збагнути, про що він говорить. Раптом мені здалося, ніби верхня частина статуї: плече та лікоть божества, злегка зволоженні. Вони були немов вкриті тонким і блискучим водяним шаром.
Я піднявся на гребінь дюни та обійшов статую. Я побачив, як, зісковзнувши з її спини, схилом потік коротенький, сріблястий струмочок. Я розрізняв і його початок, і його кінець. Струмок не лишав на піску жодного сліду, ніби зовсім ним не вбирався. Він злинув із дюни, і я попрямував за ним.
Попід дюною я знайшов висохле річище. Ширина його складала кроків із двадцять, а на дні його було багато дрібного каміння та навіть уламків деревини, темних на світлому піску. Я спустився до річища саме в тому місці, де його проковтувала пустеля. Однак на це ніби не було жодних очевидних передумов. Річище просто впиралося в піщаний схил, з якого я спустився, та повністю в ньому зникало.
Струмочок линув. Внизу він розширився та вкрив неглибоким, проте ще більш лискучим шаром десь третину річкового дна. Я так само добре бачив його кінець, однак, як би не намагався, не міг його наздогнати. Дивовижним чином відстань між нами завжди лишалась незмінною. Струмок прямував річищем вгору, а я покірно йшов за ним.
Так тривало всю ніч. Через деякий час річище трохи розширилося, а на прилеглих дюнах стали траплятися нові статуї. Вони зображали людей, які здебільшого лежали або, підібгавши ноги, сиділи. Статуї були різного розміру та стану: більші здавалися майже цілими, менші часто ледь трималися купи. Жодна з них, однак, не мала голови.
Всі кам'яні фігури ще здалеку поблискували вологою. Місяць був майже у повній. Його світла цілком вистачало, аби я розрізнив, як від статуй відокремлюються та вливаються в річище коротенькі, темні, як тіні, потічки. Вони об'єднувались із головним струмком і потроху живили його. Гори стрімко наближалися.
Під ранок річище майже наповнилось, але струмок, тепер справжня ріка, залишився так само невловним. Його води ставали, однак, все більш прозорими, імлистими. Коли небокрай почав світлішати, вони затекли ледь помітним туманом. Статуї тим часом щезли в піску. Найперша та, здавалося, найвища з гір була дуже близько. Скоро місяць зайшов за неї, і вода в річищі скресла зовсім. Натомість попереду я розрізнив нитку водоспаду, що проливався у звичний, сірий, як дим, серпанок. Я знову плентався пустелею з останніх сил. Ненависна спрага, що якимсь дивом облишила мене, поки я мандрував за струмком, сповна повернулася.
А тоді я зрозумів, що дійшов. Майже непомітно для себе я дістався жаданого передгір'я. Річище зробилось кам'янистим, а потім, сполучившись із кількома схожими висохлими рукавами, зникло серед каменів. Підйом стрімкішав. Дюни зменшилися та поступово перетворилися на твердий ґрунт. Переді мною постала височезна й тонка, всього у кілька кроків шириною, стрічка водоспаду.
Неперервним пасмом водоспад сполучав землю із вершиною не менш високої та промовистої скелі, абсолютно голої та неприступної. Наблизившись, я не знайшов під ним жодної, анінайменшої річечки, ані хоча б озерця. Його водяний тік ніби завмер. Я бачив, як струмочки в ньому переливаються, плавно змінюючи форму, проте не зрушують з місць.
Небо невпинно світлішало. Позад мене сходило сонце. Темна й сувора скеля набувала піднесених рожевих відтінків. Маленька райдуга почала вигравати згори у хмаринці пари.
Водоспад весь час прозорішав. Крізь нього я все чіткіше розрізняв барвистий малюнок, що видався мені знайомим. А коли я підступив до водоспаду майже впритул, його потік повністю щез, ніби ніколи тут і не проливався.
Бог танцював. Він був світло блакитним. Шість його хистких, ледь зігнутих рук тримали по втішному чи грізному символу. Він мав на голові чудернацького, високого й золотого, капелюха, під яким посміхалися три ніжні лиця. Два з них, зовсім однакові, були зображені боком і гляділи в протилежні сторони. Вони мали лагідні очі з виразними завитками чорних вій. Третє обличчя, середнє, найбільше, майже кругле та дуже спокійне, було розвернуте прямо. Його очі лишались заплющеними. Під ногами в проступив напис: "Тисяча шляхів приводить до смерті".
Я озирнувся. Сонячний напівдиск плавко жеврів понад пустелею. Він засліплював мене, тож я затулив його рукою. Мені вмить відкрилося стільки простору, скільки очам несила було осягнути. Пилового серпанку більше не існувало. Пестеля була однаково сірою. Границя мертвих і чорних гір змикался по обидва боки із самим обрієм. Я побачив вздовж нього тонку темну лінію. Я збгнув, гори охоплюють пустелю з усіх боків. Я побачив, як праворуч від сонця виграє на далеких дюнах високий і тонкий, мов водоспад, вогняний смерч.
Я повернувся до божества. Навколо його ніг, рук та голови проступило полум'яне коло. Заспраглий до напівпритомності, зрештою, я згадав про спрагу. Прозора вода по вінця сповнювала притиснутий до грудей черпак.
***
Я не думав, що прокинуся ще колись. Проте а певний момент я збагнув, що намацав серед складок тканини хлібну крихту. Хоч я більше не відчував голоду, мої думки стали надзвичайно впертими та простими. Крихта була моєю останньою поживою, — коржики скінчилися ще позавчора, — і думки вперто примушували мене її з'їсти. Я ледь втримував крихту в пальцях. То засинаючи, то прокидаючись, я накопичував сили, щоб покласти її в рот і ковтнути.
А тоді я відчув поруч із крихтою якийсь маленький клубочок — щось пухнасте й тепле. Я стис долоню. Я не зміг зробити цього міцно чи швидко, але клубочок нікуди не подівся і я обережно його тримав. Напруживши лікоть, я немов перекинув долоню до грудей і приклав, не розмикаючи, до рота. Мої зуби вже готові були впитися в її вміст, а висохлі губи та розпухлий від спраги язик — бережно підхопити потічки кривавої вологи. Але я спинився. Я нічого не відчував. Ця смерть, смерть крихітної істоти, вже не зарадила б мені. Я був певен цього, як тільки хвилину тому був певен у власній загибелі. Не маючи снаги навіть кліпнути, якимось дивом я таки відкинув долоню назад. З останнім проблиском свідомості я переконався, що мишка вислизнула. Мене опанував супокій.
Вогонь тільки дужчав, повсюдно охоплюючи темряву. Все живе, — тварини та рослини, що зав'язнули там, — все живе почало топитися, неначе вершкове масло, без упину перетікаючи одне в одного. Тигрячі шкури перетворювалися на пір'їни зозуль, хвости павичів — на капюшони кобр, слонячі бивні — на мавпячі хвости. Це відбувалося майже нескінченно. Полум’я росло, охоплюючи все більше сутностей і перетворень. Зрештою воно почало поглинати і самий морок, не гребуючи навіть ним. А тоді з вогню та темряви зійшов місяць.
Вода торкнулася моїх вуст...
***
Я чимчикував прямісінько на вогняний смерч. Я відпочив під водоспадом зовсім трохи, бо й тепер згаяний на відпочинок час обійшовся би мені занадто дорого. Я повернувся в пустелю із першим вечірнім промінням. Я не знав, чи вказує смерч саме на колодязь і хижку, але все одно не мав ліпшої мети. На щастя, вибраний мною напрям досить точно збігся із напрямом висохлого річища, тож я прокрокував ним аж до самого його зникненя в пісках.
Діставшись кам'яного ложа ще з останніми вечірніми сутінками, я відпочив у знацомій виїмці, поки спека не спала остаточно. Води було тепер у мене вдосталь, тож я сповна напився і перекусив, розмочивши в ній залишки хлібин. Я зберіг про всяк випадок тільки один найм'якіший коржик. Я не міг знати, скільки ще доведеться йти, а також чи не зруйнувані, бува, смерчем хижка, колодязь або піч. Все, однак, відбулося швидше ніж я чекав. Я став наближатися до смерчу ще в темряві.
Пилового серпанку так само не існувало. Смерч грізно розтинав нічний зоряний морок, зникаючи в небі десь у мене над головою. Загубити його було неможливо. Проте, коли я увійшов до знайомих пагорбів, вкритих кущиками трави, і уже от-от мав до нього підступити, вихор почав різко тьмянішати. Відблиски вогню змінювались на пагорбах світлом ранкового неба. Попереду займався світанок, і оточене ним полум'я стало виглядати зовсім прозорим, як найпрозоріший туман. Я розрізнив крізь нього повний місяць. Я побачив прямо у полумї піч та хижку. А коли я вже мав до нього увійти, смерч зник.
Перш за все я зазирнув у колодязь. Це змусило мене діяти якомога хутчіше. Я дістав з-під ліжка барвистий мотузок. Я простягнув його кінець крізь двері та вікно та закріпив так, аби він трималася за стіни самої хижки. Його вистачило точнісінько до дна колодязя. Кинувши на постіль вузол з хлібиною, я одразу спустився до своєї недавньої в'язниці, а тоді пожалкував, що забув прихопити з собою черпак. На щастя, я побачив, що глечик, який стояв внизу, так само повен.
Мій колишній наглядач лежав біля стіни колодязя сумбурно заплутаний у білу тканину. Бідолаха вже ледве дихав. Я злегка припідняв йому голову і як міг обережно змочив із глечика рот. Потім змочив ще раз. На третій раз я побачив, що він потроху п'є. Впевнившись, що мій колишній наглядач приходить до тями, я поклав його на тканину та прив’язав її кінці до мотузка. Я вибрався.
У ранковому небі тьмяно сяяла повня. Я став обличчям до краю колодязя та обернув мотузок навколо грудей. Чимдуж схопившись за нього обома руками, я почав повільно задкувати в сторону хижки.
***
Над полум'ям виринув місяць. Він відбивався в озері. Я бачив його у небесному колі моєї в'язниці, до яких ривок за ривком наближався. Я покидав колодязь і линув до озера. Я не бачив білосніжного міста, але знав, що опинюся там, тільки-но перейду на інший берег. А тоді небеса зробилися зовсім великими. Полум'я й темряви більше не існувало. Я ступив на воду.
Мене поклали на сухий, дрібний, як попіл, пісок. Мої губи знову змочили. Я розумів: для того, щоб перейти озеро, вистачить і кроку, треба лишень забрати ногу від берега. Та перш ніж виконати це, я згадав про мишку. Раптом мені схотілося, щоб вона переправилась зі мною, і я став наосліп шукати звірятко долонею. Я намацав щось тверде й важке. Коли вода знову полилася до моїх вуст, я майже отямився, ледве розплющивши очі.
Вперше я побачив свого тюремника так близько. Він був страшніший, ніж я міг уявити. Його обличчя здавалося знайомим і гарним, навіть привабливим, проте я не міг передбачити, як він зі мною поведеться. Він був аж надто живий, і від цього в мені заволав судомний жах. Саме тоді я збагнув, що стискаю в долоні камінь.
Місяць зайшов. Небо було порожньо-безмежним. Задушлива спека, збурена полум'ям, спрагою та першими променями, розчинялась у небі й спадала. Наглядач був зовсім поряд. Я міг з легкістю торкнутися його обличчя: я навіть прагнув цього та не знаходив причини, з якої й досі так не вчинив. Межи мною та ним існувало щось, про що я не міг пам'ятати, однак невіднятне. Існувало, бо, не зважаючи на страх, мене більше не нищили ані спрага, ані самотність. Сили потроху поверталися, і я зрозумів, як вчинити тепер: самими кінчиками пальців я відчув вирізьблене на камені лице.
Все трапилось напрочуд легко й швидко, ледь не миттєво. Ця річ була чи не найпростішою з усіх. Вкритий товстим шаром бруду й затверділої крові камінь став саме тим, чим і був споконвіку. Мій тюремник втратив владу наді мною. Його немов ніколи й не існувало.
Я майже бачив серед небес тендітну й струнку, як лебедина шия, вежу. Ледь виграючи в сонячному промінні, вона, я переконував себе, була зовсім крихітною часткою того, що на мене очікує.
