Давно не викладався на ГАку. Війна гальмує мою творчість і це факт, від якого нікуди не подінешся. Та все ж таки життя триває і до решти зовнішніх чинників, з якими довелося змиритись, до далася й війна. З нею змиритись не вийде, але прийняти, як незалежну від тебе даність, доведеться спробувати. Отож процес написання останнього роману замисленої історичної тетралогії важко, зі скрипом, але рухається. До уваги спільноти - уривок з нього, розтягнений на дві, чи й три частини..Дія відбувається в 1493 році. То були темні віки нашої історії, зовсім невідомі широкому загалу в радянські й ранні пострадянські часи, мало осмислені ще десять років назад і ледь-ледь проявлені в сьогоденні. Русі, як держави, давно не існувало, Річ Посполита ще не постала і козацтва, як суспільного явища, також не було. А втім на просторах Гілеї, чи то пак на Дніпровім Низу, за порогами був, як молодь нині каже, "двіж" у тих різних проявах його, з яких через кілька десятиліть і народилось козацтво.
ЗОЛОТО. 1.
Глосарій.
Ушкали - розбійники
Царик - півень, який першим вилупився у виводку. Таких брали в якості годинника.
Жирниця - примітивний світильник.
Пічурка - заглиблення в стіні
Жемайтський кінь - литовська порода коней, відома з УІ ст.
Заволоть - маленька рибальська сіть.
Ядуха - астма.
. Степова могила серед великолужного люду недарма звалася Високою – її верхівка з похиленою кам’яною бабою на самій маківці проглядалася аж із лугу за Кінською. Могила стояла якраз посередині між двох балок. На захід від неї починалась Кам’яна балка, що її татари звали Аталика-Су , бо по дну балки струменів вузенький потічок, який живило джерело, котре вибивалося з-під землі за сотню сажнів від могили й було чиїмись руками обладнане в доладно зроблену криничку, а через що саме татари колись нарекли так балку, ніхто вже й сказати не міг. На сході степ різала ще одна балка, нічим не примітна, через що і ймення мала Осикувата, хоча осик повно росло і в Лузі, й по інших, сусідніх балках – виходило так, що нарекли її, аби лиш якось наректи.
До десятка люду поралось біля підніжжя могили, з північного її боку. На південь від Високої степ лежав чорний, дощенту випалений. Ватага заступами та ломами рила в могилі чималу нору, мірячись дістатися її нутра. Вона й степ підпалила ще навесні – аби татари зі своїми вівцями не потикались до могили, бо де татари, там, звісно, небезпека. Коли Великий Луг за звичаєм є володінням черкасів і руського люду, то степ належить татарам. Татари до Лугу не ходять, бо терпіти не можуть хащів, боліт і річок з озерами на кожнім кроці, а лугарі у степ не рвуться, хіба що за крайньої потреби.
А ця ватага поперлась. Приманило товариство золото, що в таких старих могилах, трапляється, лежить разом із покійниками. Хто ті покійники, якого вони роду-племені та як давно жили – того ніхто не знає, та воно нікому й не цікаво. Золото – єдине, що цікавить могильників. Таких у Лузі обмаль, а все ж знаходяться відчайдухи. Решта лугарів боїться тривожити мертвих, а ці ні, бо над деякими людьми золото має прямо таки незбагненну владу.
Прорита в могилі нора була вузькою, хіба що в півтора аршини, зате удвічі вищою, щоб можна було ходити в ній не згинаючись. З нутра її раз по раз виходив котрийсь ватажник з важким лантухом на плечі й висипав із нього землю, часом вперемішку з камінням. Троє на хлющ змокрілих могильників відпочивали на кошмі у затінку критої очеретом благенької повітки.
– Копаємо, копаємо, – почав один із них, – а дідько його знає, чи знайдемо щось. Стільки каменю зроду не стрічав…
– Недарма ж її Високою прозвали, – відповів його товариш, – оте каміння і не дає їй осунутись.
– Має, має бути золото! – жваво озвався третій. – До нас тут іще ніхто не хазяйнував. Бачили ж: у двох місцях починали колись копати й кидали.
– Так отож… – протягнув перший, наймолодший з трійці.
– Хотілося б вірити, – аж ніби ожив другий, – отак третій місяць жили рвати й з пустими руками додому?! – він поглянув на свої скоцюблені долоні, вкриті одним суцільним мозолем і зітхнув.
У цей час із нори вийшов ще один ватажник з лантухом, висипав з нього землю і кинувши погляд у бік Кам’яної балки, гукнув до повітки:
– А поглянь, отамане, ондечки гість до нас.
Той, котрий запевняв товаришів, що золото неодмінно буде, схопився і сів, роззираючись навколо. Від початку балки Осикуватої у степ ішов якийсь незнайомий, вочевидь тримаючи шлях прямо до могили.
– Та-ак, – протягнув привідця могильників і сягнув рукою по невеличкого топірця-чекана на досить довгому руків’ї, що лежав поруч із ним на землі. Товариші його теж посідали й насторожено дивились, як чужинець поволі наближався до них. Зброї з собою він, здається, не мав і це їх дещо заспокоювало. Коли незнайомець наблизився, могильники змогли розгледіти, що був він зовсім молодим – на його виснаженому обличчі тільки-но почав пробиватися русявий пушок; голова сяк-так перев’язана відірваним рукавом сорочки і на скроні проступала чорна пляма засохлої крові, одяг мав пошарпаний та весь у бруді, босі ноги збиті в кров. Певно, з цієї причини і йшов молодик якось невпевнено, час від часу затинаючись. Дійшов до повітки, спинився і зі сльозами в голосі почав молити:
– Люди добрі, не дайте загинуть християнській душі. Тиждень не їв…
Ніхто на те і вусом не повів. Побачивши, що розжалобити стрічних так просто не вдалося, молодик додав:
– На нас ушкали напали, багатьох убили, а я втік. Заблудився, насилу сюди вибрався… Заради Христа, мені би сухарика якогось, бо в голові вже паморочиться.
Нарешті отаман поцікавився:
– Сам звідки? Де ватага стояла, чим займалися – рибою?
– Еге, еге! – зрадів молодик: – Рибою. Зарубинські ми. А стояли… Стояли на Прогної.
Трійця в затінку сиділа так само непорушно і мовчки дивилась на прийшлого. Потім отаман нарешті протягнув:
– Йосько, дай йому сухаря. Одного, бо ще помре, як переїсть.
Йоська, той, що сумнівався, чи знайдуть у могилі золото, з очевидною неохотою підвівся, витягнув із торбини, що висіла під стріхою, житнього сухаря й простягнув молодику. Той жадібно вхопив його, низько-низько вклонився отаману й підніс окраєць до рота.
– Смокчи, не поспішай гризти, – узявся наставляти зголоднілого отаман, – а ще ліпше піди у воді розмочи, та запиваючи і їж.
Молодик з палаючими очима дивився на добутого сухаря, потім таки схаменувся, захрестився, знову дякуючи, вклонився й почовгав до Кінської. Відійшовши сажнів з десять, він не втримався й захрумав сухарем, наче кінь.
– Як не помре, – сказав задумливо Йоська, – то завтра знову прийде.
Він прийшов увечері. Обнесений плетеним тином кіш могильників ховався в кущах найближчого до могили відрогу Кам’яної балки за півста кроків від джерела, з якого брав початок потічок, що біг до Кінської. Посеред коша стояла невеличка всохла степова грушка, на якій уже вмостився до сну ватажний півень. Груша слугувала не тільки сідалом для царика , але й конов’яззю для двох невисоких коників. Почало смеркати і натомлена ватага саме всілася довкруж казана із кулешем, коли з кущів із шурхотом і тріском виступила вже знайома декому постать.
– А щоб тобі на гузці чирка сіла! – лайнувся отаман, що з несподіванки й ложку з правиці випустив. – Я вже думав татари.
– Не дайте з голоду померти, добрі люде, – ще від тину завів знайоме молодик, – не маю чим і їжі собі добути…
За порогами ніхто нікому не вірить, це правда. А в той же час за порогами заведено й помагати людині, що в біду потрапила. Бо сьогодні комусь непереливки, а завтра тобі. Бог звідти все бачить: поможеш ти – колись і тобі поможуть: з Його волі звісно.
– Заходь, чого вже там, – змилостивився отаман, – сідай до гурту.
– Це ж у нього, Мартине, й ложки немає, – поглянув на отамана кашовар Томило, – ти свою пощерблену не викинув?
Гуртом знайшли стару ложку й насипали горепасі в згорнутого лопуха добру пригорщу густого кулешу зі шматком солонини:
– Не подумай, що жаліємо, – попередив Томило, – хай шлунок до їжі звикне.
Щойно ватага повернулась до казана, а молодик пригощання ніби за себе кинув і знов дивився голодними очима, впиваючись пахощами духмяної страви. По якійсь хвилі ложки вже шкребли дно казана – вечеря скінчилась.
– Мене Лесем звуть, – ніби схаменувся тоді молодик, – зарубинський я.
Ватажники заходились його розпитувати: що та як. Відчувши, що ставлення до нього трохи змінилось на краще, Лесь після розповіді про свої напасті посміливішав:
– Може ви мене до роботи візьмете? Тільки за харч: мені би додому хоч якось вернутися…
Сита, наїдена ватага розм’якла і почала ліниво радитись між собою.
– Кашоварити вмієш? – спитав Мартин.
– Вмію, – зрадів Лесь.
– Ну от: щоб назавтра до світанку каша нам була, – позіхнув отаман, – а ти, Томиле, подивишся, чого він вартий.
Парубок ожив на очах. Ватажники вже й спати влягались, а він то казан подався мити до кринички, то хмиз готував на ранок – дуже вже хотілось Лесеві догодити ватазі, що неочікувано врятувала йому життя.
Ватага могильників була з далекого Мозиря і промислом своїм займалась уже не перше літо. Кілька таких же ватаг трудилось і на правому березі Дніпра. Там загалом було куди безпечніше і старих могил не менше, проте з кожним літом розголос про золото з них ширився й ширився поміж уходників, щоліта додавалась чиясь нова ватага, тому хитрі мозирці небезпідставно побоювались, що як не цього літа, так наступного, всі могильники з правого берега потраплять на око всюдисущих вивідників черкаського намісника та будуть обкладені такою податтю, що бери й тікай світ за очі.
Лівий, татарський берег коло Великого Лугу був дуже небезпечним, зате нікому в Черкасах поки що й на думку не спаде шукати тут могильників – так порішила ватага. Бо не кожного літа вдається знайти путящий скарб як не на чверть пуда золота, так хоча би на восьму його. Не раз було вже, що прокопавшись у могилі все літо, повертались додому з порожніми руками: хтось іще раніше – настільки раніше, що й сліди давно згубилися, дістався нутра могили й виніс увесь скарб – знаходили хіба якийсь дріб’язок, покинутий попередніми грабіжниками в суєті чи просто як непотріб у порівнянні з тим, що вдалося знайти.
Нора, цьогоріч прорита ватагою, сягала вже середини гори – так, принаймні, вважав отаман Мартин. Ті, хто могили поробив, дурними не були, небіжчиків своїх вони клали в глибоку яму, а вже зверху над нею насипали цілий пагорб. Тож коли навіть і докопається ватага до середини насипу, треба буде ще вниз копати й копати, доки, якщо повезе, не наткнешся на золото.
Сонце помалу випікає степ. Трава, де була, пожухла, а коли на місці чорного згарища ступити босою ногою на землю то й опектися можна. В норі прохолодно, проте дихати нічим, жирниці , поставлені в пічурках , раз по раз гаснуть, а люди стомлюються навіть мішки з землею виносити, що вже там про копачів казати, котрі, все частіше змінюючись, ломами та заступами пробиваються крізь накладене каміння до могильного нутра із золотом. Троє на переміну копають, двоє виносять землю, троє перепочивають назовні, а один кашоварить і коней стереже. На всю ватагу двоє жемайтських коней і два вози. На них вкладається перед дорогою все добро мозирських могильників: заступи з ломами, сокири та списи для оборони від лихого люду, казан з триногою, мішки та рядна, повсть, аби спати, лук зі стрілами для дичини, заволоть для риби, припаси всякі. Коли порівняти з рибалками, то злидні злиднями. А всяк тішать себе надією, що цього літа ватажники обов’язково вириють з могильного нутра добрячий пуд жовтого лискучого золота й назавжди покинуть осоружне своє ремесло, від якого під осінь долоні стають подібними до кінського копита й не розпрямлятимуться повністю аж до Великдня, доки шкіра, як у зміюки, по весні на молоду не зміниться.
– А, трясця його матері, – важко хекав Мартин, весь мокрий від поту, – стільки каміння накласти… Чує моє серце, недаремно ми тут длубаємось, не було перед нами нікого.
Взялися копати вглиб і через брак повітря те було ще важчим. Якось ввечері взялися радитись.
– А що, коли могилу наскрізь пробити – аж на той бік? – запропонував рябий Сава. – Протягне так, що й змерзнеш.
– Ми на цю нору шість тижнів поклали, – похитав головою отаман, – а коли ще одну таку прориємо, то й дух із нас вилізе, не годні будемо униз копати.
– Може з маківки колодязь вирити? Ближче вийде, а протяг так само буде, – не здавався Сава.
– Хочеш, аби нас із степу татари побачили? Як курчат переловлять, – махнув рукою Томило.
– Так вночі ж копати можна…
– Годі, – набридло Мартинові, – в кращому разі те на те і вийде. Чи вперше? Копаємо, як копали. Не здохнемо. Завтра неділя, перепочинемо.
Лесь серед могильників трохи таки обзвичаївся. Кашовар Томило давно вже хворів на ядуху , тому і незмінно знаходився при конях та казані, отримуючи за те третину від долі простого ватажника. Був він найдосвідченішим серед мозирців, бо ходив копати могили дванадцяте літо поспіль, мав на них, як то кажуть, добрий нюх, за що його й цінували у ватазі. Хоч і малою була його частка, та він уходництва не кидав, бо жив сам-один, понад усе любив Низ і той захват, що охоплює людей, які знаходять скарб.
Лесь старався з усіх сил. Томило ще тільки подумає, а парубок уже робить: швидким виявився на науку, на льоту все схопить і вчинить якнайкраще. І дров назбирає, наносить, і багаття розпалить завчасно, і казан коло кринички піском вишкребе до чистого, і коней догляне: напоїть, випасе, почистить. Чого ж такого прийшлого не годувати? Де дев’ять наїдяться, там і десятому знайдеться. Ватага скоро побачила, що Лесь не даремно харчі переводить, є від нього поміч та й немала. Томило мав тепер час зазирнути до нори, пораду дати, хоча довго й не витримував у тій задусі, мусив тікати на світ Божий.
… Ватага, поснідавши, пішла до могили, Томило ж загадав Лесеві сходити верші потрусити. Верші ставлені були в озері, що по праву руку від устя потоку в Кам’яній балці – півверсти шляху. Лесь там уже не один раз бував, останнім часом і верші ті сам ставив, тож ухопив кропив’яний лантух для риби й подався балкою, понад потічком, до озера. Три плетені з лози верші щодня давали стільки широких червонястих карасів та вгодованих лискучих линів, що ватага рибою наїдалася донесхочу.
І цього разу, передивившись одна за одною всі риб’ячі пастки, парубок витрусив з них на траву мало не пуд риби, поскладав свою здобич у мішок, верші поставив у воду й збирався вже йти назад, коли з кущів на прибережний моріжок виступив міцний, жилавий чолов’яга, весь мокрий, видно, щойно з води вийшов.
– Здоров, Лесю! Не забув іще мене?
Від несподіванки молодикові не тільки мову одібрало, а й ногами не зміг ступити: стояв остовпілий з побілілим обличчям і тільки губами ворушив.
– Чого мовчиш, небоже? – недобре посміхався чоловік. – Розкажи вже дядькові: куди зник, як живеш? Давно ми не бачились. Послали тебе сіврюцького човна перегнати, а ти наче у воду впав, – він витягнув з піхов свого ножа.
