На наступний день діжа з тістом та мішечок із борошном виявились повними, немов я нічого з них не брав. А коли я зазирнув у піч, то побачив, що червоних вугликів там так само вистачає. Це значно мене заспокоїло. Я дуже боявся, що вугілля буде перегорати і для того, щоб підгодувати його, мені доведеться розпрощатися із ліжком. Дров, хмизу чи, зрештою, якихось інших меблів в мене просто не було, а я дуже не хотів знову засинати на підлозі.
Хижка здавалася зовсім маленькою. Її стіни були зроблені з тієї ж глини, що й моя колишня в'язниця, а дах був встелений простою соломою. Крім входу, вона мала з боків ще пару наскрізних вікон, що гляділи одне в одного й були сяк-так затулені шматтям обтріпаної тканини. Підлога була земляною, стіни — досить міцними й товстими, тож лишали всередині обмаль простору.
Ліжко займало левову частку єдиної кімнатки. Воно складалося з дерев'яної рами, яка стояла на тонких і досить високих фігурних ніжках, а також з безлічі тонких кольорових підстилок, що слугували одночасно і матрацом, і постіллю. Схоже, саме з них і було зроблено мотузок, що його я побачив, тільки-но став вільним. Білу тканину, якою я вкривався в колодязі і кінці якої спочатку були прив'язані до мотузка, я одразу відчепив, а сам мотузок заховав під ліжком.
Спочивати на м'яких підстилках спершу здавалося неабияким задоволенням. Однак незабаром аж надто зважати на відпочинок я перестав. Я оклигав, і в мене з'явилась інша турбота. Я почав готуватися до подорожі та зміцнювати тіло.
Я спав вдень і прокидався вночі, коли спека значно спадала. Прокинувшись, я злегка снідав і, прихопивши черпак, відправлявся мандрувати навколишніми пагорбами. Я ходив ледь не до повної знемоги. Вода, що проливалася з черпака, поки я ними йшов, встигла оживити не один трав'яний кущик. На більшості з них навіть почали з'являтися крихітні зелені листочки.
Завдяки вправам і, гадаю, коржикам з чарівної печі моє тіло дужчало на подив стрімко. За кілька тижнів я вже міг не зупинятися аж до світання. Проте відходити далеко від свого прихистку я не наважувався і завдяки цьому добре вивчив його околиці. Я прочесав кожен пагорб безліч разів, але не знайшов серед них нічого цікавого, за винятком хіба однієї сильно пощербленої та майже зруйнованої статуї.
Статуя була розміром приблизно в половину мого зросту та зображала якесь невідоме мені божество чи героя. Найпевніше, колись вона мала рівно й почесно стояти у належному храмі чи святилищі, але зараз могла тільки безпорадно простягтися на піску. Від нещасного всього й лишились що широкоплечий тулуб, напівзігнута, неначе в танці, нога та притиснена до тіла рука з піднятою та розвернутою назовні долонею. Голови та решти кінцівок я не знайшов ані поруч, ані деінде. Натоміть навколо фігури було викладено кілька кам'яних уламків, що мали форму язиків полум'я а під єдиною ногою знаходився вирізьблений на камені та сильно потрісканий напис: "Тисяча шляхів приводять до початку". Якимось чином я прочитав і зрозумів його одразу, хоча водночас не зміг би назвати жодної окремої літери, з яких він складався. Це збентежило мене. Аби перечитати напис, я відвідував статую щоночі, але так і не збагнув ані його літер, ані його змісту.
З кожним днем в мені все дужче поставала тривога. Я боявся, що до хижки зненацька навідаються можливі посіпаки мого колишнього наглядача. Достатньо окріпнувши, затримуватися в хижці я не став.
***
— Можеш більше не прикидатись. Ти сидиш тут, бо заслужив на це. Я й так роблю для тебе забагато.
Це були останні слова, які я почув від свого наглядача.
Цілий тиждень він морив мене голодом, а я пив з глечика саму воду. Цілий тиждень кошик із хлібом стояв непорушно на краю моєї в’язниці, і я весь час бачив його тінь.
Перших три дні мене гнітив ще не стільки голод, скільки страх. Тюремник приходив щоранку, будив мене і питав, чи я не передумав, чи не готовий нарешті все йому розповісти. Я відповідав, що нічого не пам'ятаю, а тоді просив його своєю чергою нагадати мені хоч щось. Однак наглядач лишався невблаганним. На третій день я збрехав йому, сказавши, що, як тільки він мене випустить, я одразу все розповім. Тюремник змовчав і з тих пір взагалі припинив зі мною розмовляти. Він просто приходив і ставав проти сонця. Він завмирав так, аж поки не впевнювався, що я побачив його тінь поряд із тінню кошика. Я також став зустрічати його мовчки.
На четвертий день я подумав, що вже якось призвичаївся. Однак на п'ятий зрозумів, що моє тіло зовсім не готове до такого посту. Раптом я став слабким, як у перші дні. До мене повернувся головний і тілесний біль. Навіть мишка, мій єдиний друг, сиділа повсякчас в нірці й не показувалась.
На шостий день я закричав до тюремника і заприсягся усім, що тільки спало мені на думку, що не пам'ятаю, що було зі мною раніше. А на сьомий я сказав наглядачу, що коли вже мені належить зустріти таку люту смерть, то нехай принаймні розповість, чому я тут сиджу і за що мене так жорстко покарано. Наглядач відповів те, що відповів. Коли я прокинувся наступного ранку, біля мене стояла корзина з коржиками.
Кілька тижнів минули як зазвичай. Я їв сповна, мало рухався і багато спав. Мої сновидіння дещо змінилися. Вони стали короткими та, здається, нечастими. Зазвичай я бачив, як коливаються та виблискують дорогоцінні прикраси на стегнах танцівниць.
Проте одного разу мені відкрилося більше. Я побачив, що стегна красунь були то білі, то засмаглі, а за декілька митей вони обернулися на потік води, який струменів у теплу купальню. Я сидів у ній та неквапом обливався. Довкола стояли золоті корзини зі сяючими, апетитними фруктами. Корзини обступали красиві, невисокі, але товсті дерева, уквітчані або всипані плодами. Небо рожевіло між їхніх крон. Я почув музику та вийшов з купальні. Моє тіло стало чистим, майже прозорим. Я ліг, і мене ретельно умастили. Від притирань тіло нагрілося, пом'якшало й ніби втратрло переважну частину ваги. Однак за мить воно охололо й неначе загусло, як вершкове масло. Мене одягли й нагородили квітковим намистом. Це було занадто приємно, аби відбутися насправді.
Як і найпершого разу я прокинувся вночі. Я вдивлявся в навколишню темряву і щосили намагався пригадати, ким я був до ув’язнення та яким чином тут опинився. Я щосили напружував пам'ять, але не міг сягнути своїх спогадів точно так, як не міг покинути колодязя глиняної в'язниці. Моїм думкам, точнісінько як і моїм рукам, просто не було за що зачепитися. Більше спати я не міг. Тепер загадка мого минулого поступово й нестерпно стала зводити мене з розуму.
Тим часом небо над головою робилось яснішим. Зірки згасали. Раптом я почув згори шурхотіння — це до мене почав спускатися кошик. Коли він досяг дна, я підхопився. Тканина, в яку я загортався вночі, незручно врізалася в тіло. Підбурений думками, я заволав:
— Хто я?!
На фоні світанкового кола постала тінь. Велика, висока й страшна вона дивилася на мене.
— Скажи мені! Скажи мені!.. — від нелюдського жаху, що чомусь охопив мене, коли я її побачив, я закричав ще голосніше.
Кілька миттєвостей тінь продовжувала дивитися, а тоді зникла.
— Чому я тут?
Я ладен був бігти за нею, навіть якби бачив попереду безодню і знав, що, тільки-но я кинуся туди, на мене чекатиме негайна смерть. Був ладен, але не міг.
— Хто ти!? Хто я!? Чому я тут!?
Я не отримав відповіді. Коли ж я зазирнув у кошик, то знайшов у ньому вдвічі більше хлібин ніж звичайно.
***
Я покинув хижку, коли диск місяця був освітлений десь на дві третини і починав наближатися до повні. Я планував іти вночі, тож побоювався втратити з виду гірський хребет — мою мету та головний орієнтир. З кількох підстилок я зробив торбу для хлібин, а також сякий такий одяг, що мав захистити мене під час подорожі від сонця та вітру. Зв'язаний з них мотузок я не брав, бо вирішив, що він надто важкий і завдасть мені більше клопоту, ніж принесе користі. Прихопивши черпак і не маючи майже жодного уявлення про те, що на мене чекає, я таки рушив, позбавлений будь-яких острахів чи сподівань.
Першу та другу ніч я прокрокував дуже жваво. Мені здавалося, що от-от маю підібратися до гірських схилів. Я добре бачив гори у вечірніх та ранкових сутінках, а також у сяянні місяця. Я націлився між двома найближчими вершинами і намагався рухатись якомога пряміше.
Однак на ранок третього дня я усвідомив, що вже певний час не просуваюся. Хоча мені важко було оцінити пройдену відстань, однак, коли покидав хижку, я сподівався досягнути перших передгір'їв щонайбільше за три-чотири нічні переходи. Але й тепер я знаходився посеред огорнутої пиловою завісою пустелі, а жадані гори так і стояли вдалечині й мовби зовсім не виросли.
Однак не це бентежило мене найбільше. Черпак, який спочатку справно постачав мені скільки завгодно води, став з якоїсь причини всякати. Коли я прокинувся четвертої ночі, він був повним лишень на половину. Хоч я й очікував, що дещо схоже має трапитись, але не думав, що це спобігне мене настільки скоро й настільки далеко від моєї мети. Йдучи, тепер я накривав черпак одежею та бережливо притискав його до грудей, одразу випиваючи все, що в ньому накопичувалось. Я не хотів втратити дарма навіть найменшої крапельки. Однак ще посеред ночі мене почала діймати така знайома і така загрозлива спрага. Хоча коржиків у мене було вдосталь, я майже їх не їв. Я боявся, що сухий хліб буде висмоктувати з мене воду.
Виснажений і заспраглий, я поневірявся пустелею всю ніч. Я продовжив свій рух і тоді, коли сонце вже зійшло та стало палко сяяти. Часу на рятунок лишалось вже обмаль, тож я не мав права позичати його сну. Повертатися до хижки було запізно. Я просто не зміг би розгледіти її здалеку крізь пилову каламуть, а сліди, що я лишив на піску, вже напевно позамітав вітер.
З настанням ранку я став відчувати якусь нелюдську знемогу. Ще одна дюна, ще один спуск, ще один крок — мені здавалося, що я от-от маю втратити свідомість. Однак ноги штовхали мене вперед мало не всупереч моєму бажанню та відчуттям. Я йшов, немовби черпаючи сили звідкись з поза меж моїх тілесних і розумових можливостей. І в той же час я наче не зрушував з місця.
Все навкруги виглядало дуже одноманітним. Гори зрадницьки не наближалися. Попелясті, нескінченні дюни поставали одна за одною, схожі між собою, мов піщинки, що їх утворювали. Повсюди мене оточував пиловий серпанок. Тепер він видавався таким же неприступним, якими ще донедавна були для мене стіни моєї колишньої в'язниці.
Однак, близько полудня я побачив на одній із дюн статую. Велетенське, довжиною приблизно у тридцять кроків, кам'яне ложе. Розташувавшись боком, на ньому спочивало огорнуте вільною одежиною божество. Я бачив його гігантські супні, що виглядали з-під неї. Одну руку воно простягло вздовж тіла, а іншу зігнуло у лікті так, ніби намагалось підперти нею голову, не маючи, проте, ані голови, ані шиї. Замість них гляділа сама порожнеча.
Чомусь ці руйнування вразили мене, хоч я й не мав сил, аби змістовно їх сприйняти. Наблизившись, я побачив, що під ложем, мов під карнизом, утворилась у піщаному сихилі чимала, гарно затінена виїмка. Я вирішив трохи відпочити то забрався у неї. Влігшись, я перехопив півковтка води, що ледь скопичилась в черпаку. Я заснув.
