Того вечора Валерія затрималася надовго. Варила холодець, пекла пиріжки, щось іще там планувала на наступний день. Андрій Данилович, допомагаючи їй в дрібницях, вдихаючи знайомі запахи, тішився ефемерним затишком, як тим, що був за Каті.
– Ой і стомилася ж я. Навіть сили вже немає додому йти.
– То нічого страшного. Залишайтеся, місця ж вистачає. Оте ліжко в спальні дуже зручне, а я буду у вітальні. Телевізор подивлюся, – сказав Андрій Данилович.
– Ну, як? – запитав він. Коли Валерія прийняла душ і вляглася в ліжко.
– Так-так, – не турбуйтеся. – Ніби це моє місце й було завжди, – відповіла Валерія.
Коли наступного ранку до нього завітала Людочка, вона нічим не видала свого здивування. А вже йдучи й прощаючись з ним в передпокої, ніби мимоволі зауважила:
– Яка настирна жінка. Дивись, дядьку, щось не подобається вона мені. Не моє, звичайно, діло, та будь обережним, не довіряй так чужій людині.
– Ось заспокойся, Людочко, ти ж її не знаєш зовсім, – поспішив заперечити Андрій Данилович.
– Але ж і ти не знаєш. Що в неї на думці? Дуже все це дивно, я тобі скажу, дядьку. Легковірний ти дуже.
– Щось говорила про мене? – запитала Валерія, виходячи з ванни й додала сумно: – Не довіряє мені ваша Людочка. Та я й не дивуюся, адже хто я тут? Ніхто… – відповіла тужно й Андрій Данилович поспішив її заспокоїти:
– Навіть не думайте нічого такого. Ви для мене багато так робите, я вам дуже вдячний.
– А сусідка ваша, ота, що з квартири навпроти, вона стежить за мною. Одного разу, коли я виходила, застала її біля дверей. Вона підслуховувала! Я певна, вона постійно це робить.
– Та не треба на те зважати. Віра Костянтинівна й справді, – він не міг стримати усмішки, – «вуха й очі» нашого під’їзду. Колись працювала консьєржкою, тож вона все й про всіх повинна знати. Така вже, можна сказати, професійна звичка. Але загалом, вона непогана людина.
Валерія пішла додому. А виходячи проникливо подивилася в очі Андрія Даниловича і тремтячим голосом вимовила:
– Ви теж мені не довіряєте. Адже так?
І не встиг він нічого відповісти, як її підбори зацокотіли вниз по сходах.
***
Вони одружилися. Якось трапилося так, що Валерія ніби лоцман в розбурханому морі нових емоцій, затишних вечорів, принадних запахів домашньої страви, ласкавих поглядів та тримань за руку під час перегляду телепередач, зуміла підвести Андрія Даниловича до цього кроку. А крім того, йому було боляче спостерігати за душевними шарпаннями жінки. Цінував те, що вона переймалася за свою репутацію.
Того вечора Валерія, вийшовши за покупками, затрималась. Андрій Данилович ввімкнув телевізор. Переглянувши новини, перемкнув на інший канал. І тут квартиру заповнила музика. Вона заполонила увесь простір, здається, проникла в усі закутки, щемливими хвилями доторкнулася до кожного нерва і вже неможливо було зрозуміти, чи це музика підхопила його душу, чи душа занурилася в неї й поринула в неймовірно дорогі відчуття й спогади. Мирослав Скорик «Мелодія ля-мінор»… Нестерпним щемом відлунилося в серці: «Катя так любила її! » І раптом, як раніше, ще до Валерії, дуже гостро відчув, що йому бракує саме її, його Катрусі. Він підійшов до тумбочки, нахилився, щоб відчинити дверцята. Ось зараз доторкнеться до її улюблених книг, до збірників музичних творів, до календарів зі схемами мережив, альбомів з фотографіями, блокнотів... У такі хвилини відчував якийсь ніби містичний зв'язок із покійною дружиною. І цього ніхто не міг відібрати чи викреслити з життя. Дверцята відчинилися і його погляд наштовхнувся на пусті полички. Там нічого не було. Катиних речей, якими вона так дорожила, не було! І раптом в голову шугонуло гарячою важкою хвилею: Валерія!
Тремтячою рукою набрав її номер. Не дочекавшись відповіді, скинув дзвінок і знову набрав. Намагався вгамувати серце, та воно гупало аж у скронях. У вухах пульсувало й давило.
– Алло, – почув нарешті.
Мимохіть закашлявся, та опанувавши себе, здавленим голосом запитав:
– Це ти переклала кудись Катині речі з тумбочки?
– А, оті? Ні, я викинула їх, коли виносила сміття.
– Як?! Як ти могла? – з потугами видавив із себе. відчуваючи, як стисло в грудях і перехопило подих.
– Та чого так перейматися? Там же всілякий непотріб був. Ти бачив те? Там відривні календарі ще за 90-і роки. І книжки старі вже, потріпані. Вони ж нікому…
– Як ти могла? – знову запитав здавлено. – То ж Катині речі! Як ти могла?
– То он воно що?! – підвищила голос Валерія. – Виходить я вже не можу хазяйнувати в своїй квартирі? Так? Ти це хотів сказати?
Пересилюючи себе й ніби переступаючи межу, за якою вже не буде вороття, Андрій Данилович уперше за час, що минув від моменту знайомства і дотепер, різко сказав:
– Прошу поважати мої права не тільки, як, людини, а й як власника, Валеріє! Я ще живий! Це моя квартира!
– Чия-чия? – з сарказмом пролунало у відповідь. – А хто оформив дарчу на моє ім’я? Ти що? Уже забув? Квартира тепер моя.
– Що? Я оформив дарчу? – Андрій Данилович не міг зрозуміти, що вона каже. – Та якби й оформляв на когось квартиру, то тільки на Людочку. Що ти таке вигадала? Не було такого!
– Не було? – він почув нотки зневаги й холоду в її голосі, – то що, може, документ показати?
І не встиг він нічого сказати, як вона вимкнула телефон.
Валерія не повернулася того вечора. Не повернулася вона і через кілька днів.
***
Після декількох безсонних ночей Андрій Данилович пішов до адвокатської контори. І те, що вияснилося за кілька днів потому, йому видалося громом серед ясного неба. Дійсно, він уже не був власником квартири. І що ніяк не вкладалося в його свідомості, усі папери були оформлені згідно з законом і під договором дарування стояв його підпис. Коли він його поставив, Андрій Данилович не міг пригадати. Це приголомшило. Адже, незважаючи на поважний вік, пам'ять мав відмінну.
Твердо вирішив відкликати дарчу на квартиру. Адвокат сказав, що зателефонує йому й вони зустрінуться, як тільки детальніше познайомиться зі всіма деталями. Зателефонував через кілька днів і повідомив, що справа, можна сказати, безнадійна. Квартира вже подарована третій особі. Її власником тепер є онук Валерії.
– Що я накоїв? Що я накоїв? – запитував себе шокований Андрій Данилович.
Валерія більше у квартирі не появлялася. Та він її не зміг би вже й бачити. І не хотів. Думати ні про що не хотілося. У душі була пустка.
***
Мобільний задзвонив різко й несподівано. Дзвінки лунали ще не раз, довго, настирливо, аж доки телефон розрядився. Потім були дзвінки на квартирний. До нього він теж не підходив. Коли наступного дня тишу у передпокої знову гучно розірвав дзвінок стаціонарного, він повільно підійшов до телефону і ледь встиг сказати «слухаю», як у вухо бадьорою хвилею влучив голос адвоката:
– Андрію Даниловичу, ну що ж ви так?! Чому не брали слухавку? У мене для вас хороші новини. Відкрилися нові обставини по ситуації. Виявляється, ваша нинішня дружина Валерія – шлюбна аферистка та ще й з дуже солідним стажем! Уже заведена справа й ведеться слідство. Так що, тримайтеся! Поборемося! Алло! Андрію Даниловичу, ви чуєте мене? Алло!
– Чую, чую, – промовив, ще нічого не усвідомлюючи і не вірячи в почуте.
– Я зараз у відрядженні. Як тільки приїду, ми з вами зустрінемось і все обговоримо. До побачення!
– До побачення, – сказав Андрій Данилович.
– А, ще одне. Те, що ви не пам’ятаєте, як і коли підписали папери, то зовсім не випадково. І це дуже суттєва обставина у вашій і в кількох подібних справах. У всіх випадках до цього безпосередньо причетна вищезгадана особа. Проте все при зустрічі. Усього вам найкращого! Тримайтеся!
Андрій Данилович поклав слухавку.
Відчув, як в очах защеміло й вони наповнилися сльозами. Зусиллями волі опанував себе, вдягнувся й пішов на автобусну зупинку. Через кілька хвилин був на кладовищі.
Біля могили квітнули улюблені троянди Катерини Павлівни. Андрій Данилович доторкнувся до них, провів рукою по фотографії, поцілував її: «Ти найкраща у світі, Катрусю. Мені так тебе бракує, рідна. Якби ти тільки знала…». Він не договорив.
Сидів, вдивляючись у рідне обличчя, відчував блаженний спокій та умиротворення. А вона лагідно усміхалася до нього і ніби вибачала за всі зроблені уже без неї помилки.
