Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2681
Творів: 50708
Рецензій: 95504

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Помилка

© Nina, 20-09-2023
Здається, зовсім недавно Катерина Павлівна  та Андрій Данилович були ще такими молодими. Вони кохали один одного. Кохали палко, до нестями, до самопожертв. І життя їм здавалося безкінечно-довгим та осяйним. Хіба ж  могло воно у них, по вінця наповнене радістю й щастям,  бути інакшим? Звісно ж, ні.
Тоді, ще в юності в паузах між поцілунками, сміхом та жартами, вони заприсяглися один одному ніколи не розлучатися і померти в один день. Та фраза була із казки. Проте й життя їхнє, таких юних, красивих, спортивних молодят, було теж схоже на казку. А в ній усе, як і годиться для цього жанру, має щасливий  кінець.
Вони так і прожили його. Нарікати один на одного їм не доводилося. Хіба що засмучувало те, що не мали дітей. Проте змирилися і жили в теплому сімейному затишку, не ремствуючи на долю. Були й справді щасливі, що звела їх докупи і дала змогу прожити  разом до глибокої старості.
От тільки померти в один день їм не судилося. На сімдесят восьмому  році життя Катерина Павлівна, його Катя, його мила Катруся, померла. Андрій Данилович залишився сам. Попервах його часто навідували родичі дружини, ним опікувалися її племінники й племінниці. Та пройшов час і їхні візити порідшали. Згодом і зовсім припинилися. Тепер до нього, бувало, навідувалася тільки Людочка, племінниця дружини, що жила в його районі. Маючи двох малолітніх дітей, вона ще якимось чином  встигала готувати й приносити йому їжу. Проте та пустота, що оселилася в його душі з відходом дружини, нічим не заповнювалася. Він відчував її щосекунди.
Дні тепер тяглися довго й безрадісно. Проходячи мимо дзеркала в передпокої, намагався відвертати голову, щоб мимохідь не потрапило в очі його відображення. Бо того чоловіка, ще високого й стрункого, зі шляхетною сивиною, але зовсім іншими очима, тепер не впізнавав. Ті очі, тепер якісь неживі й тьмяні, були не його. Та й погляд, спустошений і пригнічений, теж був чужим. То був не він. Увесь світ став інакшим. Часом примушував себе вдягнутися й вийти на вулицю. Ніби ще наповнювався якимось життям, поки рухався до лавочки, на якій вони полюбляли  відпочивати з дружиною. Проте сідав і знову навалювалася важка туга.
Той день розпочався, як звичайно. Він прокинувся, пішов до кухні, випив чаю. Так було ще при Каті, тож він не мав права, ні, він просто не міг порушити роками узвичаєний розпорядок. Усіма силами тримався його. І це була та, хай навіть дуже-дуже тоненька, дуже-дуже тендітна ниточка, що зв’язувала його з  життям, в якому була його Катруся. Правда, тепер кухня уже не огортала його затишними домашніми пахощами. Нині тут поселився холодний запах самоти. А в голові все частіше з’являлася думка: «Для чого жити далі?» Вона виринала відразу ж, як вранці розплющував очі, скидаючи з себе крихку пелену сну. І так було нині кожного дня.
Сьогодні йому виповнилося вісімдесят. Він підійшов до крісла, погладив рукою накидку, що її сплела Катя. Відчинив дверцята тумбочки і доторкнувся  до стосика календарів. Звичайні відривні календарі. Проте ось її рукою на титульній сторінці записи: «28 березня – макраме, 4 квітня – чоловічий плетений светр, …».  Далі не витримав. Швидко перевдягнувся й вийшов із квартири.
У сквері було спокійно. Світило лагідне осіннє сонце, поспішали до школи учні з яскраво-кольоровими ранцями на спинах, гуркотіли трамваї. Усе було так, як і завжди, за винятком одного й дуже суттєвого: у цьому світі не було його Каті. І таким цей світ був йому непотрібний.
Не помітив, як задрімав. А прокинувся від стуку палиці – випустив із рук. Якась жінка похапливо підбігла й подала йому ціпок. Зауважив приємне округле обличчя, світлі кучерики, що вибилися з-під кокетливо надітого берета кольору бордо, усміхнені очі.
– Дякую, – сказав ніяково. Ця хвилинна слабкість була йому незнайомою і вкрай неприємною, бо ж свідком її стала стороння  людина.
– Ой, та пусте. Немає за що дякувати, –  прозвучало щиро у відповідь і жінка додала: –  Я часто бачу вас тут зі свого вікна. Живу я он там, – вона рукою вказала на будинок навпроти.
– Виявляється, ми майже сусіди, – сказав у відповідь, не тому, щоб підтримати розмову, а просто щоб не видатися нечемним.
– Так-так! Я вас бачила й раніше, тільки тоді ви були вдвох.
– То була моя дружина. Її  вже рік, як немає, – відповів.
– Вибачте, будь ласка, – промовила тихо.
    Він нічого не сказав. Розмовляти  перехотілося.

***
Якби вона не підійшла до нього наступного дня, він уже й не пригадав би тієї короткотривалої зустрічі. Проте при її появі не відчув роздратування, а був навіть вдячний – у розмові час линув скоріше. Він дізнався, що її звати Валерією, що працює вона страховим агентом і теж живе одна, бо помер чоловік. У неї троє дітей і четверо онуків.
– Розумію вас, – сказала Валерія. – Дуже важко залишатися самотнім. Теж сумую і часто плачу, згадуючи чоловіка.
– Я один: дітей немає, по моїй лінії родичів – теж. А вам нема чого перейматися – у вас така велика родина, – зауважив на те.
– Так, але вони живуть своїми сім’ями. Навідуються. звичайно, та знаю, що їм не до мене.
– У вас ще все владнається, – сказав Андрій Данилович. – Ви ще молода.
– Та яка там молода! Уже п’ятдесят сім   мені. Хіба це молода?
– О! – уперше за багато часу Андрій Данилович усміхнувся і продовжив: – А що ви скажете на цифру «вісімдесят»?
Валерія рвучко повернулася до Андрія Даниловича.
– Та ви що? А я ніколи б і не подумала! – вигукнула і в її очах він прочитав  захват. Здається, непідробний. Та якби й ні, він того не міг би  збагнути. Його світ був світом відвертості й щирості. Це їх і поєднувало з  покійною дружиною.

***
Тепер Валерія навідувалася до нього майже щодня. Казала, що їй це зовсім неважко. Андрій Данилович все поривався сказати, що не треба так уже перейматися, що він не потребує такої щільної опіки, що  це його навіть, бува, й обтяжує…  Проте Валерія була така метка й так хвацьки  господарювала у квартирі, що кожного разу він стримував себе, щоб необережним словом, чого доброго, не образити жінку.  Вона витирала пил на меблях, поливала квіти, приносила продукти. А згодом почала й готувати для Андрія Даниловича.
Відтепер  у квартирі знову були знайомі запахи живого затишку.
Одного разу під час таких її відвідин, Андрій Данилович почув, як відчинилися двері передпокою. Так могла заходити тільки племінниця дружини, Людочка. У неї був ключ від квартири. Він поспішив їй назустріч.  
– Привіт! – Людочка поставила на підлогу великого кошика. –  Ти вибач, будь ласка, дядьку, оце тільки вирвалася до тебе. У Лесика ангіна, в Танюші було запалення легенів, ще й Петро у відрядженні,  – додала роздягаючись. Потім підхопила кошика й попрямувала до кухні.
Валерія саме готувала обід. Людочка здивовано зупинилася на порозі:
– Здрастуйте!
– Доброго дня! Скоро будемо обідати, – енергійно орудуючи кухонним начинням, сказала Валерія. – Та ви проходьте, проходьте, не соромтеся,  – запросила вона Людочку.
– Та я й не соромлюся. А ви …? – запитання повисло в повітрі, а вона з подивом озирнулася на Андрія Даниловича.
– Давайте я вас познайомлю. Це моя родичка, Людочка. Вона племінниця дружини, – представив він жінку. А це…,  – він на мить завагався, ніби розгубившись, – це Валерія, моя знайома. Та можна сказати, сусідка, живе в будинку навпроти. Спасибі, проявляє турботу про мене,  – уже впевнено закінчив він.
– А…, – сказала Людочка й почала виставляти  приготовані наїдки.
***
      Наступного дня Валерія не прийшла. Не телефонувала. Потім ще кілька днів  Андрій Данилович жив у якомусь тривожному очікуванні. Не міг збагнути, що трапилося. Начебто нічим її не образив. Ситуація була вкрай незрозумілою, а тому бентежною. Виявляється, він уже звик до її присутності. Залишатися без того відчуття, що поряд хтось є, було навіть якось лячно. Тепер, коли виходив на прогулянку у сквер, мав затаєну навіть  від самого себе надію, що її побачить.
Вони зустрілися. Валерія була якась сумна й неговірка. Коли запитав, що трапилося, вона зітхнула й нічого не відповіла.
– Можливо, я вас чимось образив? – запитав він пониклу Валерію.
– Ні,  – коротко відповіла.
– Ну, то… Звичайно, ви не повинні приходити до мене. Це не є вашим обов’язком. А якщо все гаразд і я вас нічим не образив, то мені й спокійніше. Ви і так мене дуже підтримали. Я вам безмежно вдячний, – сказав і подумав, що треба буде зробити їй якийсь подарунок, щоб віддячити. Тільки який? Гроші нібито незручно давати, тож треба буде щось придивитися  в магазині й купити.
– Ні, – після паузи тихо почала Валерія, опустивши очі, і додала: – Знаєте, мені здалося, що ваша Людочка запідозрила мене в чомусь нехорошому. Та я й не ображаюся на те. Адже хто я вам?  Не родичка, не племінниця, – вона хутко зиркнула на Андрія Даниловича і знову скорботно опустила очі: – не…  дружина…
Андрій Данилович спантеличено, нічого не розуміючи, подивився на Валерію, а вона продовжила:
– Знаєте, я ніколи не думала, що до когось так прихилюся після чоловіка. Мені приємно вами опікуватись, але я не можу собі дозволити, щоб виникла якась підозра стосовно мене.
– Та що ви таке кажете? – Андрій Данилович узяв її руку у свою, – ніхто так не думає. Скажу вам чесно, був би я років так на двадцять молодшим, то, звичайно, мав би сміливість запропонувати вам руку й серце.
Валерія кинула на нього уважний погляд, потім знову опустила очі:
– Та ви молодший за багатьох мужчин мого віку. Я це відразу відчула. Та й душами ми схожі. Я… не думала, що…, – після тривалої, здавалося,  безкінечної паузи додала: – Що зі мною таке може ще бути, –  сказала майже пошепки й зволоженими очима розчулено подивилася в очі Андрія Даниловича.
                                                                    ( Далі буде)



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Інра Урум, 20-09-2023

Гм...

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© koka cherkaskij, 20-09-2023
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.8489978313446 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …