Воістину, ті, хто йде з цього світу, всі прямують до місяця… Воістину, місяць — це брама небесного світу. Хто відповідає йому (належним чином), того він відпускає. Хто ж не відповідає йому, той, перетворившись на дощ, проливається тут дощем; той знову народжується тут хробаком, чи комахою, чи рибою, чи птахом, чи левом, чи вепром, чи змією, чи тигром, чи людиною, чи в якомусь іншому стані, відповідно (до своїх) вчинків, відповідно (до своїх) знань. Того, хто прийшов, місяць запитує: «Хто ти?» Нехай він відповість…
Каушітакі упанішада
Нарешті я звільнився. Сонце продовжувало пекти, однак віднині його оточувала справжня широта небесного простору. Немов розчиняючи потроху сонячну спеку, вона поступово відкривала мені свою неохопність, переконуючи, що згубне та жорстоке сонячне проміння — біль від нього — це хоча й суттєва, проте зовсім крихітна частка того, що на мене очікує. Мене сповнювало відчуття свободи, безумовного завершення моїх страждань. Нарешті я пив.
Вода була неймовірно смачною. Вона всотувалася ще ніби в роті, тож я її майже не відчував. Мені здавалось, що я напуваюся самим небом і що небо тамує спрагу та спеку всередині мене точно так, як зовні воно притлумлює сонячний жар. Мені здавалось, що я пью дуже довго, але не думаю, що зумів випити багато. Я був цілковито виснажений. Я лежав нерухомо, допоки вода та близькість можливого полегшення — неподалік я побачив маленьку хижку — не повернули мені дещицю сил. Цієї крихти заледве вистачило, аби я намацав і схопився за мотузок, котрий лежав поруч і був зв'язаний із різнобарвних клаптів цупкої тканини. Тримаючись нього, я таки зумів переповзти під тінь і розтягнутися на земляній підлозі.
Якийсь час я провів у напівсвідомості. Відпочивши таким чином ще трохи, я зміг перебратися спочатку на високу постіль, а тоді розмочити у воді та з'їсти кілька шматочків хлібного коржика. Його я знайшов прямо в себе під боком, закрученим у шмат такої ж барвистої тканини. Після цього я заснув так міцно, як не засинав, здавалося, вже давно.
***
Найперша подія мого життя, яку я здатен пригадати, — це розуміння того, що я сплю. Допоки мій сон лишався глибоким, я не міг знати про себе. Коли ж на мить я усвідомив, що існую і поза ним, я одразу поринув у сновидіння.
Я бачив місто. Тисячі білосніжних колон, шпилів, куполів, башт, башточок, альтанок, східчастих карнизів і чудернацьких дахів здіймалися гірським схилом, неначе спінений потік водограю або пасмо густої хмари. Вони перемежалися внизу у складних геометричних строях, а тоді зростали дивовижними, тонко декорованими обрисами та формами. Вони ледь не сліпили чистотою довершеного мармуру, але й вабили водночас таємничими тінями напівтемних різьблених порталів, все більш урочистих і витончених. Понад містом лежала велика чотирикутна фортеця із міцними круглими баштами та ясно білими стінами, неприступними на вигляд. За ними я бачив високий, ніжно лискучий, як слонова кістка, палац. Ледь засніжені вершини навколишніх гір тісно обступали його. Він злегка сяяв, випромінюючи власне світло.
А тоді я прокинувся. Була ніч. Зірки стояли у невеличкому колі, оточеному темрявою з усіх боків. Моя рука впиралась у темну й невидиму в темряві стіну. Кінцівка геть затекла. Я поворухнувся, аби її звільнити. Я відчув у скроні різкий біль, що віддавав у шию та потилицю. Решта тіла також відповіла болем, проте значно спокійнішим, слабшим. Більше рухатися я не став і знову віддався сновидінню.
Я бачив озеро. Воно було чимале та кругле. По інший його бік росли високі, старі дерева. Їхні могутні віти, вкриті густим темно-зеленим листям, здавалось, ледь-ледь похитуються. Я бачив їхнє відображення та вирізняв на ньому непорушні лампадки лотосів, рожевих і білих. Мов тендітна смужка священного намиста, лотоси квітли й далі, ближче до середини озера, проступаючи там на білосніжному тлі.
Я бачив їх та перевернуті сплетіння звивистих, як тисячоголовий змій, сходів, що, розтікалися серед мармуру стін; бачив їх та перевернуті стільники незліченних аркад, оздоблених у кам'яні запаморочливі мережева та об’єднаних у схоже на осиний вулик, однак вишукане суцвіття. Я бачив перевернуті, суворі та благородні фортечні бійниці. Я бачив блискучі й перевернуті палацові шпилі з тонкоколонними альтанками на кінцях — небокрай, пурпурово-блакитний, неначе казкова мрія, ніжно плекав і пронизував їх. Я бачив, як місто білосніжним лебедем відбивається в озері.
Коли я прокинувся, навпроти на стіні вже палала дуга золотавого світла. Я лежав нерухомо. Я заплющив на хвильку очі, а коли знову розплющив їх, дуга опустилась вже значно нижче — а тоді ще нижче. Я незчувся, як, сягнувши спочатку моїх кінцівок, вона перетворилася на коло твердої та глиняної підлоги, обмеженої з усіх боків так само твердими, глиняними стінами. Стіни були ще прохолодними, але їх швидко нагрівало біляве сонячне світло. Я відчував тишу, знесилений спокій.
В той день сонця я не побачив. Моїй голові щасливо перепав єдиний клаптик тіні, який полудень так і не відібрав. А тоді стало вечоріти. Світлове коло знову обернулося дугою. Рожева, та скресла в коротких сутінках.
Я не знаю, чи спав тієї ночі. Я знову бачив зірки, вловлював у небі й на стінах місячне світло, але так само не бачив місяця. Я майже не пам'ятаю, як займався наступний день. Коли я вперше усвідомив його, він уже сяяв. Проте мені ніколи не забути шарудіння та переступу маленьких лапок на моїй долоні.
Від несподіванки я злегка сіпнувся і побачив біля руки маленьку сірувату мишку. Через мій порух вона відбігла, але не втекла. Зупинившись трохи на віддалі, вона здійнялася на задні лапки. Я розгледів її рожевий носик і маленькі білі рученята. Я змахнув у її бік рукою, але мишка навіть не поворухнулась. Мені довелося відганяти її кілька разів, перш ніж вона зникла в маленькій нірці, що чорніла в тріщині стіни. Біля тріщини знаходилась тепер обв'язана мотузкою корзина, в якій я знайшов кілька хлібин. Поруч стояв повний води глечик.
***
Весь наступний день я також пролежав у хижці. Я пив воду із глиняного черпака, що перепав мені, коли я вибрався. Глечик так і лишився на дні моєї колишньої тюрми. Ані тоді, ані після я не отримав слушної нагоди його звідти витягти.
Поки я спав, і без того черства хлібина, від якої я спочатку відламував по шматочку, зовсім скам'яніла. Я розмочував її у воді та їв дуже неквапно. Зрештою скінчилася й вона. Проте мій голод тільки загострився. Більше нічого їстівного в хижці я не знайшов, тож був вимушений вийти назовні.
Переді мною розгорнувся гнітючий краєвид. Довкола панувала пустеля. Хижку оточували з півдюжини пагорбів, ще так-сяк вкритих рідкими купками мертвої трави та відносно стійким ґрунтом, але вже за кількасот кроків вони перетворювались на суцільний пісок. На всі чотири сторони розповзалися дюни. Звивисті, попелясто-сірі й позбавлені жодного натяку на життя, вони танули в пиловому серпанку. Але якщо на трьох сторонах серпанок зливався прямо із небом, роблячи обрій сумно, непривабливо сірим, то на четвертій — понад дюнами проступали розпливчасті силуети чорних гір. Я одразу збагнув, що мені доведеться відправитись туди, тільки-но зможу.
Роззирнувшись, я знайшов поза хижкою чималу піч. Біла, глиняна й абсолютно кругла, вона була вищою за мене та мала на маківці єдиний отвір. Я торкнувся до її стінки. Та виявилася холодною, навіть занадто, враховуючи, що сонце мало нагріти її за ранок. Я виліз по приставленій до печі драбиночці та зазирнув у коло отвору. Сильний жар овіяв мені лице. Я одразу відсахнувся, але встиг розгледіти на дні бадьоре перетанцьовування кількох сотень червонуватих вугликів.
Біля печі стояла діжа, накрита великим й пласким глиняним тарелем. Я прибрав таріль і побачив, що ємність повна м'якого, пружного й свіжого на вигляд тіста. Поряд лежали також гачок для діставання готових хлібин і мішечок із гарно змеленим білим борошном. Все це здавалося незвичним, але голод позбавив мене зайвої обережності. Не довго думаючи, я злегка посипав борошном таріль і, сформувавши за її допомогою круглу хлібину, відправив ту в піч. Потім відправив ще одну. Захопившись, я випік їх близько десятка.
***
Я отримував їжу щодня. Корзина зазвичай спускалася, коли я спав, і підіймалася, тільки-но я її спустошував. В ній завжди були одні й ті самі хлібні коржики. Я завжди поглигав їх із задоволенням і почувався після цього майже ситим. Глечик я весь час тримав поряд. Дивовижним чином він наповнювався сам собою, тільки-но я допивав до дна.
Моя в'язниця була круглою ямою, перетином у вісім кроків та глибиною більш ніж у три моїх зрости. Її стіни були вкриті товстим суцільним шаром дуже міцної, немовби то обпаленої на вигляд глини, так що я одразу втратив будь-яку надію ними видертися.
Натомість я перевірив мотузку, за допомогою якої спускався кошик. Я злегка за неї смикнув, і мотузка потяглася вниз. Певно, згори вона була прив'язана до якогось каменю чи колоди. Якби я смикнув сильніше, то цей якір міг би звалитися мені на голову. Перевіряти, чи, бува, не зачепиться він попутно за щось, я поки не став.
Підлога теж була глиняною, рівною, з чорним маленьким проваллям відхожого місця біля стіни. Окрім нього, запиленого дрантя, що слугувало мені одежею, глечика, а також шматка на диво білої тканини, який я використовував як постіль, я нічого більше не мав. В мене не було навіть найтоншого килимка, аби спочивати на ньому, та навіть найтвердішого каменю, аби підкласти собі під голову.
Перші дні, однак, пролетіли дуже швидко. Тіло та скроня все ще боліли, однак мені поступово ліпшало. Я не рухався без потреби і багато спав.
Щоночі я бачив майже однакове сновидіння. Воно було доволі нечітким. Я спускався гірською стежкою. Довкола було багато великих та дрібних кам'яних брил, що мали дуже насичений колір, наче їх тільки-но зволожила тепла злива. Гірські трави, що подекуди траплялися поміж каменями, теж здавалися напрочуд пишними, здоровими та налитими соком. Дещо схоже було й зі мною. Ступаючи стежкою, я дуже добре розумів, що кожен її наступний поворот — це поворот великого щастя та краси. Окрім того, я почувався дуже чистим. Ніщо в моїй сутності мені не заважало. На мені був новий, гарний і зручний одяг. Моє тіло було вмащене якимись дуже приємними, освіжними пахощами, а на шиї висіло чудове намисто з білих, тендітних квітів, що, я знав, мали ні з чим не зрівнянний, проте невловно тонкий аромат. Однак ні щастя, ні захвату я не переживав. Я лишався незворушним, немов під час глибокого сну. Всередині мене нібито утворилось щось неподільне й стійке. Власне, мені здавалося, що я майже бачу себе сплячим. Однак в певний момент мене все-таки сповнювала радість, і я прокидався.
Іноді будила мене й мишка. Вона лагідно торкалася носиком кінчиків моїх пальців, ніколи не кусаючи. Я діставав з корзини коржик і підгодовував її. Зазвичай я відламував від хлібини маленький шматочок, а потім, перш ніж віддати, ділив його нігтем на ще дрібніші. Дивитися, як звірятко підбирає крихти та їсть, було чи не єдиною моєю розвагою.
Я перебував у цілковитій самотності. З часом я усвідомив, що зовні до мене не долинає жодних звуків. Я не чув ані відголосів людської розмови, ані пташиного співу, ані навіть дзижчання комах. Тільки вітер злегка буркотів у моєму колодязі, присипаючи його потроху шепітливими потічками дрібного піску. Спочатку це здавалось мені моторошним, проте я звик до цього майже одразу. Лише за кілька днів я здогадався збирати пісок у купку — на неї було зручніше вмощувати голову. Проте щоранку ця купка кудись зникала. Отримати стільки піску, аби вистачило на все тіло, зробилося для мене майже мрією.
Я не бачив того, хто мене годує. Третього дня мені здалося, ніби на світловій дузі майнула людська тінь. Але тоді я ще не хотів, ще не мав сил до неї гукати. Якийсь час потому вона не з'являлася. Проте одного ранку, приблизно через тиждень після мого найпершого пробудження, до мене долинули наступні слова:
— Скажи мені, як забратися звідси!
Це згори хтось закричав, і луна глиняного колодязя гучно повторила за ним.
— Що? — я не стільки не розчув, скільки не усвідомив сказаного.
До того часу я майже повністю оклигав, проте все одно сидів переважно в затінку, загорнувшись у тканину. Моя свідомість перебувала у певному напівсні. Так години самотності плинули швидше. Я ж натомість не відчував жодної скуки чи смутку і, гадаю, краще так видужував. Ні голова, ні решта тіла мене вже майже не турбували.
— Питаю, як забратися звідси, — голос був чоловічим, різким, напруженим. — Які ти знаєш шляхи?
Це питання немов поставило мене у глухий кут. До цього часу я ще ні разу не замислювався на тим, що мені відомо про себе та світ за межами моєї в'язниці.
— Я не знаю, — розгублено промовив я. — Я не розумію, про що ти. Я не пам'ятаю…
Я звертався прямо до тіні, яка чітко й у повен зріст вималювалася навпроти мене. Я не здогадався підняти голову.
— Ну то посидиш без їжі, згадаєш.
Тінь розвернулася й зникла поза дугою.
— Зачекай! Хоча б скажи мені, хто я!.. — щосили закричав я.
Луна голосно повторила ці слова, добряче вдаривши мені по вухах. У скроні запік призабутий біль. Мій тюремник не відгукнувся.
