Заспіваймо пісню веселеньку
Про лісочок гарнесенький
Полонинку ізгайдаймо
Гарно собі заспівай..
Ой!
Хотіла розповісти, як була в гостях на гарній нашій полонині, в любій, рідній Україні.
Гуцулам повезло – мають такі гарні гори Карпати, які люблять більш за все на світі. Гори дарують чудові світанки, гриби, ягоди, веселу маржинку ( худібку). Величні смереки і чисті потічки теж стають в пригоді, а ще чудові краєвиди милують зір.
Одного чудового туманного ранку я поїхала в гості до знайомих в гірське село на Україні. Його присілки тягнуться горами і плаями, всього через гору – і вже Космач, через другу – Березів. Так і ходили наші предки, не чекаючи поїзда чи метро.
Стояв теплий осінній ранок, туман висів над лісами, а ми з друзями сиділи в гірському джипі, щоб добратись на вершину полонини Вістова.
Дорога вилась крутенько, дощі добряче попідмивали її і тому нашу машину кидало в різні сторони, а болото летіло вище машини. Ми сиділи і думали про своє – хто милувався краєвидом, хто молився за шофера, щоб доїхав без пригод.
Навкруги було видно стрункі смереки, та полонинки з малими смерічками. Ми вдихали цілюще гірське повітря. Інколи на повороті вигулькувала колиба, де завбачливі гуцули виглядали туристів з будзом та наливками.
А ми їдемо ще далі, на вершину. Ще трохи вгору з завмиранням серця – доїдемо чи ні, бо шофер вже їде, наче на човні в різні сторони, але ось ми вже на вершині Вістови, де нас гостинно чекає колиба.
ЇЇ хазяї ґречно нас зустрічають бо ми теж приїхали не з порожніми руками і накривають на стіл.
А мені хочеться в оповитий серпанком ліс за грибами, тому що під полицями хатини бачу сумки з боровиками, свіжоназбираними. Вириваюсь з хати в лісочок, а тут красота. Збоку в тумані пропливають вівці і дзеленькають своїми дзвіночками, кажуть тут паслися вівці колишнього президента, а може і пасуться ще. Зліва вдалині видніється стая ( колиба, де варять будз). А під ногами де-не де виглядає хрусткий боровичок. Грибочки гарненькі, тугі, як налиті, з коричневими, аж оранжуватими шапками. Хочеться залишитись тут хоч би на пару днів.
Вівці бродять в тумані, я збираю гриби, катаюсь на високій гуцульській гойдалці, під ногами м’яко стелеться мох. Вдалині видніють троси зіп-лайну ( тарзанки), але екстрім не для мене. Та тут гостинні хазяї кличуть до колиби.
Поляна вже накрита – тут і печене і варене, і бограч з наливочками. Жіночки –микуличанки за столом зачинають пісню. Та не одну. То сумної –
Туман яром, туман долиною,
туман яром, туман доолиною…
То весело – сороміцьких коломийок і латканок, від яких інші туристи закривають дітям вуха. А які голоси! Тут тобі і альт, і сопрано, і меццо з баритоном. Співають голосно, з надривом, на весь голос, Карузо б позаздрив. Коли втомились, танцюємо під гуцульський реп, завбачливо підібраний ґаздами.
Потім знов за стіл.
- Болить мене серце і ноги, не вийду мабуть сюди більше – каже мені місцева жителька, при цьому п’є і співає, як в останній раз.
Інша гуцулка сперлась на тин і плаче, згадала щось видно. Старший чоловік сміється, і розказує про своїх коханок, молоді носять наливку та запрошують до танцю. Недалеко на лавці стогне від панкреатиту опецькуватий чолов’яга. Він сьогодні не їв скоромне, тільки горівку закусив власноруч засмаженою голубінкою.
Взнала я й нові способи лікування зубної болі. Виявляється, як ти тут, в колибі, а в село йти три години, хворий зуб треба спочатку замовлєти (казати спеціальні слова для нього, щоб зуб злякався і сам виздоровів).Далі йде пряма мова, бо я записувала:
- Як замовлєннє не поможе, коло порєдної колиби завжди має бути пару курок.То такий давний, перевірений рецепт. Їх не чіпаємо, ловимо півня і вмістом його жовчного міхура натираємо хворий зуб. Має помочи. Бо як вже й се-се не поможе, то треба-таки йти до дохтура.
Розігріті, ми виходимо надвір і я вже не розумію, як на мені опинилось спорядження на тарзанку. Я не хочу, вириваюсь, та ніхто не питає. Крик застряє в горлі, під ногами ялинки, я як в прискореній і сповільненій зйомці водночас Ще мить – і я лечу над лісами, здійснюючи давню пішохідну мрію. Тобто коли я, йдучи довго плаями, згадувала:
Чому ж я не сокіл, чому не літаю
Чому мені Боже ти крилець не дав
Я б в небо піднявся і в гори злітав.
Лечу собі в соколиному польоті, дивлюсь на гори з полонинами і тут завмираю. Казали мені піднімати ноги чи я це пропустила але до витяжки мене підтягали ще тросом.
Щаслива, як ніколи ( то ж перший мій політ) таки приземляюся. Після такого польоту стає все незначним, проблеми щезають і відкривається друге дихання.
Заходжу в колибу. Одна господиня вже наплакалась, друга танцює, як на сцені не побачиш і всі співають голосно, з надривом.
Минув час, і ось наш водій приїхав по нас. Ми впихаємось в салон і співаємо знов. Вірніше ревемо, аж вікна дзеленчать . Водій співає з нами. Нікому вже нецікаво, чи доїдемо цілі, а машина жене щодуху. Не знаю коли, дивлячись в вікно, я ледь не прокричала в шумі:
- Вівці мої, вівці ! Вівці та барани
- Хто ж вас буде пасти, як мене не стане Гей!
- Ду-ду-ду ду –дуду –дуду
- Як мене не стане.
-
Але в останню мить роздумала – то ж не мої вівці, я й ніколи не пасла.
На другий день вдома ще підспівувала інколи щось, не могла зупинитись, на третій ще хотіла співати, та стримувалась, добре, що пройшло. Питала в хазяїв, що то таке – кажуть був в них турист тиждень тому, то ще й досі співає.
