У маленької Софійки загубилася сережка. Ніде в будинку її не було. Сережка не лежала ні на столі, ні під столом, ні на дивані. Не знайшлася вона ні нижній шафовій полиці, ні на верхній, ні в гумових чоботах, ні в пристібних кишенях горностаєвого кашне, ні в мішечку з бурштиновим нафталіном, ні між шкарпеток із вентиляцією для великого пальця (а коли неправильно одягнути, то для безіменного та мізинчика). Не вдалося натрапити на її слід ні на похилому на три чверті морської йоти комоді, ні у вазі із сушеними кропом, коропом, лободою та флердоранжем, ні між сторінок вкритих волохатими котиками пилу — апчхи! — книг. Не було її ні на картині, ні в сейфі, ні в скриньці з торішніми обгортками від карамельок, ні в бляшанці з ґудзиками — з дірками та без, ні в бонбоньєрці з хрумким бісером. Ні в печі, ні в крані, ні в холодильнику. Ні в посипці кунжутно-кедрових булочок, ні між пітонами сальця, ні у спочивальні червоної цибулі, драпованій першокласним, як каркаде, лушпинням, ні в банці з кумкватовим мармеладом. Не знайшлося сережки ані на люстрі, ані нижче плінтуса. Ні на килимі, ні під килимом, ні серед килимових візерунків, ні в розводах кавової гущі — тьфу-тьфу-тьфу! Одним словом, поки все перелічиш — втомишся. А загубленки як не було, так і немає.
Ну, то що робити, довелося йти в садок. А садочок біля Софійчиного будиночка був невеличкий: щоб проминути його із заходу на схід, треба було стільки часу, скільки тане у роті остання ложка кумкватового мармеладу, а щоб зі сходу на захід — стільки, скільки влітку мандрує від обрію до обрію сонечко. Та, на щастя, того дня все небо було вкрите білими, як яєчний крем, хмарами, тож обшукати його вийшло без проблем. Проте не трапилася сережка ні в соковитих муравах, що про них позолочені аравійські ослиці розповідають на ніч неслухняним сторчовухим віслючкам, ні в підпільних ясеневих дуплах, де білки грають з бурундуками на "закрома родіни" у хвостики-зубики, а потім позичають смугастим гірке кленове насіння під вісім із половиною річних, ні у свіженьких запашних кротовинах, звідки стирчать по одному біляві кролячі вуха різної величини. Жодна зозуля не підкинула її в гніздечко жодному трутню, жодній бусолиці чи жодненькій кропив'яниці, жодна синиця чи ластівка її не просвистіла, і жодна сорока не припасувала її собі до хвоста. В пишнокоралях розпишної калини-господині її також не було, а як достигла перед обідом вишня, то всі до однієї сережки-вишеньки мали собі доладну пару. Не висіла прикраса й на жодній яблуні, хай навіть самі яблука вже ніби чіплялися до гілочок золотими гачечками. Щоб довести загальну невинуватість, одне з них таки гепнулося на траву та розкололося навпіл, відкривши тверду й білу, мов небо, м'якоть та прозорий мішечок, сповнений півдюжиною чорних, наче шпінель, насінин. Тож, хоча під гачечком в сережки була точнісінько така сама кругла й срібна до білосніжності пластинка, ще й до того всипана дрібкою чорної, як яблуневе насіння, шпінелі, навіть в яблуках прикраса не знайшлася. А до срібного сережкового кружечка був своєю чергою припасований каламутно-прозорий кабошон із зеленого хризотопазу. Навкруг нього в делікатній, бірюзово-зеленкуватій бронзовій оправі майоріли ледь впізнаваними гранями маленькі зелененькі берильчики.
Тому пошуки продовжилися біля зеленого від колючих водоростей та зацвілої води ставку. Попід берегом водойму затягували стебла й стрілки рогозу, що їх круглий рік прикрашають сарделі засмаглих ватяних бичків, схожих за своєю природою до дворових кішок навесні — як почнеш їх розчісувати, повилазить рівно в є на корінь із пі разів більше шерсті, ніж очікуєш. На березі ставок оточували старі верби. Їхня багатошарова суцільна зелень набувала на сонці й у затінку різних відтінків, тож їхні дужі віти, накриті нею, мов накинутою пелериною, так і вабили око приємними кольорами підкреслених, неначе потоки застиглої лави чи ніагарські льоди розливу й застиглу 1847 (одна тисяча вісімсот сорок сьомого року від Різдва), об'ємів і форм. Нажахані жабки хлюпали у став, але ніде на вербах чи серед рогозових плаунів сережки не було навіть на половину. Тоді одна стара коричнева жаба запитала:
— Що-треба!?
— Загублену сережку.
— Скрережку-скрережку-скререрережку! — загаласувала стара, і цей заклик за нею швидко підхопив увесь став.
Тоді всі жаби, великі й маленькі, почали виходити по одній на берег і викладати на нього різний непотріб, що вони тримали за щоками для баласту. Здебільшого це були камені: аметисти, опали, гранати та інший кремнезем. А також прикраси: годинники, ремінці, намиста, обручки, кільця влади, кільця Владів і Влад, у тому числі від бубликів, від недобудованих розв'язок і хула-хупи. Словом, ще багато всілякого нудного непотребу, але сережки там не знайшлося.
Засмучені жаби проковтнули все назад і попірнали на від обурення всі на дно, а посеред ставу тим часом завиднілася велика чорна рибина. Вона застигла під самою поверхнею та, пильно все роздивившись, почала докладно розказувати, як насправді потрібно було шукати сережку, аби ефективно віднайти її, причому за зліченний не більш як на шести правицях проміжок часу. Рибина ледь ворушила маленькими боковими плавцями та поважно, аж завидки беруть, відкривала свою гордість — свій незрівнянний жовтий рот, що був більший за її голову, а голова — за решту тіла. Вона добряче розпиналась, не цураючись навіть посилань на найновіші досягнення кібернетики, аюрведи, гістології, молекулярної кінетики, аналітичної та континентальної філософій та ще багатьох відомих, невідомих і змінних наук, про які ніхто інший з рибин без прикормки не розповідає, проте на берег з-під води не долинало ані звуку.
За всіма цими подіями небо розвиднілося і настала ніч. Зійшов великий і золотавий півмісяць. Такий самий півмісяць, тільки зі справжнього золота, був і на сережці. Його утримував під хризотопазом золотий ланцюжок, тож від неба до ставка простягнулися золоті сходи. Йти, тобто скакати, по ним було дуже легко: тільки скочиш — і вже десять сходинок позаду, ще скочиш — і позаду вже двісті десять, ще — і проминуло двісті тисяч шістсот десять, і так далі. Тобто, щоб дістатися півмісяця, вистачило менш як чотирьох стрибків. А півмісяць виявився дуже красивий, лагідний і зроблений, як усім відомо, із карамельної нітровати сновид. Та карамельна нітровата така яскрава, що на ній одразу видно будь-яку сторонню річ чи забруднення і така чутлива, що може існувати тільки під вітриною абсолютного вакууму, бо інакше одразу вибухає й тане на очах, а також, якщо добре придивитися, то й на самісінькому кінчику носа. Тож, якби сережка була схована серед неї, то або одразу знайшлася б, або пропалила б у нітроваті величезну таку діру. Тому й тут пошуки успіху не мали. А від півмісяця на всі боки було влаштовано по підвісному срібному місточку. Ці місточки сягали до найближчих зірок, а від них — все далі й далі. Так само й на сережці: до справжнього золотого півмісяця було приєднано безліч срібно-тонесеньких ланцюжків із діамантовими намистинами. Сполучаючись між собою, вони утворювали, важко сказати, маленькі чи великі, але, таки нікуди не дінешся, мерехтливі сузір'я.
Подорожувати ними, знайомлячись попутно із першими зустрічними зірками, було дуже весело. Всі зірки мали чудові чудернацькі імена та манери казкових принцес. Тобто забігти до них на хвильку-півтори було те ж саме, що випити на квітковому балу чашечку грушево-м'ятного оранжаду. Але ні в якому разі не затримуйтеся в зіркових обійстях надовго та ніколи принагідно не згадуйте про їхніх зірок сусідоньок. Бо ж хіба існує на світі хоч щось, що зрівняється з їхньою — а кожна зірка казала "моєю" — ошатністю? І дійсно, стиль у них був бездоганний і вельми вишуканий: у своїх величезних плавиковошпатових гардеробах вони мали скільки завгодно вбрань будь-якого кольору і серед них одне неповторне — пошите одразу зі всіх мислимих і немислимих барвів. Крім того, всі зірки були зовсім ідеально, по чому не поплескай, круглі, тож звикли обходитися без п'ят, підборідь, а також мізинчиків і в тому числі вух, тож-тож ніяких сережок не бачили зроду. Вони нізащо не хотіли в цьому не зізнаватися, проте їхня плаваюча (кульгаво) необізнаність стала зовсім очевидною, коли одна юна як на свій вік зіронька почала вперто стверджувати, що ніяких сережок ніколи споконвіку, — тут вона відкидала будь-які умовності та компроміси, — ніколи споконвіку не існувало. А від такої новини можна було тільки заплакати, побігти куди очі не дивляться та й загубитися серед осмосу космосу.
Однак інша зіронька, дуже маленька, але надзвичайно фізично розвинена, почула здаля цей кататонічний, най вже гомерівський плач і поцікавилась:
— Як мені тобі зарадити?
— Поверни мене додому, — пролунала у бульканні слізок відповідь.
Тоді маленька фізично розвинена зіронька простягнула до самої Землі, до самої Софійчиної домівки, довгий, ковзкий промінь. Зіслизнути по ньому було простіше простого, навіть простіше, ніж із райдужно-льодяникової гірки ковзанки.
А на всій Землі вже наставав ранок. Світило сонечко і в садочку вицвірінькували пташечки. Тому хотілося чимскоріше скрутитися в люлі-ґулі та відпочивати, можливо, перехопивши перед цим подвійний, а не виключено, що й потрійний сандвіч із сальця та кумкватового мармеладу. Однак спершу довелося зняти з ніг брудні черевички-сестрички, на які поналипало по три квінтильйони зоряної пилюги. А, як надруковано в MMDCXLII (ем ем де це ха лі і главі від початку книги) енциклопедії хатнього байдикування, просто в самому передпокої Софійчиного будиночка висіло велике, прямокутне й старезне люстро в горіхово-гірчичній рамі. Софійка мимохіть глянула на нього, і старезне люстро глянуло на Софійку у відповідь.
— Так ось же вона! — радісно скрикнула маленька роззява-ґава, хапаючись за дорогоцінну загублену сережку. — Вона ж в мене у вусі!
