Передня мова.
Досі я намагався писати виключно найкороткими фразами, повними натяків, які нікому (крім мене самого) не зрозумілі. Я вважав, що нагнати туману на нещасного читача додало би мені плюшок. Я би прославився та мені поставили пам'ятник, абощо.
Того не сталося.
"Яке підсилення...", - як то казала Загорецька серед "Ліги сміху". (Ви знаєте, про що я кажу, чи це вже пірнуло в незгадане минуле? То подивіться в Youtube. Я сподіваюся воно ще є).
Я помилявся, гадаю. (Кожний перехід з абзацу в абзац тепер у мене викликає дикі застереження).
Я намагаюся виправитися (наскільки змога, як ви бачите).
***
- Що ж ви не пишете? Пишіть-но, це просто геніально! - казала редакторка (якій щотижня потрібні були нові - будь-які - тексти в рубрику "Тема дня").
- Ми за цей час, - казала вона через кілька років, - практично спільно витворили своїми текстами цілий окремий Всесвіт. (Вона писала про савєцьких дисидентів, серед яких жила та потерпала; другий дядько - про сучасну американську політику; а я - спираючись на них обох - намагався сторонньо й туманно відгукнутися, про що мені байдуже).
***
Редакторку я (начебто) зачарував згадкою в тексті про "Чаликушу", турецький роман "Співоча пташка" - вона вважала, що ніхто, крім неї, того не читав. Після того я в неї був "геній".
Вона помилялася в обох.
***
З того часу редакторка померла.
Я не знаю, куди поділися вісім її котів, що жили в квартирі.
Дядько пішов у практичну політику.
А я все тут.
Дістаю вас своїми текстами.
Вони, як я бачу, не можуть стати конкретнішими - що ж я собі, ворог чи що?
***
"Співоча пташка" тож.
