Спека того дня стояла пекельна. Асфальт видихав гарячу пару під ноги перехожим. Крапельки поту струменіли її скронями, залишаючи мокрі борозни, та дівчинка начебто не помічала цього. Вона грала.
Тужлива мелодія змінювалася на легку й дотепну. Звуки, що виринали з сопілки, змушували спиняться та прислухатися навіть тих, хто щойно поспішав у прочинені двері метро "Арсенальна".
Матуся з візочком нахилилася кинути стогривневу купюру в коробку, на якій чорним маркером було виведено: "На лікування для мого тата — воїна ЗСУ". Слідом за нею задонатили хлопець, що гуляв із кудлатим собакою, та літня пані в картатій спідниці.
Найпильніше до гри дівчинки придивлялася молода жінка, що трималась осторонь в затінку липи, склавши руки на грудях. Ніна. Вона кивала в такт мелодії, в обличчі вгадувалися любов та скорбота.
— Ваша донечка? — запитав сивочолий чоловік у вишиванці, підперезаний шкіряним гуцульським паском — чересом. Він підійшов до неї лише зараз, хоча спостерігав за Ніною та юною музиканткою щойно вони прийшли.
— Так, моя Аліса.
— Ваш чоловік поранений?
— Підірвався на міні, втратив ногу. Але найгірше, що за два місяці в госпіталі він досі не прийшов до тями, — ледь стримувала сльози жінка.
Їхня родина жила в Ірпені, коли війна увірвалася в місто. Цілий місяць Євген, Ніна й Аліса ховалися від обстрілів у вогкому, зимному підвалі.
Росіяни тероризували містян, вбивали задля розваги, а тіла переїжджали танками. Безперестанку гатили з артилерії. П'ятеро сусідів, з якими Ніна віталася, щодня йдучи на роботу, загинули. Вони заряджали телефони від генератора, туди й прилетів снаряд.
Щойно Ірпінь звільнили від окупації, Євген пішов добровольцем. Ніна й Аліса чекали його з фронту. Тепер чекають, коли він до них заговорить.
— Я бачу Алісу кожного дня, як іду до парку.
— Це все вона, — Ніна кивнула на доньку. — Сама захотіла грати для людей, щоб зібрати гроші на лікування, коли тато опинився в госпіталі. Відтоді, як наш Ірпінь звільнили, донька грає годинами. Не може натішитися. Бо коли ховалися від окупантів, "сопілка мовчала" — так вона каже.
— Тут грошима й ліками не зарадиш. А от музикою… — очі чоловіка загадково зблиснули, — …спробувати можна.
— Не впевнена, що розумію.
— Я навчався різьбярству в карпатського майстра-мольфара, котрий зцілював людей. Така ж здатність передалася його інструментам. Ось ця смерекова сопілка вийшла з-під його рук.
Чоловік дістав інструмент із торбини й простягнув Ніні.
— Стоячи тут, ви марнуєте доньчин талант і дорогоцінний час вашого чоловіка, — пояснив незнайомець. — Він все чує, і музику чує. Аліса має грати для нього — так рани загояться.
Ніна взяла сопілку непевною рукою.
А вже за місяць сталася найжаданіша зустріч Аліси з татом.
