Коли Тоня вперше вийшла на вулицю, видовище було жалюгідне. Собача плазувало, наче паралізована на три кінцівки та хвіст ящірка, трусилося, як перевантажена пралка на першій сотні обертів віджиму, загалом, було нажахане до нестями. Нічого не лишилося від задерикуватого підлітка, якого ми поза очі називали little bitch – та, хто вдома панувала над звідсіль і світзаочі аж до тієї стіни, на вулиці просто зникла. Але фізіологія тричі на день виводила її на ту саму страхітливу вулицю, і незабаром Тоня припинила плазувати та заходилася досліджувати – це треба було бачити: і цей ніс, що неспинно всотував запахи, і ці очі, в яких відбувалася титанічна інтелектуальна робота, і цей хвіст, який наче телеграфний ключ щомиті передавав нам Тоніни емоцій. І я, так би мовити, її псар, мимоволі визначив процес:
- Тоня складає свою GPS.
І не помилився. Наші прогулянки спершу узвичаїлися, а потім урізноманітнилися, ми почали брати Тоню з собою у справах і на тривалі прогулянки, спершу з власної ініціативи, а потім на її наполегливе прохання – і на власні очі могли пересвідчитися, як вільно вона біжить знайомими просторами, і як уповільнюється та напружується її крок, коли в її голові вмикається деякий редактор, щойно ми заходили за те, що вчора було межею Тоніного світу, а ось просто зараз доточується до нього – зокрема, й тими невидимими нитками, які не сприймає наш ніс із десятками тисяч нюхових рецепторів, а її, з кількома мільйонами – аж бігом. А варто нам було під час цих прогулянок називати осіб, предмети та ознаки, виразно та вголос – і Тоня опановувала імена та назву, принаймні, всіх своїх друзів, людей і собак, вона знає на ім’я, а те ім’я, як і Тоніне поточне місцезнаходження, лягає на її GPS і визначає, де вона і куди їй йти, а радше бігти (так само і з назвами місць). Еге ж, якщо я питаю Тоню, чи підемо до улюбленого сусіди Юри або «зустрічати хазяєчку», вона – і я слідом – бігтиме до Юриних дверей або до однієї з станцій метро або зупинок автобуса, де це зворушливе зустрічання й відбувається, тобто відбувалося, такі, бачте, часи… А ще « в магазин» - бо в тій крамничці її завжди пестують і частують, і щиросердно.
Навесні я пересвідчився, що Тонін GPS існує, а ще вона вміє ним послуговуватися не гірше за таксистів. Втома, робота, недуга, погода, іще щось – і я три дні поспіль обмежував наші ранкові прогулянки прилеглими дворами та ґанками, а до Ботсаду не потикався. Тоня ті три дні покірно обходила ці не вельми цікаві місця, мабуть, подумки ображалася порушенням розпорядку – собаки на диво регулярні істоти, коли-куди-як є маст - але на четвертий ранок її терпець увірвався. Ми ж гуляємо як: вона йде слідом, доки я йду «туди», щойно я звернув «не туди», вона зупиняється та дивиться «туди», і доки я «туди» не піду, не рушить, хіба що я наполягатиму. І отак от вона керувала мною хитросплетіннями Паньківських дворів, доки ми не опинилися просто перед діркою в паркані Ботсаду – а я збагнув про всі її «не туди», тільки коли ту дірку побачив, ось так. За межами відомого їй простору вона ще не знає нічого, за тими межами пустка й темрява, – зате в межах відомого орієнтується відмінно та може скерувати впертого псаря туди, «куди».
А вчора ми з нею занурилися в хащі Ботсаду, де якось помітили квіткового павука-краба, сніжно-білого, ідеально пристосованого для полювання на комах із засідки під білими пелюстками злинки однорічної – і нам, а надто мені дуже хотілося побачите оте його полювання (еге ж, саме так, полювання, павуки-краби не плетуть павутиння, чатують на здобич із засідки, хапають її, кусають, та й амінь комашці). Та щойно ми наблизилися до заповітних заростей, нас хтось смикнув за наші природознавчі лахи. Класична ситуація, ну, майже Кінг-Конг: непролазні хащі, велетенські хижі павуки, здичавілі равлики розміром із жорно, антропофагічні іспанські слимаки, відчайдушні мисливці - і заблукала гаренька білявка із татуйованим передпліччям, а може, не тільки із ним. Називає адресу – і Тоня, наче компас, одразу носом вказує напрямок, і справді, цей номер на тій вулиці щодо нашої поточної локації саме там. Та де там… - це ж ми з Тонею місцеві та в курсі. Розгортаю мапу на телефоні білявки, показую, де вона, а де її «куди» та пояснюю, пояснюю… - а Тоня вже все збагнула, можливо, вона сприйняла мої вказівки «прямо, праворуч, ліворуч, сходами униз, уздовж…» як наказ, а може, це якась жіноча солідарність, але вона попрямувала саме туди, куди я намагався відправити нещасну. Отак от за Тонею білявка вибралася спершу з хащів, а потім дісталася й такого місця, звідки тільки «прямо і боронь Боже кудись звертати».
Власне, я про що. Попри те, що в моїй голові є певне уявлення про цілу Земну кулю та деякі простори навколо, а в руці я тримаю смартфон із картою, а в іншій заяложену паперову карту зі стрілочками та хрестиками, я можу заблукати навіть не в трьох, а в одній сосні. Таке зі мною сталося в Маастріхті, коли я, навантажений знаннями десь так далеко не ущерть і підручниками десь так добре понад вінця, прямував на екзамен – прямував, прямував, доки не запізнився, так і не знайшовши клятої адреси. А приміщення стояло просто поруч із Університетом, околицями якого я і мої товариші і тоді, і тепер, 20+ років потому, здатні пересуватися із заплющеними очима. Таке зі мною час від часу стається і в Києві – тобто я багато знаю багато, але здебільшого абстрактно, плюс-мінус, відхилення від цілі набагато гірше, ніж у найтупіших ракет країни-терориста. А Тоня – вона не має уявлення ані про космос, ані про Земну кулю, ані про ті місцини, де ще не була, цурається картографії та не користується смартфоном, але ті місця, де вона була, знайомі та знані їй конкретно, на рівні власного сенсорного досвіду – на запах, на дотик, візуально, дещо на смак, як-от мій стіл, - нехай лімітованого тими межами, за які ми разом іще не заходили, зате із точним позиціонуванням «там, де я» і «там, куди мені». А ще ж – 70+ тисяч років еволюціонування поруч, Тоніних і моїх предків, можливо, не знайомих між собою особисто, але в межах двох видів – напевно. Ми зробилися природними супутниками – не просто ми з Тонею, а Людина і Собака. Либонь, завдяки цьому, коли ми рушимо за межі звичних прогулянок, у простори, ще не знані нам обом, ми удвох і разом складемо деяку систему позиціонування, можливо, не надто глобальну, зате – незаперечно спільну, нашу, в якій не загубимося самі та не загубимо одне одного.
