Знають навіть мужчини, – будь-яка жінка хоч би раз у місяць влаштовує собі турне жіночими крамничками. Ритуал купування суто жіночих дурничок – незбагненна річ, але маніакально приємна.
Потайки від самої себе... Переступаючи через власні принципи, що лежать мені під ногами, але не кришаться. (Та плюнь ти на них – а може склеються)... Крамничка дорогої жіночої білизни... Мереживні трусики тільки майорять переді мною, як прапорці різних країн... (Отакий він – міжнародний симпозіум жіночих таємниць)... Неймовірно-спокусливо-некористовані, каталожно-модельні трусики... Які ще нікому не належать... Нікому... і всім одночасно...
Візьмемо вище – амуніції для крупнокаліберних гармат – зброя, що націлена на увесь світ, а найчастіше потрапляє у мішень чоловічої статі... Беремо приціл... наводимо різкість...
Порпаємось у гаманці. Гроші – як прищики: з’являються несподівано, зникають через кілька днів... Встигай лиш мастити...
Бачу! Ось він! Мій! Чорний! Волошкова гладь! Мереживо у квітах... Закохалась у цей ліфчик із першого погляду... (Щоправда, купила не відразу. Бігала щотижня – сканувала, чи ще є)... Цей красень чекав на мене... А я засинала із надією побачити його знову... зайти на хвильку в цю ритуальну крамничку, привітатися зі своїм ліфчиком. Попросити: „Зніміть з вішачка...” Пошарудіти пучками пальців по шерехатому мереживі.
Мій красивий, неповторний, спокусливий, еротичний, омріяний, синьоокий ліфчик-брюнет. І чого я так втріскалась в тебе?! По самі бретельки!!!
І от він почав мені снитися – тричі на тиждень, найчастіше – під ранок.
Ах, як шкода, що найближче свято на календарі – хіба що за півроку. Хтозна, може би попросила собі ліфчик у подарунок? Хоч – ні-ні-ні... Купування супер-ліфчика – ритуал лиш для мене. Одної. І нікому – анічичирк!
Грошей вистарчає... і тепер не тільки на бретельки...
Нині. Це станеться нині – красивий чорний ліфчик із волошковою гладдю стане моїм! Персональним!
Ось. Я стою перед люстерком і красуюся у новому ліфчику... Ах... щось трохи затісний... а у крамничці виглядав якраз-якраз... Та ще й на пластмасовій моделі. Бретельки попідсувала, як треба, а от за... а-а-а... ай... щіпка аж тріщить. (На крайній защіпила). Перси – як дві повні чаші, як два життєдайні напої у двох кришталевих келихах... А спину лещатами стисло... (І як ті жінки ходили в корсетах? Як? Не уявляю... із китового вуса...)
Нічого. Звикну. Глибокий видих. Так. Непогано. Я б сказала, навіть добре... Що то значить – ліфчик на мені і ліфчик переді мною...
Усі інші нехай відпочивають на римських канікулах. У шафу їх... туди... зранку – тільки у мій „блакитноокий брюнет”, а ввечері – тільки з мого...
На що жалієтесь? На біль у спині? Носили якісь вантажі? Ні??? Вдарились? Мали раніше проблеми з хребтом? А як часто болить? Час до часу? Біль різкий? Протяжний?
Ох і замучив же ти мене... А що? А чому? Ну, – не знаю. От не болить день чи два, а потім як скрутить в рогалик, цюки-патики! І що воно? Що за мурва-кать? Аж затерпає усе всередині... Харчуюся, як завше, та що з того...
Біль нападає на мене зненацька... Коли сам хоче. Не дає дихнути. Що це нагадує? Дурну підліткову закоханість, коли зранку не знаєш, як зашалієш увечері... Тобто, нічого передбачити НЕ-МОЖ-ЛИ-ВО!!!
От, скажімо, купаюсь у ванні, щось приспівую – а спина як заянчить... тільки що приспів виходить на „ой-ой-ой”... Хіба ж ліфчик у цьому винен? Такий дорогий красивий ліфчик? Та за такі гроші він би мав ще й співати на грудях або цілуватися...
Ні! Це точно не ліфчик. Ну то й що, що затісний?!
12 лютого 2006 р. Б., Львів-Самбір-Львів
Через півроку наполегливого самонавіювання я зробила це. Спалила свій красивий, неповторний, спокусливий, еротичний, омріяний, синьоокий ліфчик-брюнет. Він горів повільно і урочисто. Волошкова гладь кривилась і танцювала між полум’ям, а матеріал огидно смердів згореною синтетикою і лопотів мереживом.
18 лютого 2006 р. Б., Львів
