Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51199
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 51503, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.236.83.14')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Антиутопія

Мушля

© koka cherkaskij, 31-08-2023
Іван Іванович нервово сидів у коридорі на недоламаному стільці, очікуючи, коли ж його запросять до мікрофону. Стіни коридора до половини висоти від підлоги були пофарбовані гидкою брунатно-зеленою фарбою, проте це було зроблено дуже й дуже давно, бо то тут, то там фарба облущувалася, оголяючи не менш древню цементну, швидше сіру, аніж білу  штукатурку. В одному такому місці зі штукатурки стирчала  дореформенна стогривнева монетка з профілем Петлюри, відполірована одягом численних відвідувачів за останні кілька років, котрі притулялися до стіни, очікуючи своєї черги. З огляду на її сьогоднішню купівельну спроможність, ніхто не намагався її відколупати та привласнити, кому вона тепер потрібна, на неї і сірника не придбаєш...

Стілець на весь коридор був лише один, та й той на трьох ніжках. Четверту хтось привласнив та пустив на розпал, вочевидь, захотілося печені, а дров же зараз більше ніде узяти, усе, що можна було - повирубували вже давно, зараз кому пощастить- може лише насікти тонких тополиних чи вербових гілочок, та який з них жар на печеню?

І от на тому стільці на трьох ніжках вже який десяток хвилин сидів Іван Іванович та очікував своєї черги - давати інтерв'ю на місцевому радіво. Міг би встати та й піти, раз його так довго змушують чекати, але ж проблема в тім, що йти, власне, й не було особливо куди. Усе вже ходжено-переходжено, усі стежинки, усі алейки, усі міжквартальні переходи. Кожну тротуарну плитку Іван Іванович знав напам'ять, де яка, якого кольору, з яким ганжем, десь чи надтріснута, чи може надколота, чи з логотипом виробника, чи сигнальна, а чи сама звичайнісінька. Якщо на якісь плиточці з'являвся який новий ганж, ну, коли наприклад хтось впустив з рук щось важке і тверде, наприклад, якір, чи може хтось сам беркицьнувся долі та розквасив свого носа, кров з якого перефарбувала плитку в інший відтінок, - для Івана Івановича то була неабияка подія в житті. Колись на плитці у чотириста вісімдесят шостому ряду, шістнадцятій справа від бордюри Іван Іванович помітив акуратну купку пташиного лайна, - о, яке це було свято, якими чарівними барвами  це непримітне лайно розфарбувало сірі будні Івана Івановича! На жаль, цю купку після настання темряви, а в ту пору темрява настає дуже рано, хтось привласнив, відверто кажучи - хтось цю купку лайна підступно вкрав! Люди не змінюються, - філософськи міркував на це Іван Іванович.- Крадуть і крадуть, привласнють все, що погано лежить. Сталіна на них немає.

Хто такий Сталін - Іван Іванович не знав, просто повторював цю приказку тому, що так завжди говорила у подібних ситуаціях його бабуся, яка теж не могла достеменно пояснити Іванові Івановичу- тоді ще просто Івасикові, - хто чи що це таке. А просто так говорила, бо, у свою чергу, чула цю фразу від свого дідуся, а той - від свого.

Нарешті двері з табличкою "Радіво" розчинилися, звідтіля вийшла огрядна  жіночка з якимось пакунком, загорнутим у якийсь шмат світлого паперу з якимись чорними закарлючками різного розміру.

- Ви вже, пані Оксанино?- ввічливо поклонився Іван Іванович жіночці.
- Так, Іване Івановичу, вже. Думала, що... А вони! Ех, не вартувало і з дому виходити. Тільки даремно нові набійки стоптала. А ви теж сюди?

- Так, запросили дати інтерв'ю. А я що? Я ж - завжди! Чом би й не дати? Усе одно дома сиджу, нічого не роблю. А так - пройшовся, переперевірив тротуарні плитки, ви ж знаєте, це ж моя страсть і моя любов. І, до речі, на одній плиточці помітив нову тріщинку! Розумієте, що відбувається? І я обов'язково про це буду говорити сьогодні! Аякже!

- То я пішла вже, може встигну на закінчення вашого інтерв'ю, та послухаю, що нового скажете.

- О, у мене сьогодні багато нових новин, пані Оксанино!

- То я побігла, бо все пропущу!


Іван ІВанович зайшов у двері з табличкою "Радіво" і щільно причинив за собою двері.

- О, Іване Івановичу, як я радий вас знову бачити у нашій студії!
- Так, так, навзаєм, Сторгермаю Регідовичу!

- Отже, будемо розпочинати, Іване Івановичу, га?
- Чом би й ні, Сторгермаю Регідовичу!!
- Отже, раз-раз-раз, ай-цвай-драй....Відкашляйтеся. Так, вмикаю мікрофон. Отже, на хвилях нашого радіва, як завжди, звучить традиційна недільна передача "Що нового?". У нас в гостях - наш давній знайомий, експерт у багатьох питаннях внутрішньоукраїнського та міжнародного життя, - Іван Іванович Непийпивопийкаву.  І відразу перше запитання: Іване Івановичу, у вас таке цікаве прізвище! Дуже рідкісне, хоча й, поза сумнівом, чисто українське! Хотілося б почути історію, як ви, чи це ще ваші батьки, чи навіть ваші діди, отже яким чином ви набули такого колоритного, але  ж питомо українського прізвища, га?

Іван Іванович знічено посміхнувся:
- З великим задоволенням! Як я вже неодноразово  розповідав у вашій студії, мої пращури, гидко зізнатися, мали прізвище І.в.а.н.о.в.
- Боже! Господи Боже мій, я просто в це не можу повірити!- здійнявши руки до стелі, вигукнув Сторгермай Регідович. - Це ж просто якийсь жах!
- Так! Так!- підтвердив Іван Іванович. - У якусь мить мої предки  це зрозуміли, особливо, коли мій прапрапрадідусь кудись пропав, ну от просто щез, вийшов за хлібом - і все, більше його  ніхто ніколи не бачив. Вірніше, голову то його ще довго люди бачили на шпилі магістратури, а от решту частину організму - уви, як то кажуть, більше не довелося побачити.

- І тоді ваш  прапрапра... одним словом, якийсь ваш предок здогадався змінити прізвище на якесь більш пристойне?
- Так, звісно. Хоча здогадатися було  неважко: кажуть, в поштовій скриньці знайшли записку, написану від руки, у котрій зазначалося, що нашій родині слід змінити прізвище на більш патріотичне.
- Так-так-так, цікаво-цікаво. Продовжуйте, будь ласка.
- Як я вже неоднократно тут у вас розповідав, мої предки звернулися із заявою про зміну прізвища. Із письмовою заявою у трьох примірниках, я наголошую! І от, оскільки ліміт на прізвище "Непийпиво" було вже вичерпано....
- Так, це дуже модне й популярне автентичне українське прізвище, - ствердно покивав головою радівоведучий.
- ... то мої предки стали думати над тим, яке б нове прізвище вибрати. А наймолодший на той час мій предок...йому там було щось три чи чотири рочки, ну, він не знав, не розумів усієї тієї ситуації, розумієте? Ну от він візьми і вигукни - "То буду пити каву, як пиво не можна пити!" Отак і з'явилося наше нове прізвище  Непийпивопийкаву. Та, власне, я вже про це кільканадцять разів тут у вас в студії розповідав.

- Так, ви вже розповідали, але ж, без сумніву, не всі жителі нашого містечка цю вашу розповідь могли чути, ми ж виходимо у прямому етері, ви ж розумієте, га?

- Так, звісно, що розумію. І я вам хочу сказати- у мене є справжня новина!

- Чекайте-чекайте, давайте цю справжню новину залишимо наостанок. Ну щоб всі, хто хотів би почути наші нові  новини, прийшли би додому, зручно би повсідалися навколо радівоточки, налили би собі по пиву...

- Ги-ги-ги, - засміявся Іван Іванович, - та яке пиво? Звідки у людей пиво?

- Та то у мене сьогодні хороший настрій і добре жартується, - пояснив Сторгермай Регідович.- Але добре. От ви колись розповідали про фейспук, про те, що якогось вашого пра-пра  там забанили. Це ж дуже цікаво має бути нашим слухачам сьогодні. Розкажіть, будь ласка, ще раз, як це відбувалося?

Іван Іванович зайорзав на стільці.
- Ну та я вже розповідав. Все одно мені ніхто не вірить, що таке могло бути.

- Ну, ви ж, Іване Івановичу, доросла людина, і ми з вами дорослі люди, і ми розуміємо, які зараз люди, як вони критично сприймають будь-яку нову інформацію. Як казав один древній грек,  чи то римлянин може древній, - "маємо те, що маємо". Отаких людей ми з вами маємо, отаких слухачів, А все ж таки, мені й самому дуже цікаво було б почути ще раз від вас цю історію. Щоразу як її ви розповідаєте - якась така ностальгія просинається в мені, таке, знаєте, приємне відчуття. Отже, га?

- Ну, добре. Ну, як ви кажете, це було? Все було дуже просто. Ви знаєте, що раніше був інтирнет.

- Так, так, всі знають, що колись раніше був інтирнет. Нам же про це на уроках історії в шостому класі розповідали.

- Так от, а в тому інтирнеті був такий фейспук.

- Пук! Пук-пук-пук! - пожартував Сторгермай Регідович, імітуючи звук пукавки.

- І, значить, ті люди, які тоді жили, ну... вони, розумієте, були трохи теє... ну, прибацнуті на голову. Вони, замість того, щоб піти помилуватися сходом Сонця, чи заходом Сонця, чи ото послухати, як чайки літають над водою, - вони цілими годинами просиджували у тому фейспуці.

- Дійсно,прибацнуті якісь. І навіщо вони там сиділи? Що це їм давало?

- Ну, вони там общались.

- Об.. об що? Як ви сказали? "Об щались"?

- Ну, общались, ну це значить - спілкувалися між собою, ділилися інформацією.

- Я, чесно кажучи, не розумію. А чому вони не могли ділитися інформацією без того фейспука?

- Я не знаю.

- Якісь дикуни, чесне слово, га?

- Дійсно,Сторгермаю Регідовичу, така абстинентна поведінка схожа на поведінку нижчих приматів.

- І що далі? Як вашого прапру забанили? Що це взагалі таке означає? Це як ото голову на шпиль почепити, чи якось інакше?

- От вони там, оті люди, оті дикуни.. ділилися у фейспуці кулінарними рецептами.

- Ну, це логічно, якщо припустити, що ці кулінарні рецепти є різновидом інформації, а вони, безумовно, га, є такими, то раз вони у фейспуці ділилися інформацією, то вони, звіно що, могли й ділитися кулінарними рецептами. Чом би й ні, га?

- І от хтось із тих дикунів написав  рецепт яєшні на помідорах, ну, мовляв, треба взяти й посмажити ті помідори на такому круглому увігнутому металевому предметі, а потім зверху розбити на ті засмажені помідори три курячих яйця, засмажити і з'їсти, а тоді хтось із тих дикунів  і пише таку фразу  у відповідь: "Це ж класична шакшука!", а мій пра-пра  не знав такого слова "шакшука", подумав, що то є вигадкою того дикуна, та й у свою чергу написав "Шакшука?-Ги-ги-ги!". Ну от його за це і забанили.

- Чекайте, Іване Івановичу, не все зразу, не поспішайте! Нашим слухачам цікаво було б дізнатися, що це таке - "помідори"?  Ви так швиденько усього намішали в одну купу, якісь "помідори", якась "яєшня", якийсь металевий круглий предмет, знову ж таки, три курячі яйця. Чому вони курячі, га? Ви нам розкажіть, будь ласка.

- Ну, "помідори" - це такі фрукти. Вони круглі. Ну, не ідеально круглі, звісно ж, але без гострих кутів. Вони можуть бути червоними, можуть бути жовтими, а можуть бути зеленими.

- На смак вони які?

- Я не знаю, вибачте, я вам вже неоднократно казав, які ці помідори на смак - я не знаю?

- Ну просто, скажіть,які вони - кислі, чи солодкі, чи гіркі, чи омлі?

- Ну так, чисто інтуїтивно, вони можуть бути або кислими, або солодкими.

- Бачте, Іване Івановичу, ви вже вкотре приходите на наш етер непідготовленими! Навіть не можете точно описати, що то таке, оті ваші "помідори". От особисто я вважаю, що ці фрукти можна порівняти, якщо взяти жменю водорослей, та добряче їх пожмакати, та зліпити з них щось кругле, - ото й буде вам помідор. Але давайте наступне запитання. Мене весь час турбувало запитання, чому вони на ті помідори розбивали курячі яйця? Хіба їх  було не жаль, га? Звідки брати нових курей, якщо всі курячі яйця на ту вашу "шакшуку" витратити? Чому не можна було взяти, наприклад, крокодилячі яйця, га?

- Мені розповідали, що тоді курей було дуже багато, бо їх навмисне для цього розводили на спеціальних фермах. І курячих яєць було багато.

- Хотілося б вірити у такі дива, але як же бути з курячим грипом? Ми всі знаємо, що від курячого грипу ніякі ліки не допомагають. Як ті дикуни могли розвести таку невимовну кількість курей, якщо б вони, всі ті кури, за двадцять чотири години поздихали від курячого грипу, варто лише б одній було впіймати віруса, га?

- Менше з тим, за що купив - за те й продав.

- Отже, бачте, Іване Івановичу, ви  нам укотре розповіли цілком фантастичну історію. Якісь фантастичні помідори. Ви не можете точно описати ані їх колір, ані їх смак. Хоча б розмір вгадали, га?  Далі, якісь курячі яйця! Які сьогодні у нас тут на вагу золота!!!   І все це створює якусь шакшуку? Не дивно, що ваш прапра цьому здивувався. Але його за це забанили! Це хоч як було, не дуже боляче? Руки-ноги цілими зостались?

- Так, він фізично від того не постраждав.

- Але ж у цьому є і хороша сторона: тепер ваш прапра отримав змогу  піти та помилуватися сходом чи заходом Сонця, чи ото послухати, як чайки літають над водою.

- Та ні, сімейна легенда каже, що він зареєстрував інший акунт і продовжив брати участь у тому кулінарному спілкуванні, - уточнив Іван Іванович.

- Дивні, дуже дивні часи були, - важко зітхнув Сторгермай Регідович.

- То  й не дивно, що врешті-решт планета не витримала - і сталося те, що сталося.

- Так, сталося те, що сталося!- підтвердив Сторгермай Регідович.- Слава Посейдону!

- Нептуну слава!- відповів Іван Іванович.

- Але ви, шановний Іване Івановичу, кажете, що у вас є якась нова  новина, га?

- Так, я прийшов до вас на радіво сьогодні із новою новиною.

- То ж ви нам її, цю нову новину, розповісте, чи не так, вірніше - га?

- Так, я ж вам зараз її і розповім. Так от, ви ж знаєте, що саме є предметом моєї страсті і моєю любов'ю?

-Ну, так це ж, Іване Івановичу, всі знають, Ви ж у нас експерт  і колекціонер тротуарної плитки.

- Так, дякую. І от, сьогодні вранці, йдучи до вас, я помітив, що на плитці  у п'ятсот шістнадцятому ряду, якщо лічити від маяка, тринадцятій справа, з'явилася нова тріщинка, і знаєте, у формі чого?

- Давайте вгадаю. Думаю, у формі латинської літери "W", га?

Іван Іванович  аж остовпів.

- Але чекайте, я ще нікому про це не казав! Звідки ви знаєте, як вгадали?

- Все дуже просто, Іване Івановичу, все дуже просто. Нам у новинах вже про це сьогодні розповіла пані Оксанина, вона давала інтерв'ю якраз перед вами.  Та ви ж її добре знаєте, і вона вас добре знає. Ви ж сусіди,га?

- Чекайте, але ж... але ж тротуарна плитка - це ж моя тема! І вона про це знала! Вона ж колекціонує зовсім інше, вона ж фахівець у листочках з отої верби, що над урвищем. Треба ж отак! Сталіна на неї немає!

- Не переймайтеся, Іване Івановичу, таке буває. Що ті вербові листочки?  - вони ж практично всі однакові, як дві краплі роси. А от тротуарна, розумієте, плиточка...

- То я що? Даремно приходив, даремно вам новини приносив, розповідав? Нічого не заплатите?

- Чому ж нічого? Дивіться, Іване Івановичу, яку гарну мушлю ми для вас особисто приготували. Бачите, яка вона велика  та красива!

- О боже, знову мушля? Але ж у мене вже є мушля!

- Ну нічого, будете мати ще одну!

- У мене вже сто вісімдесят чотири мушлі! Ця буде сто вісімдесят п'ятою!

- Ну бачите, як добре! Йдете на рекорд!!

- Я гадав - хоч якихось водоростей дасте, чи хоч шматок якоїсь риби на юшку! А Оксанині тій, злодюжці  безсовісній, мабуть чимось їстівним заплатили за інтерв'ю?

- Ні. Теж мушлю понесла. Загорнули їй в якесь  рядно, тут із дна шуфляди витягнули. Воно, те рядно, ще так чудернацько шелестіло. І букви на ньому були нанесені, великі  і малі. І картинка.
Ну, ми тут великі букви прочитали - вийшло "ПРАВДА". А малі не зуміли,якісь вони не наші.

- То це ж може бути газета. Мені дід розповідав, що колись, давним-давно, ще коли  не було отого інтирнету і отого фейспуку, люди обмінювались інформацією через отакі от шелестинські рядна з буквами. Сьогодні така газета могла б становити неабияку цінність.

- Та яку цінність таке рядно може становити? Там ще картинка була: два здорових дядьки, у одного такі брови - во!, а інший в такому кашкеті, ну як ото наша мазепинка, і знаєте, що вони робили?

- Що?

- Цілувалися! Фе!

- Фе! Добре, що я того неподобства не бачив! Хай ото пані Оксанина  на те неподобство перед сном дивиться!  Боже-боже, то які ви кажете у того були брови? Отакі?

- Отакі!

- Фе! Фе!! Фе!!! Слава Посейдону, що сталося те, що сталося! То я піду вже.

- До речі, там ще було трохи меншими буквами написано: "Остров Свободьі". Що б це могло означати, як ви вважаєте?

- Не знаю, я ж не фахівець в древніх знаках, я, знаєте, розбираюся у тротуарній плитці, знаю напам'ять більш як тьму-тьмущу тротуарних плиточок, де яка з них лежить та яка її історія, а оті древні письмена, знаєте, ну то не моє, та ще як уявлю собі як ті двоє, з такими отакенними бровами, цілуються, то вже так нудить, що й їсти нічого не хочеться. Хоча, знаєте, чисто так інтуїтивно, я гадаю, що "остров" чимось нагадує наш "острів", чи не так?

- Ви знаєте, ми теж так гадали. Але що ж тоді означає наступне слово - "свободьі", га?

- Може це те, про що не можна вголос говорити?- пошепки запитав Іван Іванович.

- Взагалі-то ми теж допускали таку думку. Але що ж виходить? Тоді це можна було говорити і писати, а зараз не можна? Хоча нам наші Вчителі кажуть, що все було навпаки: тоді нічого не можна було, а зараз все можна. Ну, хіба що окрім того, чого не можна.

- Ви знаєте, я до такої дискусії сьогодні не готувався, - сказав Іван Іванович вже нормальним голосом. - Я що? Хто я такий? Я спеціаліст із тротуарної, як ви знаєте, плитки. Я можу розповісти про фейспук, про помідори, про шакшуку, та про що завгодно я можу розповісти. А ото думать там і гадать, що там написано, на тому рядні, - то, зрозумійте мене правильно, то не моє. Так що допобачення, і дякую за мушлю!

- Наступної неділі вас знову запрошуємо з новинами!- навздогін  у спину Іван Івановича  прокричав Сторгермай Регідович Непийпиво.


Іван Іванович повертався додому улюбленою алеєю, вимощеною улюбленою тротуарною плиткою, про кожну із яких він знав геть усе: коли і де вона була виготовлена, із яких матеріалів, як  звали майстра, що її виготовляв, і як звали членів майстрової родини. Сонце схилилося, аби вже заходити, але ще обіцяло годину-другу повисіти над горизонтом, чайки, як завжди, безтурботно та хаотично літали собі туди-сюди, як і належало літати чайкам.

Все було так, як завжди усі попередні дні, як і належало бути, за винятком однієї малесенької деталі.
У дворі будинку, де проживала Оксанина Юлволівна Непийпиво, спостерігався якийсь незвичний рух людей чоловічої статі  у гарних чорних  одностроях. За незрозумілими подіями спостерігали декілька сусідів. Іван Іванович підійшов до одного з них та запитав, що відбуваєтся?

- Впіймали! Впіймали нарешті вражину! А як вміло прикидалася своєю!

- То що ж трапилося?

- А те й трапилося! Слухав я, значить, її інтерв'ю по радіву. Як закінчилося те  інтерв'ю, - то вийшов я на вулицю, привітатися з сусідкою, подякувати їй за гарні новини, за ту нову тріщинку, треба  ж мені піти самому та подивитися  самому на ту літеру "W", перевірити, чи дійсно є там та літера "W", бо щось аж не віриться, що вона там є.

- Є, я сам бачив.

- Так вот. Іде, значить, вона, після того свого інтерв'ю з того свого радіва. Щось несе. Дай, думаю, спитаю в неї, а шо ото ти несеш, дарагая? І вона зупиняється, здрасьтє каже, вітається вся така чемна, така вся довольна, розгортає згорток  і показує мені, шо в неї там, показує мені ніби ту мушлю. А насправді?? Е-е, я ж стара гвардія, мене не обманеш! А насправді вона мені показує комуністичну газету!! Агітірує мене!! Кого вона агітіровати вздумала? Мене, стару гвардію! А мушля - то в неї так, для виду. Будто би я не понімаю, шо вона хоче. І ото ж вона пішла собі домой, а я записочку куда надо настрочив, до голубя куда надо причепив, куда надо голубя запустив. Бистро хлопці приїхали, бистро. Молодці. Слава Посейдону! А вона мені мушлю показує! Ич!!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Напишу вам рецензію, бо хто ж моє оповідання, крім вас, гарно прорецензує)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія, 23-09-2023

Од оцеану до оцеану

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Мандрівний, 03-09-2023
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.99686288833618 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …