СРІБЛИСТІ ТУМАНИ
японська новела 270
Над усіма нами піднявся
розбурханий місяць,
розцвів дивним
волошково-ванільним цвітом,
почав танцювати легко і...
розчинився у сріблистих туманах...
Тепер ми ходимо в цих туманах,
дихаємо ним і... І що?
1. Зима, весна, літо, осінь (тоос)
Я піднімаюся вгору. Праворуч – кілька дерев. Стоять, мов присоромлені діти. Попереду – асфальтована дорога. У сріблисто-сіру барву додали трохи туркусового і коричневого, та забули розмішати. Ці кольори ще не змазались із туманом.
А я відлупую по краях кожну хмарину – на землю сипляться окрушини. Тумани стають сріблистими від цього. І мені подобається лупати пальцем краєчки хмар.
1 травня 2006 р. Б., Львів
Почула гудок поїзда – десь поруч, за спиною зліва... так, ніби закричала налякана жінка... Щойно переступала через них – дві довжелезні голки ховалися в безвісті. Імпульс пробіг так, як щойно і крикнула жінка: надривно, пронизливо і правдиво.
Витягла з наплечника пляшку з вином і надпила. Довелося перелити зі скляної тари, аби не заважила в дорозі. Пригадал нашу недавню мандрівку в Меджибіж. Ми так гарно летіли над цією фортецею – відчували легкість і вправність... Черешневий цвіт чіплявся нам до волосся і падав на груди. Хотіли перелетіти Південний Буг. Натомість лише злетіли на вежу і...
Я упустила ту мить, коли треба промовити „дякую”. Опинилась на горбочку. Сіла в туман і витягла з наплечника книжку. Що було написано на обкладинці!? Галина Пагутяк. Писар східних воріт притулку.
9 травня 2006 р. Б., Львів
2. Зима, весна, літо, осінь (зимінь)
Я піднімаюся вгору. Праворуч – кілька сосен. Стоять, мов дівиці. Попереду – асфальтована дорога. У сріблисто-сіру барву додали трохи зеленкавого і бургундського, та забули розмішати. Ці кольори ще не встигли змазатись із туманом.
А я відлупую накип у старому чайнику – на землю сипляться окрушини. Тумани стають сріблистими від цього. І мені подобається лупати пальцем цей накип і виливати в небо.
9 травня 2006 р. Б., Львів
Почула гудок поїзда – десь поруч, на віддалі руки... так, ніби закричала сполохана сойка... Щойно переступала через них – дві довжелезні руки залізниці сховалися в безвісті. Імпульс пробіг так, як щойно і крикнула сойка: надривно, пронизливо і раптово.
Витягла з наплечника пляшку з мінералкою і надпила. Довелося перелити зі скляної тари, аби не обтяжила в дорозі. Пригадала нашу недавню мандрівку в Луцьк. Ми так гарно летіли над цим замком – відчували легкість і навчились махати руками... Яблуневий цвіт чіплявся нам до волосся і падав на плечі. Хотіли перелетіти річку. Натомість лише злетіли на вежу, зачепили дзвін і...
Я упустила ту мить, коли треба промовити „прощавай”. Опинилась на подвір’ї. Сіла в туман і витягла з наплечника журнал. Що було написано на обкладинці!? Галаs. Гарний то був журнал. Вже нема.
9 травня 2006 р. Б., Львів
3. Зима, весна, літо, осінь (авес)
Я піднімаюся вище. Праворуч – кілька кленів. Стоять, мов зачаровані відьмою парубки. Переді мною – асфальтована дорога. У сріблисто-сіру барву додали трохи блакитного і ванільного, та забули добре розмішати. Ці кольори ще не встигли змазатись із туманом.
А я відлупую хлібні крихти – на землю сипляться окрушини. Тумани стають сріблистими від цього. І мені подобається лупати пальцем цей трохи черствий, але ще запашний хліб і підкидати окрушини в небо.
9 травня 2006 р. Б., Львів
Почула гудок поїзда – десь поруч, на віддалі руки... так, ніби закричала перелякана мати... Щойно переступала через рейки – дві безконечні проекції в безвість, з туману викарбувані. Імпульс пробіг так, як щойно і закричала мати: раптово, моторошно і коротко.
Витягла з наплечника пляшку зі соком і надпила. Довелося перелити зі скляної тари, аби не заважила в дорозі. Пригадала нашу недавню мандрівку в Кам’янець-Подільський. Ми так гарно летіли над цими баштами – відчували легкість і чули, як зі шкіри проростає біле пір’я... Сливовий цвіт чіплявся нам до волосся і падав на плечі. Хотіли перелетіти Смотрич. Натомість лише злетіли на башту, зачепили вершечок і...
Я упустила ту мить, коли треба промовити „пам’ятай”. Опинилась на чужому подвір’ї. Сіла в туман і витягла з наплечника газету. Що було написано на ній!? Поступ. І я подумала, що це знак не зупинятись.
9 травня 2006 р. Б., Львів
4. Зима, весна, літо, осінь (налі)
Я піднімаюся до небес. Праворуч – лиш одне дерево, катальпа. Стоїть, мов зачароване слоненя. Переді мною – звивиста стежка. У сріблисто-сіру барву додали трохи бузкового і темносинього, та забули добре розмішати. Ці кольори ще не встигли змазатись із туманом.
А я відлупую старий порожній глечик – на землю сипляться окрушини. Тумани стають сріблистими від цього. І мені подобається лупати цей старий глечик, бо тріщини всіляи йому боки, і він уже не придатний тримати у собі красу.
9 травня 2006 р. Б., Львів
Почула гудок поїзда – десь поруч, майже у вухах... так, ніби заквилила чайка над морем... Щойно переступала через рейки – дві безмежні проекції в нікуди, з туману виткані. Імпульс пробіг так, як щойно і заквилила чайка: розпачливо, страшно і дико.
Витягла з наплечника пляшку із оцтом і ненароком надпила. Довелося все виплюнути, аби не померти в дорозі. Пригадала нашу недавню мандрівку у Збараж. Ми так гарно летіли над цими мурами – відчували легкість і знали, що тут не зупинимось... Абрикосовий цвіт чіплявся нам до волосся і падав на черевики. Хотіли зупинитись і... Натомість лише злетіли на подвір’я і...
Я упустила ту мить, коли треба було промовити „будь-ласка”. Опинилася в чужих обіймах. Сіла в туман і витягла з наплечника записник. Що було написано на нім!? Нічого. І я подумала, що це знак збирати сріблисті тумани у свій наплечник.
9 травня 2006 р. Б., Львів
