КОЛЕСО.
– Ти кого до хати привела?! – Марія розлючено пустилася назустріч дочці, коли та входила до кімнати. – Я ж тебе попереджала, що чути за нього не хочу. Ноги його в нашій хаті не буде!
– Мамо, але ми кохаємо одне одного і хочемо побратися, – знітилась Василинка, промовляючи ті слова.
– Га? Боже, що чують мої вуха? Провалися, земле, піді мнов, най не слухаю, най не бачу того, що ся діє проти мої волі в сій хаті.
– Мамо, мамо, вислухайте нас. Іван гарний, добрий і мене любить.
– Люблю, тітко. Люблю вашу Василинку, більше життя люблю, – втрутився в суперечку Іван.
– Стули пельку! Хто тебе питав? Кому треба твого слова? – репетувала Марія, мов скажена, махаючи кулаками перед носами в молодих. – Та я не те, що зятя, я свині з тих дурних Клевківців не хочу. Ніколи, чуєш, ніколи клевцун* не переступить мого порогу. Геть!
Марія випхала хлопця за двері, а Василинку, шарпнувши добряче за руку, штовхнула насеред хати, де ще довго вичитувала, випоминаючи всі її «гріхи». Дівчина стояла, наче води у рота набравши. Тіло скував страх, слова застряли в горлі. Захиститися б, сказати б щось у відповідь матері, але серце так стиснуло і в голові паморочиться. Що ж то буде, як мати не дозволить їм разом бути? Як вона те переживе? Іван хлопець гордий, краще б йому було того не чути.
– Мамо, а як він більше не повернеться? Як він мене покине? Може я за ним піду? – благала Марію Василинка.
– Хочеш йти? Йди! Але знай: від нині ти мені не дочка! – гримнула кулаком по столу Марія.
Василинка, виплакавшись добряче, ще раз підійшла до матері, щоб поговорити, але та, обірвавши її на півслові, голосно луснула дверми і вийшла з хати.
За кілька місяців у селі Клевківці гуляли гучне весілля. Іван женився з сусідкою Оксаною. Він її не кохав, та й вона його, але батьки звели, бо добре й самі заходилися ще від молоду. То чому б і дітей не подружити тепер, раз Іван вже й так не буде женитися з Василиною?
Василина того дня вдома не була. Працювала в місті тиждень через тиждень, і приїхати не змогла. Та й не хотіла. Музики гратимуть, і через лісок недалеко, то добре чути буде біля її хати тих музик. Навіщо їхати та серце собі дурно краяти? Що вже зміниш?
Роки минали. У Івана вже були діти, а Василинка самотня. Ніхто їй не траплявся, щоб до життя. Так... покрутять голову, а щоб щось путнє – нема. Наче й красуня, і розумниця, і квартиру отримала, і вдягнена завжди по моді, а доля її не приходить. Виглядай–не–виглядай.
Мати Василинчина, Марія, й сама з роками зрозуміла, яку помилку скоїла. Хай би були жили з тим Іваном, хоч не милий він був Марії, але все ж краще, як до сорока літ її дочці дівувати. З тої розпуки Марія до чарки потягнулася, бо час летів, а про весілля Василинки й чутки нема. Ось вже й син Вітусьо женитися надумав, а він на п'ятнадцять років молодший від дочки. Кажуть люди дівчину має. Кажуть, що гарна і порядна, але ж і вона, як за кару Божу, з Клевківців.
– Що ви в тих Клевківцях забули? – плакала Марія. – Чи ж вам, діти, світу мало, що собі лиш тих клевцунів до пари шукаєте?
Сказала те синові, й не опам'яталася, що вже раз сказала «ні». І що тоді виграла? Дудку на костьолі. Ходить її Василинка до нині в дівках, а їй сороківка на носі.
Але Вітусьо не Василинка. Матері слухати не став. Привів додому Софійку, молоденьку, майже ще дитину, тоненьку як вербова гілочка. Голос тихий, лагідна та привітна. А по весіллі Вітуся як підмінили, до чарки взявся. Коли з товаришами чи з матір'ю на пару, а коли й сам любив «горе залити», не шукаючи компанії. Ось тоді вже йшли кулаки в рух. А були вони у Вітуся важкі та здоровенні, як ковальські молоти. Як вдарить, то тиждень відходити треба.
Коли Вітусьо брався до бійки, то його боялися навіть сусіди і швидко замикали оселі. Очі перевернені червоні та скажені, кулаки стиснені, а зуби, як у вовка, вишкірені наверха. Так вилітав він з хати і тоді вже бережися хто може. Сусід чи сусідка, старе чи мале, жінка, чи мати – він не перебирав. Молотив, кого натрапить, кулаками, як суху фасолю, що аж дрантя летіло.
Софійці діставалося на рівні зі свекрухою, а часом і більше, але вона будь-якими способами старалася вберегти Марію від синових побоїв. Часом зачиняла стару у півниці, а сама з ключем в кулаці втікала в городи, де він її не знайде, бо й шукати не буде. Скоріше щось зламає чи поб'є, аніж побіжить по кукурудзі. Бувало й собою закривала, з криками: мене бий, матері не чіпай.
Марія в ту хвилину була вдячна Софійці, бо потерпала від страху померти від рук сина, але як тільки Вітусьо втихав, Марія виходила із підпілля і тоді знову чіплялася до невістки через будь-яку дурничку: то се не так, то то не сяк. То не так вмила, не так склала, не так попрала. Називала криварукою клевцункою.
Одного разу Вітусьо повернувся з роботи лютий, наче звір і одразу кинувся до кухні, де Марія від ранку пиячила, сама з собою розмовляючи про бідне її життя. Коли Вітусьо лупнув кулаком по склі у дверях, Софійка якраз колисала дитину в сусідній кімнаті. Не очікувавала. Кинулась на допомогу свекрусі, бо таким лютим чоловіка й сама зроду не бачила. Різного було, але, зазвичай він якось виправдовував свою лють: то їжа не смачна, то ложка чи миска не так вмиті, то хліб черствий. Але щоб так одразу прийти, і лупити ногами та кулаками по чому бачить – такого не бувало.
Софійка кинулась межи свекруху і чоловіка, коли той вже майже повалив матір на землю. Вітусьо молотив кулаками не роздивившись, хто був у його звіриній хватці. Мов одурівши, чоловік лупив кирзовими чобітьми, куди бачив: у живіт. у груди, у стегна. Марія присіла коло печі і тремтіла від страху, що це могло статися з нею. Враз кудись і хміль із голови вивітрився. В очах розвиднілось і мозок посвітлішав.
– Що ж ти робиш, собако паршива, – верещала Марія, вхопивши важке поліно до рук і гримнувши сина у голову.
Скільки раз вдарила – сама не знала, але била вже наповал і таки повалила озвірілого. Але невістки вже було не врятувати. За три дні й похоронили.
На похороні, на який зійшлося люду з кількох сіл, Марія щиро просила пробачення у покійної. Лиш тоді зрозуміла, що якби не клевцунка, то певно вже хоронили б її саму. Але від того зізнання вже нікому не було толку.
P.S. Вітусьо помер «від туги за дружиною» до року. Так написали на кам'яній плиті. А насправді, в гріб його звела оковита.
Марія ще довго жила. Видала заміж дочку, діждалася онуків. Виростила синову донечку і заміж видала. І за довге своє життя не раз каялася та переказувала цю історію молодим, щоб ніколи не гордили людьми через походження чи статус, бо гординя – то великий гріх. То є колесо, яке, зробивши круг, обов'язково до тебе повернеться...
