До ангару-кіностудії почали звозити реквізит і обладнання. Гера під заставу квартири узяв гроші в банку. На ці гроші орендували знімальну апаратуру. Тут же в ангарі, наймані селяни будували декорації для перших інтер’єрних зйомок. Єті вже працював з Колодієм над режисерським сценарієм, також він залучив до справи театрального декоратора, який займався будівництвом інтер’єру сценарного офісу.
Гера спостерігав за дійством біля дверей, підійшов Куций, який терся в селі вже другий день, і схоже сюди переселився, жив у якогось родича.
- Тут вино непогане роблять. Майже у кожному дворі виноградник і яблуні.
- Що ж, ти знайшов свій рай, - Гера зробив нотаток у записничку «вино». – Ви з Семеном зробили що обіцяли?
- Гроші реально може виділити адміністрація, - мовив сумно Куций. – Управління культури щорічно розподіляє гранти.
- Я про це знав, пакет документів готовий?
- Просто раджуся чи треба взагалі звертатися. Справа у тому, що гроші якщо і виділять, та ми набудемо чимало проблем, бо це значитиме, що хтось цей куш не отримає.
- Це здорова конкуренція.
- Більше нікому про це не кажи. На цих грошах вже давно сидять певні люди і роками їх розпилюють, так би мовити, на культуру.
- Так би мовити?
- А ти багато за останні роки бачив як у нашому місті просувається культурний пласт. Рокові сейшени роблять самі рокери своїм коштом, хтось із зірок приїздить, так на це не виділяється ні копійки, хіба забезпечать плакатами. А тут ти зі своїм небезпечним проектом.
- Небезпечним?
- Це погана звичка у діалозі щораз питанням дублювати фразу співрозмовника. Небезпечний тому, що твій проект реально спрямований на культуру, а значить певні люди, які десятиліттями кормилися із цієї годівниці, мають перспективу гроші втратити.
- Я все зрозумів. То що порадите Марку Івановичу?
- Як казали років двадцять п’ять тому – криша потрібна. Захист, так би мовити.
***
Корінець сидів на тих же пеньках, традиційно пив із пластмасового стакана пиво і розбирав величезну тараньку із товстолобика.
Цього разу на аудієнцію прийшов один Семен, який не спитавши дозволу, налив із півторалітрової баклажки собі пива, сів навпроти Корінця, а той осудливо кивав головою і щось шамотів губами, без сумніву страждально дорікав долі, що змушує його переживати ганьбу, що нахаби зневажають його авторитетний статус, та й себе лаяв Корінець, адже, сам свого часу, проґавив нові часи у які не інтегрувався.
- Дмитричу, - Семен відчахнув хвіст товстолобика. – Є шанс самореалізуватися.
Корінець нічого не відповів, а Семен дістав із кишені штанів плескату пляшку коньяку.
- Ми з Гарасимом почали серйозну справу і потрібен твій захист.
- А мусора що, не те пальто?
- Чесно кажучи, захист іншого рівня потрібний. Мєнтам довіри немає.
- Відчепись, - та у тоні Корінця зчитувалася зацікавленість.
- У разі чого скільки шабель можеш підтягнути?
- Ого, із ким воювати зібралися?
- Поки не знаю. Але ваша дислокація буде у Бельцях, село звісно так собі, але житло, їдло, випивку вам гарантуємо. Тільки умова, бути напоготові у будь-який час, щоб свиснув і бійці підтягнулися. Тим більше село зовсім близько.
***
Кирила Тарана Семен запросив на «Пеньки», де ще зберігалася резиденція Корінця, хоча він уже підтягував своїх хлопців до Бельців. Стіл був накритий для «братви», а Семен із Кирилом прилаштувалися трохи осторонь. Кирило високий блідий хлопець тридцяти восьми років, з тонкими руками і довгими музикальними пальцями. Він з коса поглядав на братків, які їли і гучно розмовляли на другому кінці столу, де текла горілка, а дехто віддав перевагу самогону.
- Не звертай увагу, - відмахнувся Семен. – У нас своя справа. Єті, знаю, тобі усе розписав.
- Так, - стомлено відповідав Кирило, дивлячись як Семен наливає йому пиво у пластиковий стакан і ковтаючи слину. – Тільки не пояснили із якою апаратурою працюватиму.
- Щодо цього і я не поясню. Завтра зранку прибудеш на місце сам усе з’ясуєш, визначишся що зайве і чого бракує. Ти не соромся. Закусюй. Я зі стола хлопців нам дещо набрав, бо сам голодний, зранку не встиг перекусити. Ось у них делікатесів стільки і все селянська їжа, де тільки понабирали. І ковбаса, і шинка он яйця...
- Тільки не яйця, - скривився Кирило і наче з’їв щось мерзенне почав запивати пивом. – Я категорично не їм яйця. У мене на них ідіосинкразія зумовлена причинно-наслідковим зв’язком.
- Ти про що? – Семен долив пива у спорожнілі бокали.
- Розумієш, по малолітству мені довелося півтора роки відбувати термін і із тих пір я не їм яйця.
Семен хотів розпитати за які такі гріхи він ускочив колись у в’язницю і тут же припустив, що фобії, про які попереджав Пол, у нього почалися саме із тих часів. Схоже Кирилу треба було виговоритися, пояснити що такого крамольного в варених яйцях.
- Курка знесла яйця у результаті того, що її півень потоптав, - пояснював Таран. – А це значить, що яйця результат сперми півня. А півень це не зовсім гарний символ про це хоч у хлопців он запитай. Це значить яйця їсти западло, по факту їсти сперму півня.
«А він ще пришелепкуватіший ніж я припускав» - подумав Семен.
- Слухай, Кирило, а як твого тестя звати?
- Козьма Васильович.
- А ти із жінкою часто цілуєшся?
- Не скажу щоб часто… - Кирило не розумів до чого хилить новий приятель.
- І наслідково-причинний зв’язок ніяк не турбує?
- До чого тут це?
- Та ж історія, що із яйцями. Цілуєш дружину, а по факту робиш мінет Козьмі Васильовичу.
Обличчя Кирила із блідого різко стало багряним і на чолі виступили краплини поту.
«От чорт, - вилаявся про себе Семен. – Здається я навіяв йому нову фобію».
- Змирися Кирило, від зачинання людства і всього живого так склалося що усе живе є пожирачем чиєїсь сперми. Осторонь не залишаються навіть вегетаріанці та всілякі вегани. Пий пиво. Сподіваюся завтра тебе побачу в Бельцях.
***
Увечері Гера зі Стеллою поїхали на її «ауді» до села проконтролювати як тривають роботи з декораціями для ранкової сцени. Стеллину увагу привернула якась штука на ангарі, чи то біла труба, чи антена.
- Що це? – поцікавилася.
- Очевидно телескоп, або щось таке, то не наше.
Стелла хотіла розпитати чиє то і навіщо на старому ангарі, та Гера, видно, не бажав обговорювати цю тему. Його більше нопокоїв ранок. Робочі, місцеві селяни, вже завершували, а декоратори дороблювали деталі, перетворюючи ділянку в образ затишної квартири. У кутку лежали згорнуті великі баули, на які Стелла теж звернула увагу.
- Це військові намети, - пояснив Гера. – Тут усе гаразд ніби. Поїхали додому.
Перед тим як сісти в автомобіль, Стелла щось побачила за спиною Гери.
- Глянь, - вказала вгору.
Гера обернувся. У небі, невідомо на якій відстані, застигла вогняна куля.
- Мабуть кульова блискавка, - припустив Гера. – Я читав вони ніби з’являються у похмуру погоду, перед дощем.
- Або це корабель прибульців.
Куля повисіла в повітрі ще кілька секунд, потім зірвалася зробила дугу по небу, а далі здійснила неможливий для земних літальних апаратів маневр – перпендикулярний поворот на великій швидкості і за секунди щезла.
- Таки дійсно, це щось поза земне, - мовив Гера. – Я вперше таке бачу і до цієї миті заперечував існування НЛО.
- Можливо це земні напрацювання тих же американців.
- Навряд чи. Там була неймовірна швидкість, мав би залишитися інверсійний слід, як від реактивних літаків. Маю великий сумнів, що на землі наблизилися до подібних технологій.
- Звідки ж тобі про таке знати?
- Аби наука наблизилася до чогось подібного, неодмінно десь би у пресі натяк сплив. Зараз секрет важко приховати.
***
Єті знімав одну з інтер’єрних сцен, де було залучено п’ять акторів. Гера зі Стеллою спостерігали із темного кутка, сидячи на розкладних стільцях.
- Як же ж усе дивовижно, - Стелла взяла Геру під руку.
- Шо саме?
- Усе починалося із пошуків пляшки вина, а як розгорнулося. Гадаю із цього майданчика треба якісь меморабілії поки не пізно прихопити. Наприклад цей режисерський трон, - вона підвелася і склала стілець на спинці якого був напис «director». – Сподіваюся це не вдарить по бюджету… Та, що там, я готова зараз заплатити удвічі більше за його собівартість.
- На перших порах звісно буде скрутно без стільця, - Гера поставив режисерський стілець на місце. – Щодо вина, ну так вислів Плінія має дещо нову стезю. Істину ми не знайшли, але проблеми вже починають з’являтися.
- Від кого ж?
- Проблеми з бюджетом, як сказав наш консультант, ми у когось перейняли грошовий потік, до того ж не цільове, на їхню думку, використання, левову частину тих коштів треба відслинити дворянам міста. Я вже помічаю що довкіл мене філлери крутяться, навіть у цьому селі.
- Поясни.
- Протягом дня доводилося багато де бувати і скрізь у натовпі стрічається один штрих, який удає, що він там же де і я випадково, то газетку читає, то із кимось язиком теліпає. Ходімо пройдемося, може і в селі на нього надибаємо.
Вони обережно, щоб не завадити процесу зйомки, пішли поза декораціями до іншого виходу де біля виходу розташований величезний брезентовий намет із написом «охорона». Стела звернула увагу на обшарпані двері до прибудови з облізлою табличкою «контора».
- А це приміщення ви не освоїли, чи як?
- Кіностудія здає це приміщення в оренду, на ці гроші ми охорону утримуємо.
- В оренду? Та кому ж у такій глушині необхідність курінь орендувати? На які ж копійки ви охорону утримуєте?
- Двісті євро, до того ж орендарі забезпечили нас і село вайфаєм.
- Ви Пабло Ескобара туди запустили?
- Просто уфологів.
- Уфологів? – здивувалася Стелла. – Чому уфологів? Звідки вони взялися?
- Хтозна, - знизив плечами Гера. – Ота вчорашня куля у небі очевидно першопричина, місцеві кажуть що подібні феномени тут завжди були. Раніше навіть літаками за цими кулями намагалися ганятися. Тому базування уфологів цілком очевидне.
- За двісті євро вони б могли купити захаращений будинок.
- Припускаю, що уникають сторонньої уваги.
- І для цього оселилися на кіностудії, де вештається хто завгодно.
- Ну, не зовсім так, тут тільки свої.
- То можна до них у гості?
Гера знову стенув плечами.
Зайшли до невеличкого, квадратів на десять, дуже прокуреного приміщення, від запаху цигарок не рятувала прочинена кватирка. Кімната заставлена оргтехнікою, стаціонарними комп’ютерами, та троє працівників.
Керував уфологічним збіговиськом такий собі Хвелікс Теодорович, хоча за документами, що зафіксовані у договорі, він Федір Тимофієвич. Це худосочний молодий чоловік років тридцяти трьох з професорською борідкою і блискучими азартними очима.
Гера гадав, що дівчину зацікавлять надбання незрозумілого гуртка, як вже говорилося, до учорашнього вечора він скептично ставився до уфології як до науки і до того, що ця «наука» досліджує. Стеллу більше цікавила історія створення цього центру дослідження та джерело фінансування. Гера був переконаний, що подібна інформація під грифом секретності, ось особисто він навіть рідній людині не зізнається про надходження на його проект, а тут очевидно присутні іноземні вливання.
Та виявилося Хвелікс не тримає це в секреті.
- Усе почалося три роки тому, - скрадливо почав свою оповідь Хвелікс, зиркаючи у заґратоване вікно і закривши ноутбук. – Життєві обставини на той час складалися не в ліпшому для мене руслі. Я втратив майже все: дружину, непогану роботу, житло. Коротше став душевно травмований і вже зароджувалася перспектива старцювання. Ідея прийшла цілком випадково, якось жив кілька днів у знайомого і перебуваючи під добрячим градусом, дивлюся, значить, телевізор, перемикаю з каналу на канал, наткнувся на діскавері гісторі. Там наводили докази, що у давнину нашу планету відвідували прибульці і ніби продовжують відвідувати до сих пір і навіть мешкають посеред нас.
- І тут вино всьому голова, - Стелла підморгнула Гері, який сидів на старовинному табуреті біля дверей, видно що очікував кінця цієї розмови, і дратувався від такої тривалої оповіді, якій, схоже, ні кінця ні краю.
- Я спочатку розписав бізнес-план, - продовжив Хвелікс, знову зиркнувши у вікно. – Мені треба було зорганізувати кількох прихильників теорії палеоконтактів і з ними зробити деякі напрацювання, які б могли надати майбутнім інвесторам. Знайти однодумців було не важко, тим більше двох. Почали з нашої області, визначили кілька місць, де найчастіше спостерігаються позаземні об’єкти, зібрали фото і відео підтвердження, опитали сотні очевидців і можливих контактерів. Далі я описав структуру нашої майбутньої організації. Три відділи: перший збирає інформацію, другий кваліфікує і третій аналізує.
- І який же у вас штат?
- Троє, - Хвелікс посміхнувся, долонею вказавши на своїх людей. – У всіх трьох відділеннях ми працюємо рівнозначно, але кожен відповідальний за свій напрямок. Наприклад я голова аналітичного відділку.
- І все ж не зрозуміла мотивація ваша і інвесторів, - не вгамовувалася Стелла. – Нетверезий стан, якась бульварна передача про прибульців, цього достатньо щоб надихнутися і умудритися отримати фінансове підживлення?
- Звісно це не стало першопричиною. Справа у тому, що мене з дитинства непокоїла ця ідея, всі оці позаземні тарілки, швидкісні кулі. Просто у певний час мене повернуло не по шляху мрії, зайнявся казна чим, якоюсь непотрібною фізикою з математикою, закінчив бухгалтером на заводі. А тут життєвий шанс, втрачати все рівно немає чого. Я, знаєте, у дитинстві мав досвід близького контакту. Хоча я був тоді зовсім маленький і пам’ятаю фрагментально, а батьки потім не хотіли згадувати, чогось боялися. Це сталося буквально за півтора кілометри від цієї ферми, он у тому полі, - показав у заґратоване вікно, куди раз-по-раз зиркав. – Було вже темно, я з батьками йшов від траси до села, у нас тут родичі жили. Раптом, метрів за тридцять від ґрунтової дороги приземляється апарат у вигляді диску, така собі велика тарілка срібного окрасу. Мені добре запам’яталося, що замісто гудіння двигунів чувся свист схожий на роботу пилососа. Із апарата вийшло троє у блискучих в обтяжку, наче трико гімнастів, костюмах, голови очевидно в скафандрах бо не можливо було роздивитися обличчя. Мати впала на коліна і почала молитися щоб нас не забрали, батько просто стояв, ніби спокійний, пізніше, того ж вечора він сказав, що тієї миті відчув як під кашкетом реально волосся стало дибки. Мені, як вже казав, було мало літ, якраз перед школою. Зрозуміло, я сприйняв ту нічну пригоду як щось природнє, що трапляється часто і з кожним, і не розумів чому батьки ледь не обітницю з мене взяли аби я про той випадок ані пари з вуст.
- То ж де ви знайшли фінансування? – наполягала Стелла.
Гера хотів стишити подругу, мовляв уже й так дізналися багато, та Хвелікса ніщо не засмучувало.
- Американська приватна компанія спонсорує.
- Отже, я зрозуміла так. Ви сидите вдома у глибокій депресії, несподівано у хмільному підживленні приходить ідея, створюєте бізнес-план і якимось дивом переконуєте спонсора. Невже достатньо було якихось невиразних свідчень, фотографій?
- Не такі вже й невиразні. Просто я вмію бізнес-плани писати.
- За це приміщення ви платите двісті євро, плюс апаратура. Окрім комп’ютерів ще електронний телескоп на даху. Очевидно маєте ще донати на кілька тисяч доларів.
- Десять, - сором’язливо мовив Хвелікс і прокашлявся в кулак. – Але у нас кожен долар підзвітний і кожен цент відправцьований. До нас навіть інспекція приїздила, усе чесно. Правда потім інспектори часто почали навідуватися і старанно переконували щоби фінансування переказували на якусь державну організацію, а вони потім вже самі розподіл зроблять типу по-справедливості, це було поки ми у місті базувалися, то ж довелося офіційно згорнути нашу діяльність і перебратися сюди, ближче до точки дослідження.
- То виходить тепер ви нелегально дієте.
- Не зовсім, ми задекларовані як не комерційна організація, як клюб любителів. А щоб подібного, як у місті не трапилося, ми оселилися ближче до Гериних секьюріті.
Тут Хвеліксу хтось зателефонував до того ж уфолог заговорив англійською, Гера полегшено зітхнув, це значило, що розмова на довго і вони можуть нарешті піти. Вийшовши із кабінету, Гера пішов до намету охорони.
- Зазирну сюди, це на мить. До речі не знав, що контора Хвелікса ще й Корінцю платить.
Гера відкинув плед, який затуляв вхід. Посеред намету стояв стіл, за яким сидів Корінець із тими самими двома «горилами». Тютюновий туман був настільки щільний, що у Гери запекли очі. У кутку палати стенд з моніторами спостереження за зовнішнім периметром.
- Дмитричу, ну ви хоч провітрюйте, - дорікнув Гера. – Самим же легше буде, або ж на вулицю вийдіть, літо ж.
- Добре, провітримо, - холодно відповів Корінець.
Гера помітив, що один із підручних Корінця, ховав під столом баклажку пива.
- Що за рефлекси, - знову дорікав Гера. – Я ж не комсорг ваш, ви б ще з цигарками від мене никалися.
- У них все гаразд, - навіщось звітував Гера Стеллі, хоча та стояла поруч. – Ходімо, може де кави вип’ємо.
Вони вийшли із павільйону-ангару. Гера обзирнувся і почухав потилицю.
- Проґавив я цю проблему. Як же так?
- Ти про що?
- Кавовий апарат треба в павільйоні поставити. Навкруги кілометрів на двадцять жодної кав’ярні. Доречі, Стелло, це ідея.
- Кавовий апарат невелика ідея, диллери завтра ж встановлять.
- Ходімо зараз знайдемо де кави випити, зайдемо до сільського продмагу. Зазвичай там купно разом із ковбасою можуть шкарпетки продаватися, принаймні в совєцькій окупації так було. Кава у них неодмінно знайдеться.
Продмаг це одноповерховий будиночок, з великими заґратованими вікнами. У середині, як і очікував Гера, правда не так утрировано, мануфактурні товари з продовольчими в одному приміщенні, правда відокремлені, але обслуговує одна продавчиня Глафіра. Гера замовив у неї два пакетики кави і на особисте прохання Глафіра в електрочайнику закип’ятила воду і незабаром Гера зі Стеллою сиділи за магазином на поваленій тополі, пили каву.
- Дуже некомфортне село, - зазначила Стелла. – Якщо переймаєшся так про своїх людей, потурбуйся про біотуалети. Ти в кінобізнес намагаєшся увійти, а там можеш із такими забаганками зіткнутися, особливо з актрисами, які можуть потребувати окремий туалет. А тут що? – Стелла показала на кущі, які розрослися довкіл продмагу.
- Місцеві вже будують за ангаром клозет, але ти вірно кажеш, сьогодні ж поставлять поки що два біотуалети.
***
Куций зателефонував о шостій ранку, Гера вже не спав, писав чернетку на отримання гранту.
- На студії пожежа, - повідомив Куций.
По спокійній інтонації Гера зрозумів, що насправді нічого серйозного.
- Кажи.
- Двоє місцевих намагалися підпалити декорації, принесли дві пляшки бензину і встигли підпалити, та Корінець цих штрихів накрив. Однак один знімальний день злетів, сьогодні цілий день піде на відновлення.
- А що з підпалювачами?
- Зараз їх заберуть мусора, та Дмитрич встиг їх розколоти. Хтось із міста найняв, за великі гроші.
- Наскільки великі?
- За мірками села для двох безробітних п’яничок дуже великі, аж дві тисячі гривень і то із ними не повністю розрахувалися.
- Я так розумію, хто саме вони не знають.
- Корінець здогадується хто.
Гера перетелефонував Стеллі повідомивши, що у нього «почалася карусель», а також про спробу підпалу.
- Ось і почалися ті самі спотички.
- Нічого, головне дій впевнено. Якщо куди викличуть, поводься так, ніби за тобою стоїть козаностра.
Гера вийшов із квартири маючи намір навідатися до банку аби переформатувати процес виплати кредиту.
Біля під’їзду його зупинили двоє у костюмах. Гера не сумнівався що це представники якоїсь казенної структури. Подумав, що їм бракує навушників, які бувають у спец-охоронців.
- Із вами бажають поговорити, - сказав один, вказавши долонею у бік чорного автомобіля з відкритими задніми дверима.
- Зрозуміло, - зітхнув Гера, йдучи до автомобіля. – Я стаю популярним.
Його відвезли до міської адміністрації, провели до кабінету начальника зовнішніх зв’язків. Геру залишили на одинці із лисим чоловіком в окулярах, він подумав, що якби у його сценарії був персонаж начальник-хабарник неодмінно шукав би подібний стереотипний типаж.
- Петро Петрович, - представився начальник зовнішніх зв’язків простягнувши для привітання руку.
Гера у відповідь мовчки потиснув долоню господаря кабінету.
- А у відповідь назватися виховання бракує? – строго спитав Петро Петрович.
- Хіба є у цьому необхідність?
- Гм.. – Петро Петрович вказав на стілець, запрошуючи сісти. – Знаєте чому ви тут?
- Очевидно у мене проблеми взаємодії із громадськістю інакше чому я в кабінеті начальника по взаємодії із громадськістю.
- Чому ви так агресивно налаштовані? – Петро Петрович дещо розгубився, зокрема через те, що відвідувач поводиться фривольно у присутності одного із перших людей області.
- А що мені як баранчику бекати і показувати, що я ось-ось обісруся від страху? Так чого викликали?
- Ваша діяльність зі зйомками…
- Яким же чином це стосується вас?
Петро Петрович серйозно засумнівався у тому чи вірну йому надали інсайдерську інформацію стосовно Гарасима Непийпива. Якщо чоловік так зухвало поводиться це означає, що у нього потужні тили. А Петру Петровичу доповіли, що Непийпиво взагалі ніхто, позаштатний журналіст, п’яничка, три роки безробітний. Хоча треба було запідозрити, що інформація дещо не відповідає дійсності, раз він узявся за проект із чималенькими грошовими вливаннями, а це вже передбачає серйозні зв’язки у великому бізнесі.
- Своєю діяльністю ви заважаєте працювати серйозним людям…
- Та що ви, - Гера зневажливо посміхнувся. – Яким чином у Бельцях я заважаю серйозним людям. Кажіть вже прямо, що причиною став цьогорічний тендер на культуру, який виграв я, а ви втратили долю.
- Ви самі усе розумієте.
- І що ж робити? Я не можу гроші завернути, так, що змиріться.
- Тоді очікуйте неприємностей, або шукайте вихід із становища, якому не позаздриш.
- Щось на зразок ранкової спроби підпалу студії? Так вам вже відомо, що нічого не вийшло. Гадаєте закрили тих двох селюків і справа не зрушиться? Але їх допитали спочатку наші люди. У разі якщо і далі пхатимете палки у колеса справою займатимуться не місцеві правоохоронці, а столичні. Для цього мої юристи зробили деякі кроки.
Петро Петрович побагровів од гніву. А Гера увійшов в раж, він вже зрозумів, що начальник по взаємодії вірить будь-якій його страшилці. Гера дістав із кишені смартфон, підняв над головою.
- Звідси йде прямий запис на сервер, який автоматично завантажується в Інтернет, моїй людині достатньо лише галочку поставити в директорії згоди. Так, що я пішов. І майте на увазі, ще один подібний випад, як сьогодні вранці…
Гера не договорив, що саме очікує начальника зовнішніх зв’язків, давши можливість тому самому дофантазувати. Сам вийшов із кабінету, а потім і із адміністрації. Далі все ж таки пішов до банку.
- Добре, що хоч банк біля адміністрації, хоч якась користь від поїздки, - сказав уголос, на що обернувся якийсь відвідувач, який заходив у середину і якому здалося, що звернулися до нього.
***
Гера зі Стеллою сиділи за пластиковим столиком під парасолькою від сонця, пили каву.
Під’їхала вишнева «лада», із якої вийшла опецькувата жінка зі шкіряною текою під пахвою, а за нею хирний, високий чоловічок в окулярах-акваріумах і тільки зі шкіряним саквояжом, який теж затискав під пахвами.
- А ось і конкуренти начальника зовнішніх зв’язків… Стелло, - тихо заговорив Гера. – Я десь прочитав, що усі жінки від природи акторки. То треба аби підіграла.
- Що знов таке? - Стелла обернулася і теж звернула увагу на вишневий виріб автопрому минулого сторіччя. – Хто це?
- Цербери. Неодмінно до нас підійдуть. Такі, на вигляд, чушки, найнебезпечніші. Гадаю відіб’ємося, хоча це лише початок. Ми там ангар від закам’янілих кізяків не зовсім прибрали, а це вже одна із мільйона зачіпок.
- Не такі вони вже й страшні.
- Однак за моїм знаком помчиш до Корінця і попередиш про гостей, чорт, треба йому телефон подарувати. Як же ж про це не подумав? Адже знав, що він без мобільного.
Дивна пара огрядної жінки, і драбинчастого чоловіка поволі наближалася до Гери зі Стеллою.
- Здрасті, - мовила поважно жінка.
- Хайль Гітлер, - висловлюючи чемність Гера приклав долоню до грудей і вклонився.
- Що? – Жінка вперла кулаки собі на стегна, ставши схожою на кобру в бойовій готовності. – Як це хай Гітлер? Ви розумієте із ким розмовляєте, я директор департаменту культури…
- От халепа, я не знав, що у нас департамент департаментом рулить, куди не сунься то департамент. Є навіть департамент по вилученню боргів.
- Є ще департамент звітності, - додала Стеллла.
- Щодо Адольфа Алоїзовича, то вибачте, я не розумію його осоружності у призмі минульщини. Скільки часу пройшло від його смерті. Путін теж давно сконав, але його ім’я більше негативу несе.
- Та як ви…
- Смієте! – перебила Стелла. – Ви із чим прийшли? Про Гітлера поговорити?
- Де у вас тута ангар? – строго і гучно запитала жінка.
- Тама, - Гера вказав у зворотній від ангару бік.
- Тама? – перепитала жінка.
- Очманіти, - спокійно мовив Гера, зіжмакавши стакан від кави. – Звісно тама, де моя Марфута сігає з парашута.
Жінка примружила очі, потім дістала окуляри. Глянула на Геру і звірила із якимись паперами.
- То це ви. Знаєте навіщо ми тута, ведіть до об’єкту негайно.
- Так, звісно, але на який. У мене їх тут декілька, - Гера шепнув на вухо Стеллі: - Час, я поки їх стежинами проведу. Попередь Корінця, нехай гостей зустрічає.
Стелла під видом що прибирає виміток ніби залишений після їхнього з Герою сніданку, почала прибирати стакани і якесь дрібне сміття, а потім щезла за магазином.
Гера, затягуючи час, почав удавати із себе фріка.
- То чому ви Гітлера Адольфа, світлої пам’яті, Алоїзовича, не любите? Що він вам поганого зробив, в натурі?
- Яка натура? Як вас там… - товстенька глянула у довідник. – Непийпиво Гарасим Святославович. Ви не звітували по бухгалтерському плані…
- Вам про це звітуватимуть мої бухгалтери, - зле відповів Гера. – Ви про що приїхали?
- Нам потрібна документальна звітність, - нарешті подав голос супутник потужної жінки.
- І негайно! – гаркнула.
Гера підняв долоні:
- Та будь ласка, - підвівся. – Хоча у мене стійке враження, що вам робити немає чого. Чи варта була справа аж сюди їхати?
Далі пішли пішки. Доки йшли, Гера постійно попереджав гостей аби не влізли коров’ячі кізяки, яких було досхочу і всіляких представників флори, а гості, через підсліпкуватість, змушені були коритися. Огрядна жінка постійно погрожувала санкціями, на що у Гери була відповідь, яку наказав говорити юрист – «у нас все добре, є консенсус».
- І який же у вас консенсус? – не витерпів чоловік зі шкіряною текою.
- Загалом він у мене був, - замислено мовив Гера. – Але я його вилікував.
Нарешті підійшли до павільйону. Жіночка відразу вимагала бухгалтерську документацію.
Із ангару вийшла Стелла.
- Пройдіть до входу, на вас там очікують бухгалтер і його помічники.
Стелла відступила в бік, порухом правиці, карикатурно вклонившись, вказала напрямок.
Коли гості пішли, Стелла взяла Геру під руку.
- Там твій Куций очікує і Корінець, - Стелла засміялася. – І де ти цих дивних людей понабирав?
- Місця знати треба. Просто випав шанс усім зайнятися забутим ділом, чесно я не думав, що це буде кіно.
Вони сіли в автомобіль. Коли вже майже виїхали із села, Гера на щось звернув увагу.
- Чекай, зупини.
Кароліна припаркувалася на узбіччі, злякавши курей.
- Глянь-но, - показав на город, на якому з сапачкою копирсалася жінка років 45-ти.
На ній була незвична для села, та й для міста, одежа. Так вдягнуті зазвичай у відповідних клубах стриптизерки, ця ж очевидно пенсіонерка цієї професії. Жінка вдягнута у чорну сукню з еротичними боковими вирізами крізь які видно ліфчик і труси. Взута у височенні шкіряні ботфорти, із яких відірвані підбори.
Гера зі Стеллою підійшли до огорожі. Жінка звернула на них увагу і щоб роздивитися приклала до чола долоню, захищаючи очі від сонця.
- У неї брендовий одяг, - шепнула Стелла.
- Можна вас на хвильку? – гукнув Гера.
Жінка кинула сапку і підійшла до огорожі. Гері було не зручно дивитися у її бік, особливо на брендові дірки, що оголюють частини тіла, які зазвичай жінки ховають.
- Нам би, шановна, продуктів деяких купити, - Гера почав загинати пальці: - Картопля потрібна, морква, буряки, сало.
- То ви кіношники?
- Вони, - підтвердив Гера. – То як?
- А консервація потрібна? У мене торішні огірки, та аджика залишилася, варення багато.
- Домовимося.
Хвилин за двадцять Гера завантажував Стеллин автомобіль мішком картоплі і банками з консервацією.
- Дозвольте поцікавитися, пані Юля, - звернулася Стелла до жінки, коли Гера із льоху довантажував продукти і розраховувався із жінкою. – Що у вас за одежа така?
- А то племінниця донці із Швейцарії прислала, а моя Аля каже таке носити не буде. Племінниця там танцюристка та й іще хтозна хто. Аля каже сумацією якоюсь займається.
- Консумацією, - уточнила Стелла.
- Та щось може й таке. Так ото прислала цілу сумку такого лахміття, воно й не дивно, що Аля таке дрантя носити не хоче. Воно, чесно, і на город не годиться, та я приловчилася, чоловік повідривав на чоботях ті шпильки вже як не як зручно, то ж на город саме те, особливо коли мокро, та й до свиней.
- Ще б пак, такі півтори тисячі євро коштують, нашими грошима приблизно сорок п’ять тисяч.
- Скільки? – у Юлі так вирячилися очі, що Гера занепокоївся, що луснуть якісь судини.
- Без підборів ці чобітки більше нічого не варті, - заспокоїв Гера.
Вже в автомобілі Стелла спитала:
- Невже, аби дізнатися звідки та одежа на Юлі, тобі варто було заплатити майже п’ятсот гривень? Це якийсь цінний матеріал для майбутнього твору?
- Будь-яка інформація по своєму цінна. Ти, як і усі урбанізовані люди мислиш не практично. Ми в клондайку дешевої і якісної їжі знаходимося, у нас ці продукти обійшлися б мені утричі дорожче, а мені треба знімальну групу годувати, бо скоро розпочнуться голодні бунти, я команді й так гроші не доплачую, а вони ще й своїм коштом харчуються. Тут є закинута шкільна їдальня, я дивився, там ще деяке обладнання залишилося, хоч і совєцьке, але на деякий час придатне. Поки існує наша студія, ми її відновимо, буде де знімальній групі харчуватися, для своїх впровадимо талонне харчування.
- Ти мене в черговий раз здивував. Такий практичний виявляється. Чому взагалі до цього фільму злидарював?
- Тому, що тебе не було поруч.
***
Приїхавши до міста Гера зі Стеллою вирішили прогулятися в парку. Навіть навідалися до художнього музею, хоча ні Гера ні Стелла не мали на меті ці відвідини. Гера, за його словами востаннє тут був ще в шкільному віці, коли примусово водили по подібних закладах, а Стелла, каже, що взагалі жодного разу не була усередині.
Після споглядання незрозумілих картин та предметів українського побуту ХІХ сторіччя, розмістилися на ослоні, що на виході із парку.
- Давно тут не був, - Гера поплескав долонею по дерев’янній поверхні, так роблять коли оцінюють м’якість і якість дивану. – Колись саме на цій лавочці любив розважатися.
- Що ж тут розважливого?
- Це було за часів юнацького спермотоксикозу. Бувало приходив сюди подивитися на дівчат і про себе відзначав якій би «вдув».
- Дуже романтично, - у Стелли зробилася невдоволена гримаса. – Ти із кожним днем по-новому розкриваєшся.
- Що ж, маєш знати про темну сторону моєї юності.
Стелла звернула увагу на пересувний холодильник на велоприводі з якого продавали морозиво.
- Я за морозивом, тобі якого купити?
- Байдуже, що собі те й мені. Хоча, - спохватився Гера коли вона вже відійшла. – Якщо буде шоколадне, то візьми.
Коли вона стояла біля холодильника вибирала в холодильнику морозиво, повз повільно пройшли двоє молодих людей.
«А ось і ви» - зрадів Гера, обзирнувшись аби переконатися чи немає ще кого на лавочках, бо ці індивіди, які ходять парами, мають вельми охайний вигляд, у білих сорочках з краватками, у одного в руках неодмінно книжка з чорною палітуркою і безліччю закладок, так вони неодмінно обирають собі за ціль в першу чергу когось статичного, хто сидить, стоїть, на крайній випадок хто йде із ними в одному напрямку. А він полюбляв піддіти подібних людей, щоби зіграти на їхній недолугості.
Від холодильника Стелла йшла трохи позаду від проповідників, які благоговійно посміхаючись підійшли до Гери і в один голос промовили:
- Ви знаєте, що Єгова любить вас? – промовив один, той, що з книжкою.
- Мені про це повідомляли, - тоном адміністратора відповів Гера, а потім, копіюючи ту ж інтонацію, звернувся до святош: - А ви, у свою чергу, знаєте, що Гітлер вас любить?
Проповідники знітилися, підійшла Стелла дала Гері морозиво і всілася поруч. Молоді люди кліпали очима автоматично посміхаючись, видно зосереджені як відповісти. Гера, не давши оговтатися, продовжив:
- Любов Адольфа до нас настільки велична, що виражається у наступних рядках, - Гера дістав із теки сценарій і зробив вигляд, що знайшов, щось важливе. Почав читати здійнявши вказівний палець до неба: – «Колоніальна політика означає жорстоку боротьбу, яку найкраще обернути на справу завоювання території на материку. Для такої політики є лише один можливий засіб – це союз з Англією. Вона єдина держава, яка може стати на наш бік, якщо ми почнем новий німецький завойовницький рух». Ви відчуваєте яка глибина? Яка міць!
Гера повернувся до Стелли ніби шукаючи підтримки, а та лизькала морозиво і читала щось в телефоні.
Витримавши паузу на десять секунд, той що з книжкою відкрив її.
- А що ви думаєте з приводу того, що сказав Ісус: « Що легше — сказати розслабленому: Відпускаються тобі гріхи, а чи сказати: Встань…»
- Чекайте-чекайте. Хто сказав? – Гарасим навіть наморщив лоба.
- Ісус Христос, - відповів другий.
- Ісус Христос, гм… Щось знайоме. Він, здається, віце-канцлером до Гітлера був?
- Із такими речами не жартують, - застеріг той, що з книжкою.
- Які ж тут жарти. Мені щось знайоме, колись читав, здається це після грецької міфології, ніби то юдеї зплагіатували з єгипетської, грецької та інших міфологій.
- Ви помиляєтеся, - мовив другий і видно, що він вельми ображений. – Ісус Христос найвідоміша людина на планеті.
- Після Гітлера? – перепитав Гера.
- Окрім Христа немає нікого! – той, що з книжкою потряс нею над головою.
- Я б посперечався. От хто такий Гітлер знаю, хто такий Македонський теж знаю, а вашого єврейського хлопця я б поставив десь після Гора, Анубіса і Зевса.
- Це найперша книжка на землі! – проповідник ще раз почав трусити збірником релігійних трактатів.
- Невже у вас берестяні грамоти, чи може якийсь примірник з Александрійської бібліотеки?
- Це Біблія! – здавалося, що молодик із книжкою зараз заматюкається.
- Ну яка ж це найперша книжка, вас обдурили шановний. Перший наклад був надрукований у середині п’ятнадцятого сторіччя, а згадана мною Александрійська книгозбірня була заснована за вісім століть до Гутенбергівської біблії. Я із таким же безапеляційним виглядом можу стверджувати, що «Майн Кампф» найперша книжка.
- То ви хочете ознайомитися зі словом Божим? – вже спокійно спитав той, що із книжкою і видно, що для цього він доклав неабияких психологічних зусиль.
- Я вас вітаю генерале «Ясний хер». Та я вже ніби із дитинства знаю родовід Зевса і діяння його братів та сестер.
- Ми про Ісуса Христа…
- Ні вже облиште це, я ж уже казав, життєпис єврейських пацанів, які померли більше двох тисяч років мене не цікавить зовсім. Давайте на цьому облишим, мені треба бігти «Майн Кампф» читати, бо коли не читаю, це як, знаєте, річка перестає текти, вона просто перетворюється на болото, або ж коли нам треба освітити увечері приміщення ви ж не ставите свічку під стіл, а на столі. .
Проповідники пішли. Стелла доїла морозиво і тепер витирала серветкою губи і руки.
- Ну ти ж і зануда, - мовила, давши йому чисту серветку. – У тебе якась фішка на німецькому канцлері.
- Сальвадор Далі вважав, що у нього найсексуальніша спина.
***
Їдальня кіностудії була організована на базі колишньої шкільної трапезної. Головною по кухні найняли місцеву колишню кухарку, стереотипну огрядну жінку часів совєцької окупації, яка носила білий халат, постійно гримала на робітників, особливо з презирством ставилася до чоловіків, які намагалися влізти поза чергою, чи гучно розмовляли по телефону.
Семен обійшов кожну хату, таким чином шукав постачальників вина, знайшов бджолярів, які пообіцяли доставляти мед. Знайшов сім виробників вина, і вино різне: із яблук, вишень, винограду, навіть із персиків. А там ще додалися наливки різні зі слив, терносливу та всього, що росте.
Столова прийшлася усім до смаку, не тільки працівникам студії, а й місцевим селянам. Єті пристрастився до дешевого, але якісного вина, яке закупляв оптом
- Мене цей напій вилікував від алкоголізму, - казав Єті Гері, коли завантажував ящик з вином до «опеля» дев’яностих років. – Перестало боліти в середині.
- Припускаю, що і тиск вирівнявся, - замислено мовив Гера. – Мене зранку попередили, що через ці винні спекуляції на нас очікує рейд санітарної інспекції і ще когось там, хто хоче підживитися. Цікаво, яким чином вони те розпочнуть, не заваляться ж отак до їдальні і спитають у завідуючої вина. До речі, де воно не знають навіть повара.
- Телевізор, значить, ніколи не дивишся, - зазначив Єті. – Буде контрольна закупка, як і у випадку із пожежею спробують найняти когось із місцевих.
- Корінця знову треба просити прослідкувати за цим питанням.
- Звісно, а кого ж іще. Он як культурологів розігнав, надовго дорогу сюди забули.
***
В процес кіновиробництва, на останній павільйонній зйомці на студію несподівано налетіли представники органів всіляких перевірок: пожежна інспекція, податківці, санітарна інспекція і ще якийсь «державний нагляд за внутрішніми валютними операціями».
Із інспекторами в окремому бусі прибула група озброєних поліцейських, які перші вискочили із мікроавтобуса і почали оточувати периметр ангару. Командир почав гемлесити кулаком у двері і вимагати щоби відчинили.
Двері прочинилися бо не були зачинені.
- Вперед, вперед, вперед! – скоромовно кричав командир Пархомов, впускаючи бійців попереду себе.
Усередині поліцейських очікувала несподіванка. Передові бійці були збиті з ніг і лежали на підлозі, ар’єргард із Пархомовим заскочили по інерції волаючи «Лежати, руки за голову!» і заклякли побачивши що їхній передовий загін у тому стані, про який вони кричали, авангард лежав обличчям в підлогу і руки за головою. В ангарі було десяток людей у чорній уніформі, екіпіровані в рази ліпше від поліцейських, новітні обладунки, іноземні автомати і розосереджені так, що вгадувалися професіонали.
- Зброю на землю! – заверещав Пархомов. – Стріляти буду.
- А я у вас, - спокійно мовив головний загону чорних уніформістів і на Пархомові та на інших з’явилися червоні цятки лазерних прицілів. – Покажіть ордер.
Командир показав якесь посвідчення, а Пархомову нічого було пред’явити, бо діяв за усним наказом начальника і за його ж переконання, що це не призведе до проблем.
- Отже, панове, - оголосив чорний командир. – Ми тут на законних основах, а ви лише з голим голосом. Даю п’ять секунд аби забратися інакше стріляємо на враження. Протокольно ви зграя незрозумілих індивідів зі зброєю і в поліцейській уніформі.
- Ви не можете в нас стріляти, - ображений Пархомов опустив автомат.
- Згоден, - весело мовив командир. – Тоді ми запакуємо вас і на підвал до з’ясування, хто і чому вас сюди скерував. Звісно розберуться, але днів через три. Час пішов.
За дійством спостерігав Гера, сховавшись у кабінеті уфологів, поруч був Корінець, який дістав із кишеню пачку грошей, скручених в бублик.
- Тільки мусорські штрихи підуть, треба із особістами розрахуватися, бо за двадцять хвилин термін виходить, інакше не в кислу копійку влітаємо.
- Авжеж, - погодився Гера. – Цей чорний капітан вартий тих грошей. Головне фільм завершили, тепер монтажний період і презентація.
- А далі? – приречено спитав Корінець. – Ми знову на обочині?
- Не хвилюйтеся. Будуть нові проекти. А куди ж ми подінемося без надійної охорони?
«А таки дійсно, - подумав Гера. – Студію спорудили, а нових проектів немає. Треба оголошення давати чи щось таке».
Він вийшов із павільйону і рушив до столової. Його наздогнала Стелла, підхопивши під руку.
- Бачу твій Корінець, як то говориться, «розрулив» ситуацію. Які ж надалі плани?
- От як усіх майбутнє цікавить. Мабуть писатиму новий сценарій.
- І маєш якусь ідею?
- Ну хоча б, відштовхнутися від деталі як двоє приятелів сиділи з похміллям вдома і, шукаючи де похмелитися, за іронії долі зняли фільм.
- І у новому сценарію за законами жанру буде простежуватися лінія кохання?
- Куди ж без неї, - він поцілував її. – Локація наступного фільму буде десь в Парижі, годі про наші чорноземи писати.
- Я там вже була. То ти гадаєш, що двоє п’яничок впораються і з цим проектом.
- По-перше, я вже не випиваю, а коли і вживаю щось то благородні напої.
Вони купили в столовій три пляшки різного вина, вишневого, яблучного і персикового і пішли за село з пагорба спостерігати за долиною. Пили, цілувалися, знову пили, займалися коханням.
- Я ось що хотіла у тебе спитати, чому ви з Семеном один до одного звертаєтеся на «ви», ще й за іменем-по батькові?
- Це почалося доволі давно, коли ми пацанами були, якось… - Геру щось відволікло.
Стелла глянула що саме його зацікавило. У вечірню долину спустився блискучий диск.
- А ось і НЛО, - мовив Гера, розливаючи у пластикові стакани залишки персикового вина. – НЛО у долині.
