НІЧЛАВА-БЛЮЗ
дуже приємна новела в одній віртуальній кав’ярні 277
Ми зайшли у віртуальну кав’ярню, де немає нічого поганого. Тут якісь чарівні двері, тому невігласів і хамів вони досередини не впускають – буцають на бруківку і зупиняються... А ще ці двері не люблять підвищених тонів. Ось так.
Боженьку ж мій, як давно я шукала цю кав’ярню! Жодна довідка не давала мені адреси. Це й зрозуміло – віртуальних кав’ярень ніхто не реєструє у пересічних земних довідках. Заходжу досередини зі своєю новою приятелькою Інною. Вона – класна. Інна за фахом модельєр і робить м’якенькі такі ляльки. З нею цікаво. І вона ще ніколи тут не була. Отож, ми заходимо досередини. Так обережненько відчиняємо двері... Ні, нехай буде так: двері самі впускають нас досередини. А там, всередині усе волошково-бузкове. І звучить „Нічлава-блюз” майже нон-стоп... Ну, добре... іноді замість „Нічлави” звучить якийсь інший приємний блюз, але все одно на стінах – світлини Андрія Підлужного. І постери із журналу „Галаs”, тепер уже раритетні. Ось так. Ні, ну що ви!? Я не хизуюсь! В цій кав’ярні взагалі хизування недоречне. За темносиніми столиками сидять дуже приємні люди. Творчі. Сині свічки, про які мені так багато говорила Ориська, тут присутні на кожному столику.
Зоряний ангел
Під цю пісню ми скинули свої народні пальтечка і повісили у кутику на дерев’яний вішачок. (Дивина – у віртуальній кав’ярні все так, як у справжнісінькій... То, напевно, щоб ми, творчі люди, не лякались і не почувались незручно...) На наших з Інною косах тане сніжок. Усі зайняті власними цікавими розмовами. (Зауважу: люди тут стають якісь напівпрозорі, наче туманно-містичні. Ну, не знаю, як вам ще пояснити, – це треба або побачити або просто гарненько собі уявити!) І поки пісня звучить рівно 5 хвилин і 21 секунду, ми з приятелькою встигаємо замовити волошковий коктейль у височезних таких келихах... майже гальбах. Фея-офіціантка грайливо запалює свічечку і приємно усміхається. Крізь її постать видно, як на стіні навпроти крутяться стрілки срібного годинника... сріб но гого динника... Стрілки танцюють гет-назад... дуже, каже фея, чутливі вони до музики. (Цить, ані слова про Гаррі Поттера!) Інна сидить якась зачарована. Вона взагалі, як на мене, зачарована життям, і мені це в ній дуже подобається. А що ж роблю я? Милуюсь танцем годинникових стрілок і слухаю пісню „Зоряний ангел”. Трішки кашляю, бо зайшли ми з холодного двору. А тут тепло і волошково. Добра фея дала нам нагоду вбутися.
Все тут і справді звичайне. А от відчуття – фантастичне. Ні. Глупе слово. Заїжджене! Казково. Словами не передати. Можна тільки уявити.
Літній дощ
Фея каже, що у цій кав’ярні можна й таке – влаштувати новачкам справжній літній дощ, і при тім одяг залишиться сухим. Краплини мацюпусінькі, тому „грайливі краплі на очах” тільки зачарують нас. І ми згодились. Це було нашим першим казковим замовленням.
Наші руки вмить стали зеленими листочками, які жадібно і з насолодою ловили ці крапелиночки. Ще ніколи так чудово не чулась я деревом. Інна стала вербою. А я – акацією, але ми однаково ловили літній дощ і сміялись самими лиш губами. Із сусіднього столика нам відсміхнулась Ориська – вона тут була не сама. „Дівки, та ви здуріли!” – здається, так сказала вона, бо ми вже почали роздягатись і...
Вставай, сонце
...і що ж!? Дощ припинився. На стелі намалювалось велике ванільне сонце. Наші гілки знову стали руками. Фея принесла нам сливового морозива і посипала його якимись срібними блискітками. А ще сказала, що ці блискітки цілком їстівні, до того ж – дуже цікаві на смак. Інна обережно лизьнула кінчик ложечки, на яку зачерпнула трішки морозива зі сріблискітками... я також. Сонце розтеклось по всій стелі, і Орися почала його фотографувати. Ну. Не навмисне. А тому, що такі фокуси тут бувають тільки для новачків. (І ні слова більше про Гаррі Поттера!)... Морозиво швидко топилося, тому ми наминали його якось по-дитячому, апетитно і навіть трішки зашвидко.
„Я б хотіла зараз політати десь над озером... Уявила себе якимось бузковим метеликом із велетенськими крилами...” – чогось раптом розмріялась моя уява, а я не мала сачка, аби її впіймати. Це почула коліжанка Ориськи і пирснула зі сміху... Ану цить!
Коли настане вечір
Що будемо робити, коли настане вечір? І хоч ця кав’ярня ніколи не зачиняється, але прийде та хвилина, коли нам уже захочеться додому. До рідного болота... бррр... Ні... потім. Нехай навіть настане ранок, а ми перекимаримо за цими столами і замовимо собі ще якийсь казковий десерт з усілякими там неземними дивацтвами. „Нам темна ніч дарує чарівні свої обійми. Ми залишимось в ній. Осінній вітер з моря свою проспіває пісню. Він нагадає мені наш старий блюз. Наш давній блюз...” – то я підспівую, а Інна щось шукає у своїй великій тайстрі. Напевно, зараз буде робити волошково-бузкову ляльку...
Ой, у горі ромен цвіте...
Ностальгія. Дуже люблю цю пісню. Не знаю, чому, але душа вже порозщіпалась на всі гудзики і тепер глипає з-під моєї блузки. Якось незручно... може, защіпнутися... Та де там!? Душа просить не чіпати її хоч би часиночку... Душа дивиться на мене моїми ж очима... такими дитячими, що аж дивно... Інна вже щось витинає і розкладає перед собою на столі. Нитки якісь, клаптики барвистих тканин. А ще гудзички... Їй також подобається пісня „Ой, у горі ромен цвіте...”
Мавка
Якось містично рипнули вхідні двері. Всі обернулись. Думали, що ще хтось завітав, бо місця за віртуальними столиками було достатньо. Стрілки на годиннику перестали танцювати – фея щось шепнула їм у цифру „6”, бо вище не досягала, то вони й стали сумирними.
Ніхто не зайшов. Тільки вітер. А всі так надіялись знову побачити літній дощ або ще якесь дивацтво. Тут, кажуть, кожного разу новачкам дарують щось непередбачуване... щось як у луна-парку: смикаєш за нитку, а що вже витягнеш – те твоє.
Хтось замовив чарку горілки. Фея принесла келих, над яким диміли чужі думки. Між іншим, горілку тут замовляють ду-у-у-уже рідко. Але якщо вона є в меню, то... повіяло холодом. Орися замріяно рисувала лицаря у своєму чорному блокноті. Вона мріяла написали гарний роман. Орися забула про нас і цілковито занурилась у свої задуми-мрії.
Двері рипали ще кілька разів, і всі обертались на цей звук. Поки я защіпала свою душу на всі гудзики, Ориська заснула просто таки на своєму чорному блокноті. Знаю: їй снився лицар. І я не стала її будити. А позяк Інна ще незнайома з Орисею, то нічого дивного не сталось.
У віртуальному вікні замерехтіли вогники від машин. Ми зовсім близько до реального світу. Нам не можна дивитись навіть у віртуальні вікна...
Наркоман
Уявлєте, тут крутять пісні навіть про наркоманів. Але тут, у цій безмежно-віртуальній кав’ярні болюча тема звучить так вишукано і незлостиво, що... Я розгорнула блакитний блокнотик і почала черкати ескіз нової вишивки „Алюзія часу”. Віднедавна ця візія мене хапає за руки. Я мушу її вишити на якомусь ясічку, і тоді... Знаю, воно мене відпустить. Алюзія часу... якісь клітинки зі східними символами. А по краєчках горошинки. Загалом виглядає гармонійно. От якби Інна зробила велику ляльку, десь так мого зросту, то я б тій ляльці такий фартух вишила. Було би дуже...
Я чаклун
Фея принесла вазу із вогненно-червоними маками. Сказала, що тут дотримуються репертуару і прислухАються до текстів пісень. Тим більше, коли звучить „Нічлава”. Тільки коли вже фея пішла, я помітила, що замість вази маки таки у скрипці. Червоній скрипці. І на срібному годиннику зникли стрілки...
Мертвий солдат
А ви думали, що у віртуальній кав’ярні тільки усе гарненьке й солоденьке... та й гіркого нема. То правда. І рожевого також. Он Ориська прокинулась. На лівій щоці у неї – лицар. Але вона ще про це не знає. Ось зараз Орися піде туди, за годинник і побачить свого лицаря у чарівному віртуальному дзеркалі.
Ця божественна музика розвіяла всю реалію. Захотілось у той час, коли віртуалії ще були реаліями, коли по бруківці цокали коні... Чомусь захотілось. Чому? Фея заграла на губній гармошці. Всі притихли. Коли фея не розносить чарівних страв, то може робити, що хоче. Навіть крутити стрілки годинника, яких на ньому вже, чомусь, нема.
Не плач...
пробач... за дивні сни, де я і ти... Хтось врізав собі палець. І мені вперше стало якось незатишно. Фея поволеньки заховала губну гармошку в кишеню фартуха і підійшла до „пораненого”. Швидко насипала щось на стіл, казала помачати в той порошок зболений палець – і все минулося.
Я тут знайшла здатність забувати прикрощі. Якось дивно затихли двері, а незнайомі люди зібрались назад у реальний світ...
Повія
Там, за крайнім столиком сидить молода жінка із довгим волоссям. Такий собі самотній чорний птах... „Вечірні сутінки впали на місто і запалали ліхтарі на обійстях. Відкриті двері великого дому”. Кажуть, вона тут живе. І я дивлюсь на неї без найменшої нотки відрази. Скажу більше – жінка ця впевнена у собі, симпатична. Вона мені усміхнулась. Я знаю, що зробила вона перед тим, як прийти сюди назавжди – викинула ключі й гроші у каналізацію. Ніхто не знає, як її звати, але й слово „повія” звучить легко, ніби хтось „повіяв” і забув зачинити за собою двері. Та їх, зрештою, ніхто ніколи й не зачиняв...
15-16 листопада 2006 р. Б., Львів
