Електронний варіант сценарію був написаний за три доби. Переписати довелося майже все: діалоги, змінити ключову ідею, адаптувати до сучасності, бо у старому варіанті герої ще не користувалися мобільними телефонами, інтернетом, також змінилася «міліція» на «поліцію». Та більше хотілося вразити Стеллу, вона неодмінно прочитає сценарій і ось тут неабияк нервував, ще в ті часи коли писався перший варіант сценарію, здавалося усе розмірено і дотепно, тепер цей варіант на перший погляд видається теж талановитим, та немає гарантій, що і тут виявиться казна-що. До цього перед тим як представити твір широкому загалу, наприклад викласти на літературному сайті, спочатку читав його комусь із друзів. Так і з цим сценарієм, першому читав Семену та він поставився до цього байдуже, ще кільком друзям давав читати, за їхніх слів їм начеб то сподобалося і вони пророкували велике майбутнє, хоча тут же пригадалося, що схвальні тиради звучали після кількох літрів вина.
У редакції старі друзі роздрукували два примірники сценарію.
Поніс Стеллі ноутбук і синопсис. Її довелося почекати біля прохідної. Вона вийшла, ледь посміхнулася, простягнула для привітання долоню, він неквапно взяв прохолодну руку, хотів було поцілувати, та вирішив, що матиме занадто карикатурний вигляд, вона, схоже, вгадала цей намір і на деякий час затримала руку у його долоні.
- Ходімо кави поп’ємо, - запропонувала. – Тут неподалік і там пристойні тістечка.
- А це, - вказав на ноутбук. – Я прийшов аби повернути.
- Я ж вам дала його на місяць.
Вони пішли до кав’ярні. Гера спіймав кілька здивованих поглядів перехожих. Таки дійсно, вони неабияк контрастували, вона вдягнена дорого зі смаком у щось брендове, а він схожий на вуличного розповсюджувача рекламних буклетів, який давно страждає на алкоголізм.
Коли всілися за столиком, замовили каву з тістечками, доки чекали вона дивилася на нього із зухвалинкою, у погляді читалося багато чого, зокрема: «я знаю, що ти запав на мене, соромишся глянути мені у вічі, і борешся з собою, аби не зиркати на моє декольте». На її шиї на срібному ланцюжку якась блискуча штука, що лежить у розрізі грудей і Гера наче сорока раз-по-раз кидав на кулон погляди від чого дуже соромився, бо бачив, що те помічала Стелла.
- Отже, - Стелла взяла сценарій і нарешті перестала гіпнотизувати його.
- Недосконало правда, - трохи запинаючись коментував Гера. – Можливо багато чого пройшло повз увагу. Ще працювати багато над інтерполяціями… Блоки також не допрацьовані. Зараз працюю над питанням створення режисерського сценарію, але тут складніше, у мене відповідної освіти бракує, ми шукаємо другого сценариста.
- Я розумію вас, - говорила посміхаючись. – У свій час я здобувала освіту психолога, отримала диплом. Це відомий прийом, спочатку напустити на предмет обговорення тінь меншовартості, насправді тут прийом реверсивності, можливого критика підштовхнути на підсвідомому рівні на зворотний лад.
- Ну… - тільки й спромігся відповісти. – Я просто…
Вона знову почала заворожувати його скандинавськими очима, а ще запах.
Так тільки тепер Гера усвідомив, що у неї вельми привабливий запах. Здавався знайомим, асоціювався із чимось приємним із дитинства, тільки от деталі забулися, але відчуття, що ось-ось пригадається.
- Ви не переймайтеся, я ж не кінокритик, - вона торкнулася його руки. – Оцінюватиму ваш твір як глядач.
Як тільки вона накрила долонею його кисть, він відчув ейфорійну слабкість.
- Добре, - у нього прозвучало хрипло і ще з фальцетом.
Гера повертався додому через парк. На маршрутці вирішив не їхати, не було бажання швидко опинитися вдома. Хотів простору, поміркувати, покопирсатися у собі. Звідки ж це забуте почуття, якими прийомчиками вона користується, що отак збила із пантелику. Коли вона запустила щось приворотне, то чому при першій зустрічі не подіяло на Семена?
«Звідки мені знайомі ці парфуми?».
І тут пригадалося дитяче кохання, яке трапилося ще за часів большевицької окупації, перебуваючи в піонерському таборі без тями закохався в дівчинку із старшої групи. Цілу зміну так і не наважувався до неї підійти, заговорити. Кохав на відстані. І ось, коли зміна завершувалася, усі їхали додому, випадково опинився із нею поруч і од неї був схожий на Стелині парфуми запах. Але найприємніше що із ним сталося за останні п’ять років, це Стелин дотик, йому так радісно згадувати цю мить, ніби у свідомості звучала приємна мелодія, хотілося написати щось поетичне.
Він підвівся і швидко покрокував, хотілося знову писати.
- Я все ж зроблю цей фільм, голову розіб’ю, але фільм буде, - сказав уголос, але як завжди подумав, що фраза прозвучала у думках.
***
Гера з Семеном стояли біля службового входу театру юного глядача. Гера зосереджено вглядався у далину вулиці, намагаючись у кожному чоловікові розгледіти знайому ходу. У Семеновій міміці читалося занепокоєння.
- Ех, Гарасиме Святославовичу, а яка ж гарна була ідея спочатку збивати деякі вершки. Ну поділилися б із Корінцем, він би нових клієнтів підігнав. У нас і грошики з’явилися невеличкі, а ви на такий ризик пішли зі своїм новим проектом.
- Повторюся у двісті двадцять перший раз, Василю Семеновичу, час мислити масштабніше.
- Ви підзадовбали цим масштабним мисленням. Я промоніторив дещо, дякувати Куцому у дечому допоміг, виявляється розумний дядько, він, до речі, погодився стати моїм помічником, просто де-інколи маємо його підживляти спиртним, бо я пояснив, що бюджету доки у нас немає. Так от, Куций доволі аргументовано втлумачив, що задуману вами справу можемо не потягнути. Там такі капіталовкладення потрібні, навіть бюджет нашого міста не потягне. Найменше, економ-варіант, це півмільйона доларів. Ви готові зазіхнути на подібну суму?
- Руки бояться, а очі… Он де, йде, - Гера вказав вперед.
По пішохідному тротуару, раз-по-раз заходячи на вело-доріжку, ведмежою ходою і розмахуючи руками йшов Єті, так звали його з дитинства, Льоньку Четверга, саме за цю ходу, дуже схожу на ту, яка була у снігової людини зафіксованої у стрічці Паттерсона та Гімліна.
- Льоню! – гукнув Гера і замахав руками.
Льонька примружив очі прикривши долонею правиці, помахав у відповідь.
- А я з наради, - почав Єті після привітання. – Літо, репетицій немає, а це шеф чогось викликав, хоча більшість акторів по морях роз’їхалася. Мабуть повідоме гастрольний графік, щоб я у вайбер-групі розповсюдив, у самого досі кеби не вистачає самому це засвоїти, дурко одним словом…
Його покликали в парк у затишне місце. Семен дістав із сумки дволітрову пляшку пива і копченого ляща. Поки Семен з Єті пили пиво, Гера розказував про свій задум.
- Ідея дуже добра, - Єті витер серветкою губи. – Сам давно думав над цим, навіть нариси деякі маю. Але чи реальна? Яка на тепер фінансова база? Хоча про що я питаю.
- Зараз найголовніший наш ресурс це ентузіазм, готовий сценарій і головне, готовність людей із можливостями підтримати нас, - на останній фразі Гера підбрехав, хоча не мав сумніву, що сказане правда. – Розумієш, це шанс для нас усіх. Ми всі зав’язли. Ти у своєму неперспективному театрі, ми з Семеном Васильовичем в алкоголізмі. То ж почнемо створювати команду професіоналів. А там вийде чи не вийде, головне у нас буде чиста совість, адже ми спробували.
Єті піднявся з ослону, навхрест потер долонями під пахвами ніби зараз лютий місяць, потім простягнув руку Семену, але перед потисканням швидко прибрав.
- А яким боком я корисний для вашого проекту?
- По-перше – є роль, по-друге – нам необхідно зблизитися з акторським середовищем.
- Кастинг-директор потрібен, - вставив Семен слово, про яке дізнався вчора із довідника кінематографіста.
- Так, із цим я впораюся. А хто режисер?
- Доки я, - ніби ніяковіючи сказав Гера. – Хоча посада тільки номінальна, я поки організатор, а посада режисера вакантна.
- Режисерський сценарій є?
- Ні, - зітхнув Гера. – Із цим питанням складно.
- То зверніться до Колодія, він у «великому» гримером працює, там його і знайдете. Хоч не сезон, але сидить днями у гримерці, може там і ночує. Від колекторів никається, багато боргів набрав. А ще зверніться до Ореста Калюжного, потрібен буде другий сценарист.
- Навіщо? – спитав Гера.
- Другий сценарист потрібен щоб твої блохи підчистити.
Гера не зрозумів відповіді, однак кивнув, погоджуючись.
На цьому розпрощалися.
***
Наступна аудієнція мала відбутися зовсім поруч, у цьому ж парку, біля «чортового колеса» з Куцим. Тут вже для розмови Семеном прихоплена пляшка вина, він хотів було взяти горілки, та Гера не дозволив.
Куций сидів за столиком у тіні дерев, вигляд мав незвичний; добре виголений, прана і випрасувана сорочка. У нього були заготовлені якісь папери і брошури.
- Не звертайте на це, - Куций вказав на обличчя і на сорочку. – Довелося сходити до бібліотеки, аби поновити дещо у пам’яті. Так ось, щоби здобути фінансування для подібного прожекту, треба, перш за все, його легалізувати.
- Це зрозуміло, - Гера у записничку написав «легалізація» і обвів колом. – Це для податкової.
- Не тільки. Найважливіше, щоб був банківський рахунок організації, з приватною особою у подібному випадку жодна продюсерська фірма не співпрацюватиме.
- Організація, це якісь «роги і копита»? – Спитав Семен.
- Ні в якому разі. Має бути щось на зразок творчого збіговиська з чіткою організацією.
- Кіностудія, - підказав Гера і поквапився йти.
- Ви йдете? – спитав Семен.
- Так, треба декуди навідатися. А ви особливо не захоплюйтеся, - Гера вказівним пальцем вказав під кадиком. – Дізнайтеся який пакет документів потрібен для організації кіностудії. Це вам завдання на два дні. Пияцтво розглядатиметься, як не бажання працювати, то і грошей не отримаєте, бухла теж.
За дві години Гера був за кілька кілометрів за містом у селі Бельці біля давно не функціонуючого овочевого ангару. Це приміщення на тридцять метрів у довжину і шістнадцять у ширину. Закинуте ще за часів окупації. Він саме обходив цей ангар, уважно розглядаючи будову, поруч крокував чоловічок на вигляд років сорока хоча йому насправді тридцять п’ять. Це Голова сільської громади зубожілого села, якому належить ангар. Він все ще сприймав Геру за представника земельної мафії, про яку знав із новинних сюжетів.
- Тільки ніяк не вбагну. То ви купити хочете? – тихо спитав Голова.
- Я ж вам пояснював. Мене цікавить виключно оренда. Мені потрібен майданчик для кіностудії, гігантський сарай якнайкраще підходить. Воно ж без діла бур’янами заростає, а так громада хоч якусь копійку матиме.
- Так землю скуповувати не будете? – у голосі Голови все ще чутно нотки недовіри.
- Повторюю, земля ваша не цікавить, якщо і буде якийсь інтерес, то виключно як екстер’єр, тобто майданчик для тимчасових зйомок, - Гера простягнув долоню. – Будуть ще питання телефонуйте, знайдіть юриста у вас напевне є, я ж за два дні прибуду зі своїм. Оформимо угоду.
- То я не знаю, того… як ділитися, кому що?
- Ой, чорти вас забирай, та із ким ділитися? Просто ціну призначте, а там діліться із ким завгодно, інакше я піду до сусіднього села до Перегудівки, там Голова на зустріч піде це точно.
- Ні-ні, я розумію, - перелякався Голова. – Мені хоч за це нічого не буде?
- А що, думаєте, вам буде? – у Гери виникло бажання влупити його трухлим табуретом, який стояв біля входу в ангар. – Ви у якому сторіччі живите? Кого боїтеся? Вже тридцять років минуло, як не треба озиратися, вам же мало літ тоді було. Невже страх на генетичному рівні?.
- То ви так думаєте, що не треба боятися, озиратися, - Голова обзирнувся. – А коли у ділі вплутані грошики, то ще й як треба головою на всі боки крутити і це в усі часи буде.
Із села Гера пішов пішки, до траси десь два кілометри, а там ще кілометр до околиць міста. Від вдоволення і натхнення ці кілометри пройшов легко ні краплини не стомившись, хоча до цього навіть подорож через парк давалася взнаки, доводилося відпочивати на лаві. Цей ангар він запримітив ще сім років тому, коли подорожував з колишньою і компанією приятелів на байках. Тоді подумав, що у такій місцині та у такому приміщенні непогано було б організувати художній пленер.
Повернувшись додому намагався зустрітися із Семеном, та від його «Зої» дізнався, що він десь «наковтався» і вона його із квартири не випустить. Куций спав на лаві біля під’їзду і не підлягав пробудженню.
Гера вирушив до Стелли, вона саме вийшла з роботи. Пішли до кав’ярні. Він розказав про плани щодо кіностудії і про облюбований ангар.
- А чи багато людей прочитали сценарій? – спитала Стелла.
- Новий варіант окрім вас ніхто не читав.
- У кого крім мене ще на руках сценарій?
- Знов-таки, окрім вас більше ні у кого.
- Раджу у подальшому нікому не давати, на даний момент це ваш комерційний продукт, інтелектуальна власність, а раз так, то значить інформація конфіденційна. Для представництва будете надавати лише опис, забула як називається…
- Синопсис.
- Точно. Ось саме синопсис і буде грати роль бізнес-плану. А надалі сценарій сторонній особі передаєте лише через юриста.
- Як воно усе заморочено, - зітхнув Гера. – Навіть дещо лячно.
- А ти як гадав, - вона несподівано перейшла на «ти», підморгнула і взяла його за руку. – Гадав дрібномасштабним Остапом Бендером легко бути, а тут взявся за щось серйозне.
Гера почервонів.
- Цікаво на якому етапі ви нас розкусили?
- Як тільки поріг офісу переступили зі своїм Семеном Васильовичем.
- Адже ми могли провалити ваш ноутбук за банку самогону наприклад.
- У вас був продукт на руках, я просто хотіла аби ви зрозуміли, що саме сценарій основний капітал, який вартує десятки тисяч таких ноутбуків. І переходь вже на «ти».
***
До гримерки Колодія перший зайшов Семен, Колодій саме розпаковував поштову посилку, у якій була китайська косметика.
- О, Семене, - привітався, дивлячись на гостей у дзеркало. – Очам не вірю, невже ви з Гарасимом стали театралами. Дозволь, як же ж ти казав… «якщо яке нудне дійство неможливо перемотати наперед, то це мистецтво достойне презирства». То що вас привело, любителі кіно?
- Як ти вгадав, ось тобі Гарасим Святославович розповість, він…
Семена перебив дзвінок на телефон Колодія.
- Хай їм грець, колектори, - Колодій увімкнув на гучний зв’язок, а сам, тим часом, копирсався у косметиці, розподіляючи кисточки і кольорові пудри. – Слухаю.
- Незабаром відбудеться з’єднання з оператором. Для подальшого поліпшення зв’язку розмова буде записана, - після промови робота елейним голосом заговорила жінка: - Вас турбує досудовий департамент колекторського агентства «кендел», я головний спеціаліст Золотарьова Євгенія Володимирівна. Я можу поговорити з Колодієнком Євстахієм Ібрагімовичем.
- О, радий вас чути.
- Я рада, що ви раді мене чути, - єхидно відповіла Золотарьова.
- А на скільки за десятибальною шкалою ви раді, що я радий із того, що ви раді?
- Досить блазнювати, Євстахію Ібрагімовичу.
- Можна без Ібрагімовича, у нас в Європі так прийнято.
- Ви в Європі? – здивувалася Золотарьова.
- Уявіть собі.
- І в якій же ви країні зараз?
- В Україні.
- Я стосовно вашого боргу, - мовила трохи роздратовано.
- То мені зателефонував цілий департамент? Нічого, що я навсидячки, чи мені встати? А чому головний спеціаліст, а не спеціалістка головна?
- Євстахію Єбра… Ібра.., повторюю, цей дзвінок здійснений щоби нагадати вам…
- А який заклад треба закінчити щоб стати головним спеціалістом? – гучно спитав Колодій, перекрикуючи колекторку.
- Чому ви мене постійно перебиваєте? – вже роздратовано мовила збирачка боргів.
- Ну-ну, а що тут такого? Мені набридла моя рутина. Зайнятий казна чим, тексти вчу, репетиції ще й гримером є підробіток. Кожного дня одне і те ж. А у вас інша справа, щодня спілкуєтеся з новими людьми, клянчите гроші, вас посилають під три чорти, ви стійко усе переносите і знову благаєте дати грошей. Звісно я не претендую на головного дзвонаря-спеціаліста, цього Евересту мені не здолати, а ось яким би помічником молодшого спеціаліста, я б спочатку на правах стажера вам би підлогу мив.
- На які потреби витратили отримані банківські кошти?
- На стриптизерок.
- Як це?
- Знаєте, такий заклад де голі дівчата танцюють на столі і їм в труси треба гроші засовувати. Ото все й пішло.
- Євстахію Єбрагимовичу, ви розумієте, що зараз не до жартів…
- Які жарти, там за раз у трусики не менше двох сотень вимагають внесків, а ви кажете, інакше що про мене люди подумають, скажуть жмикрут який. А стриптизерки це ж самі розумієте, нерентабельні інвестиції.
- І ви на чужі гроші, значить, шикуєте.
- Виходить так, - скорботно зітхнув Колодій.
Далі між Колодієм і Золотарьовой почалися взаємообрази. Колекторка поступалася у мистецтві вражати словом, у неї далі «сам дурень» та «імпотент» далі фантазії не вистачало. Вона чергувала ці кривдинки проти шквалу: «швабра клозетна», «мандавоха педальна», «чукотська гнида». Остання фраза чомусь зацікавила Семена.
- Як гадаєте, - пошепки звернувся до Гери. – В умовах чукотського холоду живуть воші?
- Думаю вони скрізь живуть. Нагадайте, увечері треба прогуглити це питання.
Нарешті Золотарьова не витримала натиску, однак на прощання встигла встромити між Колодієвих образ – «гарного вам дня», на що отримала відповідь – «нехай фантомні геморойні болі пройдуть повз вас».
- Отже, слухаю, - Колодій нарешті відвернувся від дзеркала, повернувшись до гостей обличчям.
- У нас кіносценарій, потрібен режисерський варіант, бажано з прорахованим хронометражем, - Гера простягнув папірець. – Це договір.
- Невже кіно у нас зніматимуть? - Колодій почав читати текст.
- Зніматимуть. То ти в ділі? – спитав Семен.
- Гм, значить із мене обов’язок не демонструвати сценарій стороннім особам. Отак значить воно… - Колодій поклав договір на гримерний столик. – А що мені за це?
- Поки на загальних засадах, - відповів Гера. – Але незабаром справа виправиться на нашу користь.
- Як мені це знайомо, - Колодій глянув на себе у дзеркало. – Як казали давні арії, якщо посилаєш когось у сраку, неодмінно прийде час коли сам опинишся у сраці.
- Здається то шумери так казали, - Семен для угоди простягнув руку. – Розкажи хоч про себе щось. Як жінка? Здається її Василина звати.
- О, згадав. Я вже років вісім як один, розбіглися. Любов минула, її з’їв побут та й один на одного вже дивитися не могли.
- І що, так досі нікого не знайшов за ці роки? Он, Герасим Святославович і той через три роки почав щось визначати для себе.
- Ну я не зовсім самотній, - Колодій почав шліфувати нігті якоюсь шматою із косметички.
- Значить живеш із кимось?
- Навіщо? Раз на тиждень користуюся послугами повії, шкода, що у нас цей бізнес досі нелегальний.
- А чи не легше завести постійну бабу? Секс безкоштовний і багато чого іншого, наприклад приготування їдла, прання одягу.
- Та що ти, - Колодій зареготів. – Мені проститутка обходиться на тиждень – п’ятдесят євро, поїсти мені неважко самому приготувати, те ж із пранням одягу. А як у тебе із вільними грошима?
Семен розгублено кліпав очима. Вже поза театром почав аналізувати Колодієві слова:
- А він правий Гарасиме Святославовичу. У мене близькість із дружиною, дай боже, раз на місяць і то за її ініціативи, мої бажання до уваги не йдуть. А всі мої гроші у її руках. Дійсно практичніше проститутку раз на тиждень викликати. Ну, або раз на два тижні.
***
За оформлення документів взявся юрист Михась, якого Гера пам’ятав ще за часи юності як типового районного гопника, який любить пиво і курити «ганджубас». На певному етапі життя Михась кардинально змінився, з пива перейшов на соки та чай, куріння маріхуани теж забулося. Заочно закінчив юридичний факультет, тепер займався справами пацанів, які розлучалися з дружинами і мали якісь майнові проблеми, допомагав закрити або відкрити дрібний бізнес, виступав захисником тих, хто неспроможний був заплатити кредити на зразок Колодія. Отже, тепер Михась ходив по інстанціях, йому вдавалося обійти багатогодинні черги на реєстрацію.
Нова кіностудія мала назву «Shah & paradise studio», цю зашифровану назву Гера вигадав спонтанно.
Єті, тим часом, вже розпочав кастинг акторів. Для цього він домовився з дирекцією театру і безкоштовно отримав адміністративний кабінет в театрі, де проводився відбір акторів. Коли Гера побачив натовп людей, які прийшли на кастинг, він трохи збентежився.
«Яку ж я полову замутив» - думав проходячи повз чергу, потім зайшов до кабінету де Єті приймав акторів.
Єті саме прослуховував жінку років п’ятидесяти на епізодичну роль прибиральниці м’ясокомбінатної контори.
- Прочитайте, будь ласка, монолог Офелії, - вимагав Єті.
- Ну ж бо, принце, - почала натхненно жіночка, схопившись правицею за груди. – Ви добре знаєте, були дарунки…
- Досить, - роздратовано мовив Єті, пожмакавши якийсь папірець на якому робив нотатки. – А з «Лукреції» цитатку?
- Любов, удача – ви боги для мене… - жіночка, якось засоромилася, запитливо глянула на Єті. – Вибачте, зі сценарію видно що у мене роль без слів, я звичайна статистка, мабуть більше важливий фактаж…
- У нас якість і ще раз якість, - нервово висловлювався директор кастингу. – За фактажем має критися характер. Коротше, ми вам зателефонуємо.
Акторка-невдаха пішла.
- Слухай, а це не занадто? – спитав Гера.
- Що саме? – ще більш роздратовано спитав Єті.
- Вона в епізоді, ти ж не будеш кожного статиста змушувати Шекспіра декламувати?
- Слухай, я тебе повчаю як сценарії писати? Хоча і маю купу претензій. Отож стулися і думай про зарплату, аванс та подібні приємні речі. До речі, вже маєш у кінці тижня щось дати акторам, вони на відміну від нас не живуть обіцянками.
Ось це болісне питання – вливання грошей. Справа закрутилася, з’явився штат, окрім консультантів по маркетингу, режисера, кастинг-мененджера намалювалися ще гример, костюмер, технік-монтажер (хоча ще не було знято жодного дубля), а у подальшому ще потрібно набирати людей і всім потрібна платня.
- Гарасиме, тут маю делікатну проблемку, - конспіративно говорив Єті. – Розумієш, на роль продавчині потрібна така собі огрядна акторка, так у запиті написано «повна акторка», у мене є ідеальна претендентка, але вона з амбіціями, із себе виходить коли хто натякає, що вона жирна, а мені ж давати текст де вказано про огрядну жіночку…
- Виправ запит де зазнач, що потрібна «Надзвичайно красива, у самому соку, яка подобається більшості чоловікам, щоб не менше вісімдесяти дев’яти кілограм».
- І чому я не дотумкав? – зрадів Єті. – То ж не плутайся тут, йди шукай гроші.
У коридорі Гера звернув увагу на вайлуватого чоловіка, вдягнутого, незважаючи на спеку, в шерстяний костюм. Він пригадав, що цей чоловічок траплявся йому в місті у різних місцях. Можливо збіг. І коли проходив повз нього, здалося ніби почув, як той пробурмотів: «За непід’ємний вантаж взявся Гарасиме Непийпиво».
***
Із другим сценаристом Орестом, Гера виріщив поговорити особисто, хоч як красиво його сватав Єті, однак затівач не міг наосліп довірити рихтувати свою багаторічну справу малознайомій людині.
Зустрілися у маленькій кав’ярні, яку склепали із старого совєцького автобуса. Ореста Гера бачив раніше у редакціях, тільки не цікавився які справи приводили його до подібних місць.
- В-в-в-ві-і – Орест простягнув руку для привітання і ще майже хвилину намагався поздоровкатися. – та-та-та-ння.
За хвилину розмови Гера подумав: «Боже, як же ж він живе? На кожне слово стільки часу. Як із ним працювати, коли я за дві хвилини спілкування так стомився».
- Д-д-д-аруйте... – Орест прокашлявся в кулак і раптом сказав без будь-яких артикуляційних вад: - Excuse me, do you speak English? (Вибачте, ви розмовляєте англійською?)
- Yes. A little bit. (Так. Але не дуже добре) – Гера говорив невпевнено, повільно пригадуючи як воно сказати англійською.
- The thing is… It’s hard to explain but for some reason when I speak English I don’t stutter at all. (Справа у тому… Не знаю як це пояснити, але коли розмовляю англійською я зовсім не заїкаюся).
- Так, це дійсно цікавий феномен. Хоча не дивно. Ось наприклад мій дядько переживши інсульт теж став дуже погано розмовляти, ну ось приблизно як ви українською, але знайшов вихід. Виявилося що він рівно співає. Із тих пір замість погано розмовляти баритонить наче піп на поминках. А ще коли матюкається то теж без мовних спотичок.
- How interesting. Singing is not something I have tried, but it seems worth experimenting with. (Цікаво, співати не пробував, треба буде проексперементувати).
- Єті вам, сподіваюся, пояснив ситуацію. То ви беретеся за проект?
- Yes, it is really intriguing. Though so far I have only read the synopsis. How can I get access to the whole script? (Так, то дуже цікаво. Я доки читав лише синопсис. Як я можу почитати увесь сценарій?)
- Відразу після підписання контракту.
На цьому коротка аудієнція завершилася.
***
Семен з Єті сиділи у чоботарському кіоску Пола, якого насправді звати Павло Макаренко. З молодих літ до нього причепилося прізвисько «Пол» бо зовні кап-у-кап схожий на Пола Макартні, ну ще й схожість імені і прізвища.
- Нуж бо, Поле, погоджуйся, - вмовляв Єті. – Там у одному епізоді знімешся, найбільше займе половину дня. Тексту зовсім мало, можливо ти і не говоритимеш, знайдемо оригінальний запис того інтерв’ю з Маккартні.
- Чому самого Пола не попрохаєте? А що конкретно грати треба?
- Зіграєш знаменитого бітла, коли він приїздив до Київа і за кулісами розмовляв із нашим протагоністом.
- А ми тобі за кожну годину пляшку коньяку, - додав Семен.
- Так, відчуй себе Черчілем.
- Даруйте, хлопці, - Пол підняв правицю з розкритою долонею. – Вже більше року я не вживаю нічого міцніше за чай.
- Тоді нам чарки давай, - невдоволено буркнув Єті. – Ми ж тобі не шмурдяк який пропонуємо.
- А мені хоч токайське вино, - Пол припинив зашивати черевик, із шафки дістав дві чарки віддав Семену. – Кажу людям, що не бухаю, але чомусь усі сприймають мої слова «кинув пити» як «кинув пити дешеве пійло».
У віконце кіоску зазирнув дворовий сусід Пилипко, якому Пол учора відремонтував сандалі.
- Привіт Поле. Як здоров’я?
- Поки до аптеки ходжу тільки за презервативами.
- То що з мене? – спитав Пилипко із загадковим блиском в очах.
- Ремонт дрібний, прошивка задників, тут і грошей брати нема за що. То купи якогось недорогого печива для чаю.
Пилипко на деякий час закляк у віконці, переварюючи сказане Полом і намагаючись по його міміці вгадати сарказм.
- Таки чого насправді купити? Може?.. – Пилипко із кулака випрямив великий палець і мізинець, як зазвичай в народі натякають на пляшку спиртного.
- Пе-чи-во! – мовив Пол по складах. – Пилипко-Микитко, у мене в термосі добрий чай із Індії і я не маю його чим заїсти, і це, чорти тебе забирай, не метафорічні відступи.
- Таки дійсно печиво? Ні, хлопці, в натурі? – перепитував очманілий від когнітивного дисонансу Пилипко. – Що отак взяти і купити печиво?
- Так, купи печива… - видно Пол зібрав усі свої нерви в кулак. – Щоб тебе чорти роздовбали.
- А може пів літри? – Пилипко був схожий на в’язня-смертника, який сподівається, що ось-ось прийде відозва від губернатора про скасування страти.
Пол зле відмахнувся, а Пилипко пішов кудись понурившись.
У віконці з’явилась жіночка, яка просунула старезні кросівки.
- Скажіть, можна якось реанімувати? Просто чоловіку вони пам’ятно дорогі, він саме у них був взутий коли зі «скорпами» пив каву у кінці восьмидесятих. Якщо чесно задовбав.
- Це коли «Скорпіонз» приїздили до Пітера?
- Мабуть.
- Що ж, - Пол обдивився один кросівок, тримаючи його двома пальцями ніби щось огидне. – У вас фарба є?
- Фарба? Яка фарба?
- Будь-яка, але надійна.
- А колір?
- Байдуже, але краще жовтий.
- Ми купимо.
- Так ось, коли купите, пофарбуйте кросівки. Як підсохнуть нанесіть ще один шар. Запам’ятали?
- Так, і що потім, принести вам?
- Ні, віднесіть їх на смітник. Або нехай чоловік просто поставить їх у сервант. Ремонту це не підлягає.
Жіночка посміхнулася і відійшла.
Приятелі деякий час сиділи мовчки. Єті з Семеном випили коньяк.
- А печиво дійсно б не завадило, - мовив Єті, трухнувши тілом після того як коньяк пролився по стравоходу, обігріваючи у середині.
Пол знову взявся за ремонт черевика, а Єті з Семеном випили коньяк.
- Гарасим Святославович теж несподівано кинув пити, але я певен це пов’язано із його закоханістю, - Семен сказав ніби між іншим.
- Семене, скажи, будь ласка одну річ, - Пол знову відставив чоботарство. – Чому ви з Гарасимом один з одним спілкуєтеся на «ви» та по батькові кличете? Якщо зізнаєшся буду працювати безкоштовно.
- Скільки треба, скільки тобі заплатять, - сухо відповів Семен. – Нам потрібна лише твоя угода. Згоден, то по руках, ні, то ми пішли.
- Домовилися, - посміхнувся Пол.
- А мені ще треба встигнути до Тарана, - Семен почав збиратися.
- До Тарана? Це той, що Кирило?
- Гарасим Святославович саме на нього скерував, його хтось переконав, що цей Кирило майстер освітлювач від Аллаха.
- Так то вона так, тільки я не зустрічав ще людини із стількома фобіями, і що характерно кожна фобія у нього тимчасова, поки інша не витісняє попередню. Коротше, сам переконаєшся.
***
