Була дванадцята тридцять. Приятелі стояли біля прохідної горілчаного заводу, стаждаючи від липневої спеки. Обидва вдягнуті у костюми яким було вже років двадцять п’ять, придбані ще на випускні вечори. У Семена на обличчі кілька подряпин через невдале гоління, здавалося його піджак ось-ось трісне, рукава піджака ледь сягають кісточок на кистях, ґудзики на животі не сходилися.
- Краще зніміть піджака Семене Васильовичу, і носіть на руці, або через плече тримаючи за петельку на пальці. Бо дивно якось виглядає, ми схожі на міні-трупу пародистів.
Гера теж почувався у костюмі вельми некомфортно. Та найбільше приятелі мучилися від того, що навпроти прохідної розташований кіоск зі свіжим на розлив пивом, а випити хоча б по бокалу не мали можливості, по-перше – навіть легкий перегар зашкодив би справі, по-друге – не було грошей.
Нарешті охоронець покликав Геру до телефону.
- Ало, у нас із Миколою Олександровичем домовлено. На нас очікують. Куди нам?
Почувши коротку інструкцію, кивнув Семену, запрошуючи йти за ним.
Виявилося, директора заводу вже кілька тижнів не те що у місті, а навіть у країні немає. З’ясувалося Гера по телефону із якимось менеджером домовлявся, то ж секретарка відправила їх на аудієнцію із заступником директора по реалізації. Це жінка років п’ятидесяти, фальшива блондинка, строго без зацікавлення дивилася на гостей поверх окулярів.
- У нас така справа, - почав Гера, розгортаючи теку і показуючи пожовклі аркуші. – Наша творча група почала один проект. На теренах нашого міста буде зніматися художній фільм, який значною мірою презентуватиме не лише наше місто, а й його бренди, до яких, безумовно, входить ваша продукція. То ж ми пропонуємо вам стати, так би мовити, співзасновником проекту, ми використовуватимемо ваш бренд на правах реклами. У нашому фільмі для вас прописаний виразний сюжет, де дуже талановитий художник творить свої шедеври лише після того, як вип’є продукцію вашої марки.
Білявка скоса зиркнула на Семена, який із цікавістю розглядав колекцію спиртних напоїв розміщених на стелажах, які призначені на експорт.
- А ви впевнені, що місто потребує вашої фільми? – спитала з нотою єхидства підстаркувата білявка.
- Ми в цьому переконані, - твердо відповів Гера, полотніючи від гніву, але жоден м’яз на обличчі не видавав емоцій. Він показав другу теку: - Ось тут результат соціологічних досліджень.
- Ви хочете грошей, - скептично і насмішкувато резюмувала блондинка.
- Ні в якому разі, - Гера зробив долонями заперечливий хрест на грудях. – Та хіба ж нам не відомо, що це не в правилах вашої кампанії фінансувати недержавні проекти. Нам потрібен лише антураж вашого виробництва, пляшки різні. А підфарбовану рідину ми самі підберемо. Розумієте ж, це доволі непогана реклама за таку мізерну плату, як порожні пляшки.
Блондинка замислилася.
- Я направлю вас до маркетингового відділу, бо я багато чого не розумію із того, що ви сказали.
Коли йшли до відділу маркетингу, Гера шепнув Семену:
- А як же, не розуміє вона. Наживку схопила, тепер відфутболила нас до більш освіченого у рекламі.
- Мені все рівно не зрозуміла моя роль.
- Як то говорить одеська класика – сидіть і роздмухуйте щоки. Нічого, Семене Васильовичу, запевняю вас, прийде час самі прийдуть до нас і пропонуватимуть гроші, а ми ще подумаємо чи брати.
За півгодини Гера з Семеном виходили через прохідну з двома пластиковими пакетами у яких розосереджено десять пляшок із коньяком і вином.
- Ну ви й коні мочите, - чомусь принишкло говорив Семен крадькома обзираючись, ніби очікуючи, що зараз на заводі оговтаються і кинуться в погоню аби відібрати здобич. – Ви істинно великий психолог. Я ж до останнього не втямлював навіщо ви ото торочите про порожні пляшки.
- Чесно кажучи сам не розраховував на подібний результат, думав добудемо пляшку-дві не більше. Вам не казав, бо у вас не контрольована міміка. Якось вичитав у їхньому рекламному проспекті, що у горілка і коньяк, який вони випускають, мають особливий янтарно-чайний колір, яким вони пишаються і застерігають від підробок. Тому припустив, що вони побояться аби у майбутньому фільмі під їхньою маркою сплила якась халтура. От тому начальник маркетингового відділу вважав, що ліпше нам справжньої продукції краще дати. До того ж, те, що вони нам втюхали, насправді утиль і мало б піти на знищення, шляхом виливу.
- Це чому ж?
- Десь на конвеєрі технологія порушена. Таке трапляється, коли бракується певна продукція, раніше її точно виливали, а тепер зберігають, напевне для підпільної реалізації.
***
Протягом тижня приятелі обійшли ще кілька міських «точок» де можна було поживитися. Відвідали ковбасний цех, де здобули шинки та всіляких копчених ковбас. Обтрусили м’ясо-комбінат, завод мінеральних вод. Здобич Семен відносив на базар, де у знайомої продавчині збував за півціни. На меблевій фабриці неочікувано для себе отримали два ящики баварського пива, а розраховували пару-другу стільців, начеб то для антуражу. Таким чином директор розрахувався щоб у майбутньому фільмі в титрах фігурувала марка його фабрики.
- Не заморюся повторювати, яка ж класна ідея, - говорив Семен, напівлежачи у кріслі і нюхаючи у пластиковому стакані коньяк. – Я б, Гарасиму Святославовичу, ніяк би не допер до такого задуму. І головне ж ніяких паперових домовленостей, лише усні.
Гері ж чомусь було не весело, він дивився телевізор і його коньяк стояв так і не надпитий, хоча Семен вже тричі поновлював, він знав, що криється за цією зосередженістю. Тому опорожнивши третю порцію і закусивши спочатку шоколадом, а потім шматком мандарину, плеснув друга по плечу.
- Ну кажіть вже, не знущайтеся над моєю цікавістю.
- Я все думаю, ми доволі потужний потенціал розбазарюємо на якусь дрібноту, якісь нікчемні у нас цілі. Адже кіно, то велика сила.
- Розумію куди хилите, Гарасиму Святославовичу. Та не раджу, не наш розмах. Вам той рівень не відомий, а я трошки збоку знаю. Як тільки запахне де конкретними грошовими вливаннями, а це очевидно ваша задум, очікуйте неприємностей. Знайдуться люди, які стануть на заваді. А на дрібноту, як ви кажете, ніхто не помічає, бо беремо ми по мізеру.
- От я і хочу як слід усе прорахувати, щоби без промахів і проект запрацював.
- Проект?..
У двері подзвонили. Гера пішов відчиняти.
За порогом стояли два кремезних чоловічка, які років двадцять тому вважалися «амбалами», цілком ймовірно якимись рекетирами середньої руки і були, а тепер нагадували підстаркуватих акторів-статистів, обоє пригорблені із подвійними підборіддями, та у обох однакові пуза, які підкреслювали однакові сірі футболки, обидва носили адідасні спортивні штани під туфлі.
- Вам чого хлопці? – озвався із-за Гериної спини Семен.
- З вами обома хочуть поговорити, - хриплувато мовив один із колишніх «амбалів».
Хлопці погодилися прослідувати за ними. Гері було цікаво чи вгадав він, що це відголоски криміналітету, що був активний років двадцять п’ять тому, але якимсь динозаврам вдалося пережити важкі часи. Семен, не сумнівався, шо ці «штрихи» це дійсно залишки команди із 90-х і він неабияк радів, ніби повернувся в юність.
На дворі всілися у старезну «тойоту». І Гера і Семен подумали, що усе за законами жанру. Гера сів біля водія, Семен із другим шести десяти річним «амбалом» позаду.
- А що, очі зав’язувати не будемо? – жартівливо спитав Семен. – Очевидно ж в саме лігвище їдемо.
- Тобі не знадобиться, - багатозначно і утаємничено мовив водій, грізно зиркнувши у дзеркало заднього обзору.
- Ой-йой, - Семен блюзнірськи зобразив переляк, здригнувся плечима.
Виїхали за місто, до кав’ярні, яку в народі йменували «пеньки», або «холодні ноги», хоча господар всіляко боровся із цим, перейменувавши стару назву «Берізка» на щось білінгвістичне – «Piastrи».
«Пеньками» це місто прозвали тому, що колись за часів «Берізки» літній майданчик був обладнаний пеньками-стільцями та столиками, які виготовили із старих спиляних тополь. Пеньки простояли лише сезон, потім господар в рамках боротьби із незвучною назвою спалив їх на мангалах і замінив на дерев’яні намети, та назва укорінилася вже на якомусь хрональному полі пам’яті, бо «пеньками» називали навіть ті, хто вже підріс з тих часів і не пам’ятав тих злощасних пеньків. З «холодними ногами» воювати виявилося найскладніше. Справа у тому, що їдальня зала виявилася дуже зручною для поминальних трапез. Тому назви варіювалися кому як зручно, якщо наприклад влітку, то приятелі домовлялися: «То де посидимо? На «пеньках»? ну це те, що «холодні ноги»».
Хлопців повели до намету, що розташований майже у березовому лісі. За столом сидів невисокий, трохи гладкий чоловік біля шістдесяти років, який пив пиво із пластикового бокалу і шматував копченого ляща. На столі стояла запотіла півторалітрова баклажка з пивом і пластикові бокали в упаковці.
Підстаркуваті конвоїри залишили друзів біля чоловіка. Той скоса глянув на них.
- Знаєте хто я? – спитав чоловік не глянувши на гостей.
- Ні, - відповів Гера.
- Я знаю, - мовив Семен посміхаючись. – А нас пивцем пригостять?
Семен, не спитавши дозволу, взяв порожній бокал і наповнив його пінним напоєм. Господар почав нервово витирати руки рекламним проспектом, що слугував тут серветкою. Він скорботно зітхнув понуривши голову. У його жестах читалося: «Дожився, шпана геть страх втратила, ніякої поваги до авторитету».
- Та не переймайтеся ви так, не така ми вже й шпана, враховуючи вік - говорив Семен, ніби вгадавши його думки і жадібно надпиваючи пиво. – Усі ми протягом життя щось втрачаємо, одні гроші, другі жінку, треті й того гірше – авторитет. Щоб там вам не насвистіли про нас – усе брехня.
- Мені шепнули, що ви вмокнули ніс на моїй території.
- Таке скажете, який провокатор-шептун таке наспівав? Пару палок ковбаси то вмокнули ніс? Ну й оце. – Семен дістав із бокової кишені піджака пляшку коньяку, хруснув пробкою, відкриваючи. – Ось частина здобичі, охоче поділимося і вибачимося. Ну хто ж знав, що ви досі у темі.
- А я так і не дізнався хто ви, - озвався Гера. – Семене Васильовичу, представте нас.
- Це мій друг Гарасим Святославович, можна просто Гера, а це Корінець, той самий. Вибачте, не пам’ятаю вашого імені по-батькові. Ніби то Дмитрич?
Так, колись Гера чув це ім'я, вірніше прізвисько кримінального авторитета. Ще наприкінці двадцятого сторіччя про Корінця говорили скрізь, хоча в очі його ніхто не бачив.
- Все ж нам треба обговорити ваш бізнес, - мовив Корінець з ноткою роздратування.
- Ось ми і будемо домовлятися, - Семен почав ритися у купі відходів, звалених на краєчку столу, приготованих на утилізацію. Знайшов три пластмасових чарки. – Кажу ж, поки у нас серйозного бізнесу немає. Ну потрусили деяких людей на попоїсти та пару пляшок коньяку, та це ж нетривала халява. Та хто б міг подумати, що через таку дрібницю маємо потривожити таку поважну особу як ви.
- А я б не відкидав подальшого співробітництва, - втрутився Гера. – У нас вимальовується доволі непоганий проект, можливо знадобляться ваші послуги.
Корінець, зітхнувши, ковтнув свою порцію коньяку, проігнорувавши Семенову простягнуту чарку аби цоркнутися.
- Не люблю цих чокань, - Корінець запив пивом. – Відколи з’явилися ці презервативи, цокання стаканами втратило сакральну сутність. То значить ви бухлом і їдлом берете. А грошима пробували?
- Не наш розмах, - розвів долонями Семен. – Хіба Гарасим Святославович щось накреативить. Він зараз у піднесенному стані.
- Коротше, ви мене зрозуміли. Тепер ви у полі моєї уваги. А коньяк залиште.
- Звісно-звісно, - посміхався Семен, на його обличчі читалося ніби він після аудієнції із кінозіркою. – Нехай нас додому доставлять, а ми назворот передамо ще пляшечку та копченої ковбаски.
Амбали в одному із дерев’янних наметів допивали із аптечних пухирів настоянку глоду.
- Хто б мені у 90-х сказав, що отак запросто питиму коньяк із самим Корінцем, - Семен кивнув водію. – Поїхали, Корінець просить аби повернув туди звідки забрав.
Уже в машині Семен спитав Геру:
- Що ви там про співробітництво рекли? Якийсь новий план?
- Так, складається певний план. Він наштовхнув на непогану, навіть геніальну ідею.
- Яку саме?
- Те, що попередньо вам говорив, розмаху у нас немає. Переходимо на новий рівень.
***
Наступним об’єктом для «операції» вибрали фірму «Летючий Голландець», яка продавала оргтехніку. Тут вже мали розрахунок добути техніку, яку легко збути. Їх зустріла заступниця директора по зовнішньому продажу. Дівчина років двадцяти п’яти, скандинавського типу, блондинка з короткою стрижкою і блакитними очима. На бейджику ім’я – «Стелла» і нижче загадкова посада. Вона запросила гостей сісти, а потім запропонувала:
- Чаю, кави?
Обидва заперечливо закивали.
Семен намагався визначити наскільки потужні повноваження у особи яка має посаду директора зовнішніх продаж, а Гера подібним питанням не переймався, із ним, схоже, щось сталося. Його ніби штрикнуло у середині; дихання сперло, думки сплуталися, можливо ще й мову відібрало.
«Що ж це таке?» - панікував подумки Гера. Подібне відчуття востаннє з ним трапилося давно на дискотеці коли познайомився із майбутньою, а натепер колишньою, дружиною. До цієї миті був на двісті відсотків впевнений, що перегорів для подібних душевних переворотів, дівчат красивих багато, але його душа спотворена філософією, та притуплена алкоголем просто неспроможна закохатися. Тому гнав тепер незрозумілі фантазії: «Красуня. Та хіба мало по вулицях подібних вештається? А пахне від неї якимись цукерками».
Гера почав розповідати невпевнено і ніби на «автоматі», йшло якось кострубато. Семен це помітив, тому перехопив ініціативу.
- Справа для міста дуже потрібна, - натхненно говорив Семен, забравши у Гери сценарій і трясучи текою повторював фрази друга, які добре запам’ятав. – Ви ж розумієте, що кіно найкращий рекламний стимулятор і показник найвищих рейтингів і це потребує крайньої самовіддачі, на яку ладний наш лідер.
Семен вказав долонею на Геру, ніби там сидів сам Муссоліні. Гера тим часом зблід і спітнів.
- Я дуже добре вас розумію, - відсторонено і якось заворожено говорила Стелла, дивлячись на Геру. Вона вже помітила, що якимось чином отримала владу над ним. – На якому етапі тепер ваш проект?
Стелла простягнула Семену руку, прохаючи сценарій. Той запитливо глянув на Геру і отримав дозвіл схвальним кивком.
- Є опис? Випало із пам’яті як називається.
- Синопсис, або логлайн, - підказав Гера. – Нажаль немає у друкованому вигляді. Я можу від руки написати. Загалом сценарій буде переписуватися на угоду продюсерам.
- Ви не маєте комп’ютера? – це більше була констатація ніж питання.
- Немає, - знітився Гера.
- Текст надрукований на машинці і судячи по паперу це відбулося років сім тому. Чому саме зараз взялися за реалізацію?
- Натхнення, - Гера нарешті наважився подивитися їй у вічі, та витримав секунди три, потім відвів погляд ліворуч у підлогу, удаючи ніби там щось побачив. – Загалом ми хотіли якою може зламаною технікою розжитися, має створювати відповідний фон.
- Як це «фон»? – не зрозуміла Стелла.
- За сценарієм в антуражних сценах будуть кабінети де має бути яка техніка, ну й непогано було б для нашого загального блага, аби на ній світилася марка вашої фірми. Звісно можна б і муляжі створити, та й на них гроші треба шукати, а у нас, як ви вже зрозуміли, бюджет мізерний, навіть ніякий.
- Я можу поцікавитися який самий? Конкретну цифру назвете?
- Якщо у цифровому варіанті то зеро, - Гера показав пальцями нуль. – Весь наш бюджет складається із ентузіазму команди та оцього сценарію.
- Так-так, - Стелла знову глянула в теку. – Бачу на сторінках підклеєні правки і правки від руки. Це значить і з друкарською машинкою проблема?
- Проблема, - підтвердив Гера. – Буквально на днях вийшла із ладу, її треба було б підмастити, а я спробував друкувати і доламав, а ще більша проблема, що по місту немає майстерень де подібну техніку ремонтують.
- Потрібен електронний варіант, без цього ніяк, - Стелла повернула сценарій Гері.
- Я планую по редакціях походити, колеги напевне поступляться якоюсь машиною, от там і наберу текст.
- Усе чим зможу зараз допомогти це ось. – Вона дістала із шухлядки сріблястий ноутбук. – За місяць впораєтеся?
- Загалом і за тиждень, - Гера знову глянув їй у вічі. – Ви довіряєте комп’ютер незнайомій людині?
- А хіба можна без довіри? – тепер у її тоні і міміці читалося: «Куди ви дінетеся? Я вже про вас усе знаю». – Доки цей ноут без діла лежить, та й слабенький він для мережевої роботи, але універсальний як друкарська машинка.
На вулиці Семен йшов деякий час мовчки. Гера ніс ноутбук під пахвою, він був поглинутий у думки.
- Тепер поясніть Гарасиме Святославовичу, що це було? Адже відразу видно, що вона нас розкусила. І чи ми не стали через цей коробок жертвами якоїсь неприємної історії? Якось воно підозріло.
- Не кіпішуйте. Хто не ризикує, той не вмирає від цирозу. До речі, заведіть записничок і записуйте подібні афоризми. Я зараз же сідаю за сценарій. І з пияцтвом із мого боку все, раджу і вам попуститися.
- Поки не розумію. Ну хоч двома словами поясніть свій план. Мене вже дратує коли ви мене у щось не посвячуєте і я маю здогадатися, але я натяків геть не розумію.
- Семене Васильовичу, засвоюйте потроху мистецтво продюсерства, шукайте літературу, інакше я змушений буду йти далі самостійно. Ми реально беремося за впровадження сценарію в життя. Корінець правий, маючи такі можливості, ми занадто мілководні.
- Корінець нічого такого не говорив, я знаю що іноді ви чуєте те, що літає у повітрі, але ж я про інше питав.
- Будемо знімати фільм.
Вдома Гера, як і обіцяв, засів писати сценарій. Та зіткнувся із двома спотичками. Перша: те, що добре набиралося на друкарській машинці, на комп’ютерній клавіатурі ніяк не йшло, то друкувалося по кілька літер, бо великий палець зачіпляв по кілька клавіш, то торкався вікна сенсора і курсор вигулькував десь у середині тексту після чого він рвався.
І друга перепона – сам текст. Гера зрозумів, що у ті часи, коли йому здавалося що його драматургічна майстерність досягла най-най вищого рівня (ну хіба трішки тямущі від нього Роберт Земекіс, або Стівен Спілберг, та й то це треба ще подивитися), то тепер Гера усвідомив сумний факт, що він був і є абсолютним невігласом у написанні сценаріїв, кострубато вибудувані діалоги, багато алогізмів, сюжетних «ляпів». А там де нібито сцени гумору взагалі біда.
Семен тим часом нудьгував, перед ним стояла розпочати дволітрова пляшка пива, він дивився телевізор де показували щось про ланових собачок.
- Піду пройдуся, - Семен пішов, прихопивши пивну баклажку. – Щось мене гнітить спостереження якихось хом’ячків, а цікавішого нічого немає.
- Краще пошукайте інформацію про продюсерство, - мовив Гера, не відриваючись від роботи. – Пошарудіть серед бомонду, обов’язково потрібна людина знайдеться. Незабаром будемо робити рейд у середовище театралів.
Коли вийшов із під’їзду, перед ним, ніби із простору, матеріалізувався дворовий п’яничка Куций.
- Сьомо, немає нічого?
- Тільки це, - Семен віддав йому пиво.
Куций жадібно присмоктався до горличка і за кілька ковтків спорожнив на третину.
- Вибач, Сьомо, сушняк скажений. Якусь незрозумілу горілку учора випив, підсушила від горла до шлунку, - Куций пляшку не повернув, чекав доки відригнеться і знову приклався.
- На здоров’я, пий коли п’ється, - зітхнув Семен, а потім невідомо навіщо додав інформацію із каналу «Discovery»: - он, зебри взагалі щоби жагу вгамувати ризикують стати обідом для крокодилів.
- А мо’ що більш серйозне маєш? Бо пиво сам знаєш… - Куций подивився на сонце крізь темну пляшку оцінюючи скільки там ще залишилося.
- Немає, - збрехав Семен, бо насправді запасів спиртного повний холодильник.
Йому просто не хотілося випивати із «дворовою босотою». За останні три роки окрім як із Герою ні з ким не випивав. Виключення невеличкий досвід коли із однокласником довелося у броварні посидіти і не сталося якоїсь цікавої розмови, дві години вислуховував пащекування однокласника ні про що, він говорив то про політику у якій зовсім не орієнтувався, розводився про «подвиги» серед жінок, хоча не треба бути великим психологом, щоби зрозуміти, що його «перемоги» лише у фантазіях. І тепер не хотілося напружувати печінку із Куцим. Розмовляти із цим босяком немає про що, а от із Герою навіть пити мовчки і просто дивитися наукові програми комфортно.
Семен подивився кудись у далечінь двору і замислено мовив:
- Продюсерство, яке в біса продюсерство? Де я йому спеціаліста знайду?
- Якщо кількома словами, те це пошук фінансових вливань для певного комерційного проекту. Створення фондової бази, - Куций ремегнув, здригнувшись тілом, випускаючи через ніс гази.
- Ти тямиш у цих речах?
- Знаю Сьомо, ти, як і усі, вважаєте мене за постсовєцького ракла у якого за плечами навчальний заклад, абревіатура якого розшифровується «поможіть тупому улаштуватися», а потім ще й управління виконання покарань, але у моїй біографії інститут економіки і знання я зовсім не розгубив.
- А чого ж ти тоді?.. – Семен намагався підібрати щось необразливе замість «показуєш себе козлом», бо точно знав, що у Куцого ще одна «академія» в життєписі – п’ять років тюрми де він був не останньою людиною, а значить через якийсь необережно сказаний співрозмовником термін, як наприклад назвати його козлом, незважаючи на Семенову богатирську статуру, може піти і на конфлікт із застосуванням холодної зброї, бо Куций не боїться в’язниці, а на підсвідомому рівні навіть прагне туди повернутися, де, на відміну від волі, у нього авторитет, там не буде голодний і спати казна де, а ще отримуватиме вітання від авторитетів із інших зон.
- На синьку, брате Сьому, присів. Що тут незрозуміло? Так, я алкаш.
- Чекай тут, я зараз.
Семен піднявся до Гериної квартири, взяв дві пляшки вина. Потім вони з Куцим пішли до річки. Коли випили по першому стакану, Семен хекнув і потер долонями:
- Ну, тепер розказуй усе, що знаєш по темі.
***
