(кіноповість)
Ця оселя із розряду «холостяцький барліг». Про те, шо тут колись існувала жінка свідчив лише календар на стіні із зображенням квітів, середньо-статичний чоловік такий не купив би. І з моменту коли цим календарем користувалися, можна зробити висновок, що жінка в останнє тут була три роки тому. На році «щура» і на місяці грудні зупинений рух календаря, вона була тут три роки тому. Ще деякий затхлий запах, який буває коли три роки не мити підлогу і не витирати пил.
Деякі речі в кімнаті вказували на життєву апатію господаря, а не на холостяцьку недолугість. На рівні очей у квартирі усе мінімізоване, нічого зайвого окрім книжок, стосів журналів. Із меблів лише шафка, журнальний столик, шифоньєр, стіл на якому плазмовий телевізор. Варто ж задерти голову, щоби вийти із зони контролю звичайного огляду на рівні очей, можна побачити, що всі кутки заліплені трирічним павутинням. На шифоньєрі якісь картонні коробки, які були поставленні туди приблизно в той час, коли перший павук-поселенець почав плести у кутку тенета.
Посеред кімнати на старих просиджених кріслах сиділо двоє чоловіків, яким на вигляд дещо під сорок. Один господар помешкання – Гера, за документами Гарасим Непийпиво, це худорлявий, зі стомленим, від постійних життєвих невдач обличчям, мужчина. Другий – Семен, сімейний чоловік який свою жінку вважає втіленням Люципера на землі, хоча насправді неспроможний без неї і двох днів проіснувати, це з’ясувалося коли дружина на три дні поїхала в село до матері, так вже на другий день Семен замучив її безглуздими дзвінками де озвучував питання – «де мило щоби умитися?», «де чай?», «де туалетний папір?», «де мої чисті футболки?». Поза очі він називав її Зоя, хоча у неї інше ім’я, а ЗОЯ це абревіатура, яка розшифровується «Змія Особливої Ядовитості».
На перший погляд обидва доволі різні, Гера трохи вищий середнього зросту, як уже сказано, худорлявий, шляхетної зовнішності, схожий на потомка давніх литовських родів, із продовгуватим обличчям, такі анфаси колись вподобали іконописці, щоби широко поставленні блакитні очі і хвилясті світлі волосся. Семен – більше двох метрів на зріст, має тюркські риси, трохи косоокий і незважаючи на загрозливий вигляд, насправді Семен добряк, яких ще пошукати і дуже боїться своєї згаданої дружини, мініатюрної півтораметрової крикливої жіночки.
На даний момент обидва дивилися телевізор програму Histori. Йшлося про пошук скарбів на острові Оук.
Обоє мучилися від похмілля і в обох не було грошей для усунення цієї проблеми. Гера жив на випадкові заробітки, що тягнулися ще з тих часів, коли був повноцінним журналістом. Він і зараз пристойно писав, тому бувші колеги давали підробіток – порерайтити рекламні статті, або відредагувати свої. І, як усі, кому не вдалося стати більш-менш пристойним письменником, досі мріяв, що незабаром напише великий твір, той самий, який його увіковічить і підживлятиме матеріально. Для цього навіть на столику лежав чистий записничок та загострений олівець. Щодня заспокоював свою совість, що схема твору вже у голові і чітко вимальовані деякі епізоди. Тільки ось біда, ніяк не сідалося і не писалося. Щось виходило коли приймав допінг у вигляді стакана вина, або ста грамів горілки, точніше сказати – думав що виходило. У хмільному стані починав щось писати на чернетку, однак в систему подібний метод творчості ніяк не переходив, бо вранці виявлялося, що написав казна-що, потім «правка» здоров’я, знову кілька рядків, і за кілька днів «писанини» запой, а потім «відходняки» під час яких і думати про майбутній шедевр не хочеться. Семен не жив подібними ілюзіями, він плив за течією життя, тримався свого місця у міській архітектурній конторі, де особливо на нього не насідали, разів двічі-тричі на тиждень узгоджував якісь креслення. А загалом його тримали завдяки серйозним зв’язкам дружини. На відміну від Гери він у житті почувався більш-менш впевнено, хоча грошей від роботи не мав, зарплатню начальник перераховував дружині, а потім Семену з великими труднощами вдавалося вициганити у жінки сотню-другу, а третю вкрасти.
І ось тепер, як вже було сказано, обох мучила абстиненція.
- Може що продати? – ніби про себе мовив Гера, озирнувши кімнату.
- Та що у вас продаси? – відгукнувся Семен, що значило Гера таки висловився уголос.
- Хтозна, - зітхнув Гера, ще раз озирнувшись і його увага зосередилася на картонних ящиках, що стояли на шифоньєрі.
Продати таки дійсно нічого, тим більше обидва не мали досвіду як можна щось реалізувати із непотребу, бачили за подібний дійством дворового алкоголіка Куцого, який бувало чіплявся до кожного, намагаючись «провалити» то старі ваги, то термометр, то м’ясорубку. І що дивно, йому вдавалося таким чином заробити на випивку.
- Хіба, Гарасиме Святославовичу, піти під церквою постояти, ось там вдасться назбирати на сякий-такий портвейнчик, а того й більше. Я колись за одним штрихом під аптекою спостерігав, на колінах стояв із пластиковим стаканчиком, а я неподалік морозиво лизькав, так він хвилин за сорок десь сотню назбирав.
- Я з вас офігіваю, Семене Васильовичу, хіба не знаєте, що подібні пригоди череваті травмами і це зроблять ті самі штрихи з-під аптеки. І навіть ваш загрозливий зріст не стане на перешкоді. Поталанить якщо просто ножиком штрикнуть, у вас достойний шар сала, навіть лезо з долоню не дістане до життєво-важливих органів.
- Поясніть, - Семен наморщив лоба.
- Щось ви підгальмовуєте, Семене Васильовичу. У того індивіда, що бачили біля аптеки, час регламентований, він за нього платить. Відстоїть свій час, на заміну підходить інший жебрак. А ви кажете, піду постою біля церкви. Це все рівно, що прийдете на базар і займете чийсь торгівельний намет під власну торгівлю. Що буде з вами?
- Проженуть, - невпевнено відповів Семен.
- Це таки знов у кращому випадку. За фактом ви влізли у чужий фінансовий інтерес. Щоб стати під церквою, то треба пройти тривалий шлях жебрацької ініціації і отримати благословення на старцювання від самого владики, інакше вас просто підріжуть, це все ж таки церква, а не базар, там люди суворі, без церемоній, ножа в пузо і квит.
- А звідки вам такі деталі відомі? І до чого тут владика?
- Ви ж знаєте, я людина темна, журналіст, іноді деякі дослідження і висновки через пресу проштовхував. А владика тут ось при чому, усі церковні жебраки платять темний податок у кишеню владиці, - Гера заплющив очі, замислився. – Може по пляшках виступимо?
- Варіант, але… - Семен заклацав пальцями. – Нам би легше знайти де вагон розвантажити, тобто разовий підробіток, пам’ятаю по молодості щоби на ящик пива нашкрябати ходили на залізницю де за годину розвантажували вагони, за цю годину місячну стипендію заробляли. Порожні пляшки то така штука, що трапляється на очі лише тоді, коли вони і в хер не впираються, зараз підемо – жодної не знайдемо.
- Треба мій балкон проінспектувати, ми туди протягом півроку склад із пляшок зробили, треба перебрати і вибрати потрібні, може на щось і нашкребемо. А на вагон, ви вже вибачте, ні у мене ні у вас уже здоров’я і натхнення не те.
По ТВ передачі йшлося про пошук скарбів на острові Оук, де начебто тамплієри сховали казну, яка на тепер сума складає ніби більше мільйона доларів.
- Ви помітили, Гарасиме Святославовичу, вони одне і теж тлумачать хвилин по п’ять. «Трагедія остріва Оук тягнеться з часів тамплієрів, з тих сумних часів, коли тамплієри ступили на цей острів, бере початок ця трагедія, яка забирає одне життя за іншим, на берегах нової Шотландії тамплієри сховали свою таємницю, на глибині тридцяти метрів, і ця трагедія торкнулася наших часів». Гарасиме Святославовичу, це просто тьху, а не текст.
- Нічого дивного, їм платять за хронометраж, кожна хвилина це тисячі доларів, а насправді витрачений час і сюжет нудний. Давайте, перемкну.
Гера пультом перемкнув на другий канал, де саме транслювалася реклама якогось літературного конкурсу. Тут його несподівано щось зацікавило і він зробив гучніше. Спіймав фразу про оцінку романів та кіносценаріїв. Семен, тим часом, розводився про збирання кольорових металів та макулатури, але побачивши, що приятель залишив його поза увагою сам почав дослухатися до реклами.
- Щось пригадується, - Семен примружив очі. – Пам’ятаю років п’ять тому ви носилися чи то із п’єсою, чи з романом з метою реалізації. Також пригадується, як ви негативно відгукувалися про подібні конкурси, мовляв, то для замилювання очей, а насправді премії давно розпиляні.
Гера, ставши на краєчок дивану, почав шарудіти на шифоньєрі де стояли запаковані і перемотані скотчем картонні коробки, чим розворушив трирічне царство павуків. Стягнув три коробки і акуратно розпакував кожну.
Семен інтуїтивно, навіть пророче відчув що другу прийшла ідея, яка принесе прибуток.
У другому ящику Гера знайшов те, що шукав. Це була картонна тека приблизно із сотнею машинописних сторінок.
- Ось, - Гера обережно дістав листки.
- І що це?
- Сценарій. До речі, Семене Васильовичу, у інших ящиках журнали моєї колишньої, то їх можна на макулатуру, дрібниці звісно, та можливо на пивце нашкребемо. Бо від абстиненції починається легка нудота.
- Так, що ж то за сценарій?
- П’ять років тому ще написав. Спочатку планувалася п’єса для радіо, та щось не пішло, не дотиснув це питання, тоді переросло на бажання перетворити на фільм.
- І про що ж цей фільм?
- Зараз зовсім не важливо, несіть макулатуру, а я поки накидаю план, ще потрібно гардероб перетормошити, може дещо випрати.
Семен забрав картонні коробки, на додаток із комори вигребли підшивки старих газет і теки із Гериними рукописами, чернетками, нотатками, все це колись для Гери складало цінність, йому думалося колись усе це перетвориться на раритет, а ще навантажили капронову клітчасту сумку порожніми пивними пляшками і пляшками з-під вина і горілки, які приймалися у пунктах склотари на вагу. Навантаживши увесь цей скарб на «кравчучку», Семен вирушив в дорогу.
Замочивши у ванній штани і темну сорочку, розвів рідке мило, Гера залишився наодинці зі своїм сценарієм, на який колись покладав надії. Деякі сцени прописані для зйомок у європейських містах у Брюсселі та Парижі, таким чином, якщо сценарій реалізується, розраховував там побувати. Пригадалися ті часи і щасливі і водночас не зовсім. Щасливі, бо жив натхненням і надією, нещасні – все обрушилося після того, як втекла дружина. Вона давно готувала відхід, а він був вельми неуважний до деяких вказівних деталей, як наприклад, коли потроху щезали її особисті речі, останньою щезла зубна щітка. А вона ще й відволікала увагу ініціюючи сімейні безпідставні чвари. Гера тільки через тривалий час про це здогадався проаналізувавши деякі деталі. Пам’яталося він так хотів уникнути цих безглуздих чвар, що тікав надовго із дому, гуляв до ночі у парку, чи біля річки, а у холодну пору року йшов у торгівельний центр, де був кінотеатр і купував квитки на нічні сеанси. Якось одного разу повернувся після таких прогулянок, а квартира порожня. Відсутність її речей свідчила, що вона не повернеться. Ще коротка писулька на столі – «Прощавай, я розлучаюся з тобою».
Гера сумував три тижні, здебільшого переймався, що тепер не буде доступного сексу, а добиватися нової жінки вже не було ні сил, ні бажання. Розглядав варіант дівчат за гроші, та не мав у цьому досвіду, навіть якщо б у країні були легальні публічні дома, не впевнений, що зміг би переступити поріг такого закладу. Потім перемогла філософія, адже холостяцтво – це синонім свободи.
За сорок хвилин прийшов Семен із літровим пакунком вина, яке у народі йменується «три сокири» через зображення трьох сімок, що позначають бренд цього винного напою, який складається із низки інгредієнтів серед яких Гері і Семену відомий тільки спирт.
Семен відразу помітив, що друг упродовж лікування похмільного синдрому засумував від якихось спогадів, напевно причиною стала згадка про «колишню».
- Невже ізнов дурнею переймаєтеся? Що ви насправді втратили Гарасиме Святославовичу? Правильно – нічого, а лише набули багато користі. Позбавилися гемороїдальної астми.
- Це як? – не зрозумів Гера, який трохи тямив у медичній термінології, бо свого часу доводилося редагувати медичні статті для студентів медичних навчальних закладів.
- То коли кашляєте, а із сраки кров бризкає.
- У мене де-жа-вю, Семене Васильовичу, пригадується це саме тільки іншою інтерпретацією ви мене втішали три роки тому і тоді ж ми забухали таким же колекційним пійлом.
Приятелі знову випили. Семену від збудження навіть «не вставляло», так кортіло дізнатися про задум Гери.
- Я так розумію, ви оце, - вказав на розгорнуту теку зі сценарієм. – Маєте намір реалізувати? Пам’ятаю колись намагався прочитати, але нічого не зрозумів. Не вмію читати мову сценаріїв, по суті як і п’єси.
- Зараз зміст зовсім не важливий. Щодо продажу, то маєте рацію. Є одна ідейка яка зможе нас на кілька тижнів тримати у тонусі. Знову питаю, чи маєте представницький одяг? І поголитися на ранок доведеться, зніміть будь ласка свої котячі вуса. Ними ви не лише дружині осоружили, особисто я просто терплю, а була б моя воля, пінцетом висмикував би по волосині. Завтра доведеться снувати по кабінетах, а там можливо будуть жінки.
- Ви хоча б двома словами розтлумачили свій задум, а то мені трохи мандражно від представницького одягу і термінового гоління.
У цю мить до квартири зайшла Семенова «Зоя».
- Ось де ти засів, ну звісно, а де ж тобі бути. І вже похмелився. Вдома роботи не початий край, а він із своїм корєшком жлуктить, ковть і ковть. Коли ж ти нажерешся, дурбецело двометрове? Негайно додому!
«Зоя» розвернулася і вийшла із квартири.
- Таки-так, - зазначив Гера. – Давні казали «мовчання – золото», а це єдина золота річ яку не люблять жінки.
- То я пішов. Значить завтра вранці поясните що і як.
