До гарних шкарів (наприклад, чобіт) тепер треба мати худющі ноги. (Новий стандарт якоїсь особливої породи людей, котрі літрами п’ють оцет і шиють на себе пальтечка в обтяжечку)... Непомірно худющі. (І я собі буду оцет літрами пити, буду взимку тільки в капронках ходити)... Бо таких, як я, вже не випускають ще з середини 70-х. Мода на таких – відповідна. (Погортай при нагоді старі, вже немодні журнали).
Тим часом злі й недобрі пляшкогицлі (ботл-гантери) розчищають стежки і дороги прийдешньому. Вони – поодинокі санітари байдужого лісу із пляшок, пластику і ще чогось, що не встигло остаточно втратити свого обличчя. Санітари лісу. От у них із ногами все чікі-пікі... Як не дивно. Хоч окрім оцту їм іноді й нема чого випити. Навіть аби зігрітися. Пляш-ко-гиц-лі... Гм... Люблю пляшкогицлів. За те, що натуральні. Хоч і брудні. Так, безперечно – люблю тих злих і недобрих, але нікого-не-кусющих пляшкогицлів. (Навіть на них знайшовся український відповідник)...
Отож, повернімось до наших овечок... Хі-хі-хі... А й справді овечок – хіба що у них може бути отакенний кожуш (розведи руками на ширину дверей) і отакусінькі тоненькі ратички... дистрофічні, на сірничкових шпильках. Такі собі зимові чоботи із вузюсінькими халявами... Не защіпнути... хіба відкатати і носити, як грубі черевики з вилогами. Чоботи-собаки. Пляшкогицлі таких не носять. Бо вони – натуральні. І ноги у них – нормальні.
„Людство невпинно котиться у прірву,” – сказала ти й хіхікнула. Фі... Людство буде котитися легше, коли скине кілька зайвих кеге... хоча б із литок і перейде на формат завузьких чобіт... А для цього варто щодня псувати комусь... Ну, що псувати? А хоча би й сон...
Мій сон тягнувся крізь ніч, як чудовий довжелезний шалик, але якийсь негідник вхопив його за край і подер. Дрібно так, брутально. Усі дистрофіки – брутали! І той, що подер мені шалик, довший і гарніший, ніж у самої Айседори Дункан, (як? Ти не знаєш, хто така Айседора Дункан?) – брутал неголений!!! Моральний дистрофік! І це вже не лікується!
Мене водять, як новорічну козу, по усіх взуттєвих крамничках, що обліпили щілини базарів-шляхів-переходів. Розпацьоркані чобітки із вузесенькими халявами навіть боюся міряти. Довжелезний носок і вузесенька халява. Невже для таких екземплярів, як я чи моя коліжанка, вже немає навіть однієї занюханої, вициганеної десь у підсобці, пари шкарів? Доношувати старі? Відстрілювати дистрофіків? Залучати до цього пляшкогицлів? Переписувати історію і затверджувати випуск людей середини 70-х? Це, принаймні, легше, аніж втискати свою нормальну натуральну ногу у вузісіньку халяву і думати, – трісне чи не трісне... Пити оцет? Гм... пи-ти-о-цет...
Оголошення на стовпі: „Завтра о тринадцятій тридцять флешмоб для пляшкогицлів нашого району. При собі мати пляшку оцту і потужну зброю. Особливо активних чекає приз: пара шкарів!”
9 грудня 2006 р. Б., Львів
