До тебе всміхаються квіти на моїй спідниці
ненавмисна новела майже на замовлення 280
В той час, коли ти це читаєш,
я сиджу в якійсь там (номер вподобай собі на вибір) маршрутці. Одній з тих занюханих маршруток, які гарцюють містом і не дають спокійно жити-спати обивателям центральної частини Львова. У такі хвилини, як оце зараз, я стаю (чомусь) дуже пишномовна... Сама собі дивуюсь... А як же іще рятуватися втечею від... цікаво, від кого!?
У вухах приглушено звучать сміливі джазові комбінації. Вони були б дуже гарними, але я не можу їх розчути так, як вони на те заслуговують. Шкода, що така гарна музика з’явилась так невчасно. (Або ж, навпаки, - дуже дякую джазові, бо він лікує)...
В усьому винен мій психічний стан – замість того, аби милуватися вуличками старовинного міста, я бачу у вікні автобуса не людей, не день, не місто, і навіть не гарних хлопців, а твою зраду...
Хоч... яка там з біса зрада?! Усе було по-чесному... тільки що мені (з моїм хистом психолога) не вдалося розкодувати твою вельми елегантну, але таку по-щурячому підлючу потайливість. І чому, скажи мені, чому ти не дволикий Янус? Чому не Щур якийсь там, а просто Степан? (Нехай пробачать мені усі інші Степани, бо так нечесно – ганьбити імена тих, хто до цього не причетний)... Відтепер і надалі буду називати тебе просто... ні, не Степан, а Щур. (Хі-хі... та ще й коли згадаю, який у Тебе ніс...) Все, тепер ти – Щур!
Щойно, коли я вийшла з тієї кав’ярні,
світ став холднішим, хоч надворі – чудова золота осінь... (Боже, як я чекала кожної осені, аби одружитися у купі золотого листя! Отака буває мрія у львівських панночок. Наївна мрія в наївних львівських панночок! Якщо хочеш – покрути мені пальцем коло скроні). З мене ще й досі стікають позимнілі краплі... Щойно ти вилив мені на голову відро окропу, а я навіть не встигла зойкнути.
Півроку милих розмов
ні про що... Тобто, про все, але тільки не про те, що цікавило мене найбільше. (Дурненька наївна львівська панночко!) До нинішнього ранку я знала, що у тебе були інші плани в житті, що маєш свій бізнес, що у тебе серйозні проблеми зі здоров’ям, що ти скупуватий, бо за півроку навіть філіжанки кави мені не поставив, але нехай там вже... Півроку милих розмов, (а було про що поговорити), розлетілися вмить, як голуби від кішки. (До речі, запиши собі десь там у своєму скупому записничку: відтепер мене звати не Одарка, а Кішка... так і запиши, що всередині цього слова є шиплячий „ш-ш-ш”)...
І тепер на шибах автобуса мені мозок показує якийсь трилер, якого інші не помічають і, що ще краще, – ніколи не побачать. І не треба... Бачила тебе і щось незрозуміле... може, якісь поміхи. І відчувала, як враз обірвались усі шнури-канати, які тримали нас у полоні розмов. Те саме, що стрибнути з моста і зірватися... несподівано, хоч і всі гарантували безпеку ілюзій... Кішка бігає за Щуром. Щур вивертається від Кішки. Кішка ловить Щура на відверту розмову, але Щур цього разу вивертається назавжди. Отака дурнувата гра.
Я знов ускладнюю собі життя. Скажу просто і чітко... остання серія мого серіалу щойно знята моїм персональним режисером: завтра у Щура весілля. Так, саме тоді, коли я почала вже вимальовувати всі крапки, де треба і не конче...
Отже, півроку ми отак собі тринділи про життя-буття, а ти і словом не прохопився, що завтра... Хоч, може, й не треба було про це тобі розповідати... Але я вже все розказала, вибач... Джаз сильніший за мене. А якщо він звучить, то треба його слухати, правда ж? Отож, слухай джаз мого настрою і мовчи. В тебе було достатньо часу... побігати.
Через рік
я випадково побачила тебе на вулиці. Не повіриш, але – пригадай – ми навіть ПРИВІТАЛИСЯ. (Дивно, – чого б нам не вітатись, адже ми „залишились друзями”)...
Як на мене, фраза „залишимось друзями” глупа по саме нікуди... Яка там дружба? Хіба ми американці якісь, щоб отак все замазати фарбою і почати щось вимальовувати знову? Ні – то й ні! А як випадково десь побачимось, то швидко обертаймося в різні боки! І все! Я тебе не знаю, а ти – мене! А тут отак-во просто на вулиці: „Привіт-привіт!” Між іншим, ти виглядав нещасливий, але що мені тепер?! Моя золота осінь ще прийде... Я навіть зраділа, що мій „привіт” прозвучав куди оптимістичніше, аніж твій... Більше не будемо говорити про плани в житті, про твій бізнес, про серйозні проблеми зі здоров’ям, про те, чого не було, але могло бути, якби... Так, якби в писку росли гриби, – але вони ростуть в лісі, а ми їх не захотіли збирати! Ти – Щур, я – Кішка! Ми не їмо грибів, то вони нам і ні до чого!
Нехай та порвана осінь залишиться тобі. Я встигла прихопити хіба що купу золотого листя. Ще довго по тому боліла ошпарена голова, але нічого – Кішки живучі! І люблять грітися на золотому листі, шарудіти ним, підкидати вгору. А Щури тільки псують те листя, бо крім винюхування навряд чи щось іще вміють... (Даруй, я належу до касти іронічних режисерів)...
Колись це станеться. Я навіть бачу,
адже, як режисер власного життя, я люблю писати сценарії своїх майбутніх свят. Одне з них станеться... ні, не восени, а навесну, коли все цвіте й пахне! Це свято буде моїм весіллям. Я йтиму попід ручку зі своїм судженим у простому фольковому платтячку, – ніяких там штор і фіранок з білого фатину, ніяких там штучних квітів на бедрах...
На спідниці у мене будуть такі квіти!!! Ну, такі вже квіти, що всі пообертаються! І тут, як на гріх, тебе звідкись принесе. Ах, ну... так... Ти будеш тинятися містом, бо треба кудись подітись. І от, ніби ненароком будеш йти тією ж вуличкою, що й ми... Я подивлюсь у твої очі, як тоді, в тій кав’ярні. Що я там побачу? Жаль? Розпач? Здивування? А може радість?
Там я побачу те, що вже ніколи-ніколи не станеться... І хто тобі винен, що у тебе нині
настрій значно гірший, аніж у мене? От тільки відра окропу я не буду лити тобі на голову,бо не маю такої звички. Достатньо і того, що до тебе всміхаються квіти на моїй спідниці.
