НАВЧИ РИБУ ГОВОРИТИ
сріблиста і слизька новела 282
І шкіра тонка як пелюстка левкої.
І хто не захоче торкнутись такої?
Мар’яна САВКА
Ти провів теплою рукою по моєму рівному хребту вниз – від сьомого шийного хребця аж до постелі. Від доторку твоєї долоні моя спина вигнулась і зблиснула, як срібляста рибина, яка щойно вискочила з води.
Мовчали, щоб не промовити зайвих слів, вихоплених випадково з реклами. Чужих слів, зашорених, із ненашими кольорами. Сріблисті слова, якими ти щойно теплим дотиком провів по моїй спині, розбудили в мені метушливу рибину – вона затріпотіла там, у мене всередині... так ніжно, наче захотіла виплигнути на твої теплі долоні... І я вгамувала її рівномірним подихом, якимось ще невідомим мені материнським зацитькуванням...
Ранок у нашому вікні з’явився тут ще перед восьмою. Я сіла на ліжко по-турецьки. Нікуди не хочу йти. І ти також. Вчорашні свічі показують стриптиз своїми зчорнілими гнотиками. А вчора ввечері, при доброму вині вони були такими романтичними, такими... одягненими... такими відвертими...
Під ранок мені снився чистий ставок із прозорою водою. Щоправда, на самому дні був слиз і ряска. Я плавала там сріблистою рибиною. І мені було добре. Що снилось тобі – не питала. Ти ж так гарно мовчиш... А я люблю, коли ти мовчиш. Ти вмієш гарно мовчати. А я – сріблиста рибина. І вчора, і нині під ранок ти ловив мене руками. І досі ніяк не можеш впіймати. Це – така гра. А ще в тому озері росте латаття – і я навчилась ховатися в ньому. І тоді ти ловиш тільки слиз. А ще – збурюєш пісок на дні. Тоді повертаєшся на берег і вичікуєш. Мовчиш. Куриш люльку, натовчену тютюном із чорносливом і... мовчиш. Тоді я грайливо випливаю і кручусь посередині. Ти докурюєш люльку, відкладаєш її на зелену траву і знову ловиш мене, слизьку і звабливу.
Над ставком в той час тремтів у повітрі ельф. Маленький такий, білий – майже прозорий. Він грав на скрипочці і пурхав трохи вище... боявся замочити крильця і впасти у воду. А ще ельф боявся свічок – налякано пурхав від них кудись убік – обпекти крила ще страшніше, аніж підмочити. Тепер ельф сидить у тебе на лівому рамені. І ти намагаєшся чи то зігнати, чи впіймати його... Свічки безнадійно голі. А я безнадійно сонна. І вікно навіщось таке осяяне.
Встаю і черкаю сірником. Запалюю одну маленьку свічку... і тут же гашу – не той ефект: вогник слабенький і якийсь розгублений. Нехай чекають до вечора. Нашого вечора. Нехай споглядають пейзажі за вікном – гірські хребти зелених драконів...
Ти поволі підсуваєшся до мене. Ельф лякається і здіймається вгору. Його малесенька, майже прозора скрипочка ледь не падає йому з рук... ловить її на льоту. А ти... цілуєш мене у рамено – там щойно сидів ельф. І трішки золотого порошку з його крилець потрапляє тобі в ніс... апчхи... ніс тепер у тебе мокрий, як ота твоя рибина зі сну... Ельф пурхає над лампою і попискує, – як миша... А ти ще додивляєшся свій сон... Келихи і недопита пляшка вина... і ті свічки... такі смішні у денному світлі. Та й вино, зрештою, вдень – тільки слабоалкогольний напій... Тільки привід...
Ти дуже хотів упіймати ту сріблисту рибину, так? Ти упіймав її? Що ж, доведеться чекати пізнього вечора, і при свічках та вині спробувати ще раз – щасливцям завжди дають ще один шанс.
А якщо ти впіймаєш ту сріблисту рибину, що з нею зробиш? Потримаєш і відпустиш? А-а-а, – навчиш говорити... дивне бажання...
Я лягаю на подушку і вкриваюся волошковим простирадлом. Ні, не розсувай штори. Ще так рано... і хтозна, може та рибина зараз випливе з латаття і почне нову гру... Я вже бачу її... вона помітила твою присутність. Невиспаний ельф кладе скрипочку в якийсь прозорий футляр і куняє на великій стрілці старого годинника... який зупинився. Давно.
Риба метнулась у воді – знову сховалась. Так багато сріблистого у воді, коли вона поруч... і латаття розквітло... злови її. Для мене.
19 лютого 2007 р. Б., Львів
Ти до нашої криниці
Нахилилася із дзбанком –
І скотився в воду місяць
Із твоїх грудей єдвабних.
Наапет КУЧАК „Увійти в сад”
(у переспівах Ігоря КАЛИНЦЯ)
Це відверте декольте ти пам’ятатимеш навіть у смертну годину. Заради цього, – якось обмовився ти, – варто було би й умерти. У кращому значенні цього слова... умерти символічно. Не можу заборонити тобі умерти. Але зроби це колись, не зараз.
Протяг шарпає фіранками і хоче схолодити нас. Як могло вікно само впустити цей вітер? Може, ми його погано причинили? Та ж ні... ось воно вже знову покірно притихло під твоїми руками – тепер нам тепліше. Ми більше не будемо потерпати від вселенського холоду. Не будемо застуджувати маленьких ельфів і ніколи, – чуєш, ніколи, – не будемо жити у кімнаті з поганими вікнами, які відкриваються, коли самі хочуть...
1 березня 2007 р. Б., Львів
Червінці дзвонять на столі,
І Місяць – найхмільніший келих.
Богдан-Ігор АНТОНИЧ, „Корчма”
Ми таки мусимо дочекатися вечора. Не хочу нікуди виходити з цієї кімнати. І тебе не відпущу. Нам вистачить і цього краєвиду, який міниться проти годиннкової стрілки. І про час доведеться забути, бо я захотіла занурити тебе у безчасся – а коли пірнаєш з головою, то звуки кудись зникають. Все зникає. Тільки ельфи перелякано пурхають над поверхнею води, а сріблясті рибини перекидаються Місяцем, як легким і мелодійним м’ячиком, у якому захований дзвіночок. Той Місяць закочується до мене... і тільки ти здатен його впіймати. Лови його сміливіше. І не бійся надкусити – кажуть, всякий Місяць солодкий всередині. Він – як пілюля... тільки б розкусити ніжно. Як трояндову пелюстку. І добре розжувати, аби не боляче було ковтнути. Закотився Місяць. Жовтий. І сріблиста рибка буцнула його хвацько. Після цього стало, чомусь, дуже-дуже тихо. Я навіть прокинулась, бо не звикла спати в такій винятковій тиші. І не звикла забувати. Усіх інших забувала, а тебе не можу. І не тому, що ти поруч, а тому, що ти маєш здатність розростатись у мені якимось дивним Деревом Щастя. Замість листя на тобі коштовне каміння. І в галузках метушаться ельфи. О, тепер я знаю, де ці маленькі створіння, трішки більші за звичайну дрозофілу, звивають собі гнізда. Ще день, і на тих галузках почнуть прокидатися пуп’янки... Пелюстки падатимуть у воду... Сріблисті рибини... я хочу... ти можеш... більше нема нікого... не треба нікого... ще три дні... чому не два тижні... куди поспішаєш? Залишся...
1 березня 2007 р. Б., Львів
Простягнуті долоні тиші
Над нашим вічним проминанням.
Богдан-Ігор АНТОНИЧ, „Фіялки”
Вечір. Свічки раді – тепер вони – королі та королівни. І зелена настільна лампа нікому не розкаже про сріблисту рибину. І про маленького ельфа, який заблукав у нашому світі.
На долонях у тебе лежить впіймана риба. Жадібно вдихає повітря... відпустити її назад у воду ти не можеш – для цього треба завести годинник, який ми зумисна залишили в іншому місті. В іншому світі. Чорні обриси гір усміхаються драконячими зіницями і просять забути про них... ще кілька сріблистих рибин причаїлись на дні, де мокро і слизько. Ти знаєш про їхню присутність, тому й не поспішаєш. А навіщо кудись поспішати?
Ельф плутається у моєму волоссі. І ти, замість того, аби пам’ятати про рибин, мусиш хутенько виплутувати його – те маленьке безпорадне створіння зі скрипочкою... Фари якоїсь чужої машини скользять по нашій стелі – навіщо комусь так пізно повертатися сюди?
А завтра ти увімкнеш комп’ютер, і на робочому столі буде красуватися дивна тваринка зі смугастим хвостом. Ти скажеш: „Це – лемурчик Івасьо.” І мені вже не захочеться пам’ятати про те, чого не зможуть назавтра змовчати свічки.
1 березня 2007 р. Б., Львів
