Я не є користувачем жодних соціальних мереж і ніколи ним не був, так як моя вроджена природа – одинокий тигр, а не зграя левів, кабанів, колібрі чи яких інших лісових мешканців, яким зручніше жити пліч-о-пліч із собі подібними. Телевізор я теж не дивлюся, бо все те, що він показує, за деякими рідкісними винятками, призначено для людей, яким подобається натовп, а не індивідуальності. Всі новини черпаю з інтернету. Через те я не знаю, чи були до Вас подібні звернення, і чи вони кимось обговорювалися, хоча маю здогадку, що їх, в тому чи іншому вигляді, повинно було бути вже достатньо, аби ними набити Вам оскому.
Однак посмію нагадати Вам одну давнішню коротеньку історію, яку часто переповідав мені батько: одна самотня господиня найняла цигана, аби він порубав і склав дрова їй на зиму, а заразом щоб повиносив бур’яни, що вона повиривала на своєму великому городі. Циган оглянув фронт робіт – гору дров, купу бур’янів – і сказав, що впорається до заходу Сонця. Від пропозиції попоїсти, «щоб набратися сил», циган відмовився, сказавши, що коли поїсть – йому робота до рук не йде. Тож поки циган натхненно працював, господиня готувала йому обід, чи то пак – вечерю.
Ще не встигло сонце торкнутися горизонту, як циган закінчив усю роботу і прийшов мити руки. Господиня дала йому мило, чистий рушник, і запросила до столу. На столі вже стояла велика миска гарячого запашного борщу, приправленого сметаною, лежали великі свіжі пампушки з часником. Циган умотав ту миску, ніби за себе кинув, взяв у руку наступну пампушку і похвалив хазяйку за її вміння готувати такий смачний борщ. Господиня насипала йому ще борщу, не забувши додати сметани. Циган виїв борщ і знову виказав похвалу. «Може ще борщу насипати?» – запитала господиня. «Ну якщо є – то чого ж!» – відповів їй циган.
Господиня насипала борщу іще, додала сметани, і всілася навпроти, щоб любуватися апетитом цигана. Третю миску борщу циган їв уже не поспішаючи, не сьорбаючи голосно з ложки і стежив, щоб краплі з крихтами не падали на долівку. Миска була велика, але циган таки доїв увесь борщ до дна, витер її залишком останньої пампушки, і відкинувся на спинку лави, погладжуючи свій повнісінький живіт: «О-ох, оце так борщ! Оце так наївся! В житті ще такого смачнющого борщу не їв!» Господиня від задоволення широко посміхалася, – і раптом спохватилася: «Так у мене ж іще й індичка засмажена є!» – і кинулася до печі, вийняла гарячу засмажену індичку і поставила її на стіл перед циганом.
Циган довгим поглядом подивився на рум’яні боки індички, що парувала на великій тарілі, потім на хазяйку, – і на очі йому навернулися сльози: «Господи Боже мій! Та хіба я міг таке собі уявити, що коли-небудь мені доведеться так смачно наїстися, але навіть не скуштувати іще смачнішої страви?!» З тими словами він встав із-за столу, ще раз подякував господині та й пішов собі геть, куди зазвичай цигани ходять. Сусіди потім розповідали, що циган ішов вулицею, скрушно хитаючи головою, і все повторював: «Вміла готувати – та не вміла подавати… е-ех… вміла готувати… та не вміла подавати… і треба ж тобі таке… вміла готувати…»
Пане Президенте! Я не знаю, кого в нашій теперішній Україні можна порівнювати з тою господинею, а кого з циганом, але ситуація в нас дуже подібна до тієї давньої історії! І мені дуже б не хотілося, аби Ви особисто стали схожими на господиню, яка забула про свою ще одну страву; або щоб Ви стали схожими на того цигана, що посоромився запитати про м’ясо. Як же він, мабуть, жалкував після тієї вечері: варто ж було лише запитати після першої чи другої миски борщу: «Шановна господине, а м'ясця ніякого немає?» – і перед ним би з'явилася ціла, засмажена, з рум'яною шкірочкою індичка…
Тож прошу Вас, а якщо таке не приймається, – вимагаю: запитайте в кожного з нашого народу, в кожного громадянина нашої держави, чому це так багато людей за будь-якої нагоди до сих пір брешуть; і чому так багато людей, за вдалої нагоди, до сих пір крадуть?! Для таких запитань у Вас є все необхідне, що тільки може бути – війна, повнота влади, всесвітній авторитет, індивідуальні якості…
Привезіть для цього у кожне місто, в кожне містечко, в кожен район такий детектор брехні, за допомогою якого, наприклад, перевіряються всі росіяни, що хочуть воювати на нашому боці! Нехай перевірку на тому детекторі кожного дня проходять всі, хто має право і можливість привселюдно щось говорити, хто має право і можливість розпоряджатися нашими спільними бюджетними грошима, хто дає свою згоду займати керівні посади! Насамперед, звичайно, хай разом із ними таку перевірку проходять ті, хто буде сидіти за монітором того детектора – щоб і їх ніхто не міг підкупити. А результати тих перевірок хай стануть доступними кожному, як доступні зараз усі соціальні мережі, як доступні зараз сотні різноманітних телепередач!
І ще – прийняти закони, які би з наступного дня після їх опублікування карали за кожну брехню, яка принесла матеріальні збитки, – ампутацією кінчика язика; за кожну крадіжку – ампутацією руки. В сучасному світі існують подібні практики. Оплачувати медичну процедуру мають ті, хто матеріально постраждав від брехні чи крадіжки, і за ті кошти, які їм мають бути повернуті. Тільки так ми зможемо подолати те, що коїться зараз у нашій бідолашній країні, і вийти переможцями з цієї несправедливої війни. Зуміли ж наші предки колись відмовитися спочатку від канібалізму, а потім від рабства, – і ми повинні зуміти відмовитися від брехні і злодійства, які нас вбивають! Іншого шляху – вмовлянь, переконувань – вже не існує! Тільки строгий закон для всіх!
Проведіть всеукраїнське відкрите, не анонімне, а поіменне голосування, аби зняти всі питання щодо прийняття таких законів, а тих, хто проголосує «проти», притягніть до відповіді – чому це вони не хочуть покінчити з брехнею і злодійством?! Чи не тому, що їхні достатки виросли і продовжують зростати на злодійстві і брехні?
Як тільки набридло жити у світі брехунів і крадіїв! Настав час всесвітньої відмови від брехні! А відтак – і від злодійства, бо одне без другого не буває! І в нашої країни зараз є унікальна можливість на власному тілі, вже понівеченому брехнею і крадіжками, показати всьому світові приклад і стати піонером у цій всесвітній справі! І тоді гасло «Все буде Україна!» набуде своїх планетарних матеріальних обрисів, а ім’я Президента України Зеленського Володимира Олександровича навічно закарбується в історії планети Земля поряд з іменами Сократа, Будди, Ісуса…
Якщо на таку велику кількість детекторів не вистачить коштів – киньте загальнонаціональний клич – Ви, пане Президенте, 24 лютого вже зробили це власним прикладом, – і наші прості люди знову віддадуть для цього своє останнє, що в них іще залишилось! Я в це не просто вірю – я це точно знаю! Так само точно знаю, що Вам, пане Президенте, неприємно зараз дивитися на лідерів інших країн, які на ввесь світ говорять одне, думають інше, а роблять ще інше. Тож не будьте Президентом, який так завзято і вдало вміє вимагати від чужих, і зовсім не хоче вимагати того самого від своїх. Такого в світі не приймає ніхто, навіть брехуни і крадії.
На цім дозвольте, пане Президенте, не перепрошувати за грубість, яку Ви могли побачити в моїх словах, подякувати Вам за увагу, і повернутися одиноким тигром до своєї нелегкої праці одинака серед зграй різноманітних звірів, що живуть поряд у моєму лісі, щоб і далі бути свідком їхніх діянь і їхньої бездіяльності, але тепер вже зі ще чистішою совістю, і з надією на краще.
Внутрішньої наснаги Вам, пане Президенте, і любові до правди!
