SECRET GARDEN
новела, присвячена
однойменній музичній групі 283
Цей таємний сад я виплекала у твоїй душі. Може, ти про це й не здогадуєшся, але я завше приходжу туди, аби відпочити. Беру зі собою скрипочку, сідаю на лавці і вимальовую смичком у повітрі дивні знаки. Хтозна, може саме в ці хвилини ти підозрюєш про моє існування, і тоді, в перерві між піснями дослухАєшся...
Прилітає метелик. Тут немає кому ловити його сачком. І тому метелик якийсь радісний, бо знає про це. Крок за кроком ступаю по зеленій траві босими ногами. Трохи лоскітно, але знаю напевно, що не поранюсь, бо тут не було нікого, окрім мене. Навіть тебе не було, хоч сад цей у глибині твоєї душі. Метеликів уже два – і я сідаю на траву, аби дати їм більше простору для дивного і ніжного танцю. Нині я нікуди не поспішаю. У твоєму саду немає ні завтра, ні вчора. Тому я так часто люблю заходити сюди – в нині, у те, чого ти збагнути не можеш, не прагнеш.
Дивно – але не хочу бути метеликом. Хочу бути собою. І щоб магнолія у твоєму саду так швидко не осипалась. Ніжності хочу. Для інших – не для себе. Гладжу, мов кота, трішки прим’яту траву.
Небо бере мою скрипочку і виграє на ній щось високе і проникливе. Отож, сиджу під музикою, схилившись до власних колін, гладжу зелену спину трави і забуваю про метеликів. І про тебе забуваю... і про те... чого... ніколи не було, але має колись-таки статись.
Тут, у твоїй душі залишився твій спокій. Люблю той твій спокій. І цю таємничість. Довкола саду кована огорожа. І ключі від брами маю тільки я. Отож, коли хтось захоче проникнути сюди, буде звертатися до мене. Я впущу, якщо сама цього захочу. Якщо хтось сподобається мені. Якщо буде гідний ступити на цю зелену траву і не розполохати тутешніх метеликів.
А нині у мене буде в саду дивна гра – розсипання самоцвітів. Я зумисна їх буду губити у високій траві – адже та весняна зелена травичка уже підросла. Я так захотіла... і скоро в тих самоцвітах заблукають сонячні клаптики...
На лавці стоїть глечик із теплим молоком. Он прилетіла пташка і п’є... А коли я підходжу, то пташка перелякано пурхає і відлітає. Вона все ще не може повірити, що тут, у цьому таємничому саду ніхто нікому не робить кривди...
Вчора я блукала чужими сірими вулицями, оминала тисячі небезпек – і все заради того, аби дістатись у сад. Адже ключ від садової брами я бережу на горищі одного із центральних будинків. Піднімаюсь скрипучими дерев’яними сходами, тисну на дзвінок. Чужі люди виносять мені ключ. Мовчки виносять. І я отак мочки його забираю, аби не виказати, від чого він, цей ключ і для чого... Вони й не питають. Іду собі. Знову в сіре чуже місто, на запилюжені і запружені машинами вулиці – і все заради того, аби потрапити у сад.
Ще вчора мені хотілося плакати. Чому? Хіба ж знаєш, чому?! Було якось прикро... почувалася загубленим немовлям, яке не пам’ятає ні адреси, ні імені... шукала порятунку в незнайомих брамах. На мить забувала про свою немовлячість і так зуміла стримати сльози. Добре, що не розплакалась. А то б відразу почали розпитувати, чому та як? Звідки? Навіщо? І тоді б у секретному саду твоєї душі засніжило. А я не хочу більше зими! Не хочу! Не хочу зими, чуєш мене?! Нізащо відтепер не проміняю зелену траву на пухкий зимний сніг! Немає назад вороття!
Довелось ночувати у цьому сірому й чужому місті – спала у великій картонній коробці з-під телевізора. Зовсім не було страшно, бо всю ніч звучала моя скрипочка. І не було нікого довкола. Снилось мені, що віддаровую свої речі. Трохи шкода розлучатися з ними – ле віддаровую, аби позбутися зайвого баласту. А ключ від таємного саду я почепила на шнурочку і звісила собі на груди – дублікатів не існує. І ніколи не існуватиме.
Ранок зустрів мене легкою прохолодою. І міськими ритмами. Швидко виповзла з коробки і попрямувала на маршрутку. Сад був уже близько – тільки переступити одну невидиму паралель. І брама уже переді мною...
6 березня 2007 р. Б., Львів
Нині я забула причинити браму таємничого саду, і слідом за мною проникнув якийсь високий пан із сачком на метеликів. Ловив їх навмання, бо хотів одразу всіх. І мені хотілось отак сісти і заплакати – ну, чому все так несправедливо? Тільки тому, що я забула причинити за собою браму, цей пан отак взяв і втелющився за мною... ще й сачок прихопив. Відганяла його, але наша розмова нагадала давню приказку: „Сліпий лисого стриже гумовими ножицями!” Тльки трохи квіти прим’яв, і ще порозсипав щось зі своїх кишень – я не стала збирати Я взагалі хотіла заховатись за лавкою і перечекати це непорозуміння. Але той пан – він якийсь дивний... Половив собі метеликів і пішов. Сам пішов... Отоді я точно хотіла заплакати, але щось таки змінилося, і я усміхнулась.
Ті бідні метелики все ще літали, нічого не підозрюючи... А я подумала, що добре було б додати у цей сад трохи вишуканої музики. Увімкнула альбом „Сніжність” – і почав падати лапатий сніг. Тільки не зимний-зимовий, а якийсь казковий, трішки навіть несправжній... Сніг, який не лякав мене. Він ніби чекав знаку... Падав і вистеляв траву білим лататтям. І мені вже зовсім не хотілось не те що плакати, а навіть думати, що такий настрій може існувати тут, в цьому саду... латаття плавно і ніжно зацвітало у траві, і мелодія все тихішала й тихішала... І біле латаття, спочатку таке зимне і крихке, ставало тепліше, аж поки зовсім не розтопилось. Знову зелена трава. Знову пісня зі „Сніжності”... І в білій сорочці та червоній краватці з’являється Юрко Гнатковський – добре йому. Щоправда, він такий спокійний, і виспівує м’яко... а в його очах плавають риби. Каже, що з ним усе гаразд і сіє довкола себе мак. Сіє багато маку. Не знаю, коли те все проросте, але я не бороню Юркові той мак сіяти. Гітари голос народжує ту, котра той мак розквітлий збирати буде. Її звуть Юлія, і титул у неї неабиякий – Лорд. Вона нині не буде співати – тільки позбирає розквітлі маки і заховає у свою торбинку, де на дні – медуза і ванільні небеса. А найбільший мак зриває таки Юрко і, цілуючи його у чорну серцевину, ховає у кишеню білої сорочки... ні, краще чіпає собі за вухо і йде углиб саду. Віг залишиться тут стільки, скільки захоче. А Юлія піде. Сама.
8 березня 2007 р. Б., Львів
Ніч. Нині я вперше заночувала у таємничому саду. Прокинулась у купі сухого і теплого сіна. Овва! Тут навіть є прибиральник! Тільки що приходить він дуже рано і йде, коли я приходжу, тому ми ніколи й не бачимось. Принаймні, дотепер не бачились.
Отож, прокинулась я від того, що Прибиральник (надалі так і називатиму його, не бажаючи знати ні імені, ані віку) шурхотів мітлою і поправляв сіно, у якому я спала. Від того, що сіно заворушилось під його пальцями, почало розносити пахощі тощо.
Заради знайомства ми привітались. Щоправда, якось так кумедно привітались – я зробила отакенні великі очиська, від чого Прибиральник трохи перелякався, але вдав, що засоромився. (І чого б то я соромилась так зранку? Зазвичай о такій порі я – сонна муха)... Овва! Та він навіть знає, як мене звати! І каже, що завжди помічає, чи була я тут вдень, чи ні. А ще мені дуже кортить дізнатись, де ж він живе, якщо у цьому саду немає ні хатинки, ні навіть будки для реманенту... Але про це я у Прибиральника не запитала. Сад же таємничий!
„Що ти сьогодні робитимеш?” – просто і виразно запитав мене Прибиральник. І від цього простого й невимушеного запитання мені стало якось добре і ніжно – отак просто бути собою... і навіть не образилась, що ніяких там звертань, офіціозів, умовностей... Сказала, що буду розмальовувати траву на синьо. Прибиральник трішки здивувався, але відповів, що для цього достатньо встановити у кількох місцях саду сині прожектори. Але я не захотіла прожекторів, бо тоді трава буде синьою тільки пізно ввечері або взагалі вночі. Я хочу синю траву вдень, і щоб лежати в ній... Тоді Прибиральник запропонував засіяти сад лавандою і волошками – від цього трава буде здаватися і синьою, і пахучою. Еврика! Я вже було хотіла розцілувати його, але він прихопив дерев’яні граблі та й пішов собі – розчинився у високих травах.
Спросоння я збагнула, що сад все-таки мій, і що Прибиральник – моє бажання. І тому він пішов, бо я сама цього захотіла. Хіба ж не так? То чого нарікати? Він повернеться, як тільки я сама цього захочу.
А вчора я знайшла у таємному саду чудове озерце. І там плавали дві лілії. Нахилилась над водою і побачила обличчя – кого б ви подумали? Саме так – Прибиральника мого саду.
12 березня 2007 р. Б., Львів
