Дякувати богу, мені пощастило народитися в українських степах в сім’ї геологів. Поки старший брат ще не ходив до школи ми подорожували по степах України разом з батьками. А коли брату настала пора йти до школи, нас залишили у бабусі в селі на батьківщині батька. Мати приїжджала на всі свята, або коли хто-небудь з нас – я чи брат – хворіли. Кожного разу ми просилися поїхати разом з мамою, але мама відповідала, що поїдемо, коли будуть літні канікули. З яким нетерпінням я чекав на ці літні канікули! Нарешті у брата в школі закінчилися заняття, приїхала мама, і ми разом поїхали в запорізькі степи. Місто Гуляйполе було далеченько від села, куди ми приїхали, але ці незаймані степи назвати якось інакшe язик не повертається. Подорож пройшла без особливих подій, хоча сама по собі була доволі цікава. Тоді для нас все було цікаве! А ось в запорізьких, гуляйпільських степах на нас чекали справжні пригоди.
Шовкопряди
Село, куди ми приїхали розташувалось на підвищенні, з одного краю якого було видно залізничний роз’їзд за луками і річка Конка за залізницею. Складалося воно із двох вулиць, що довго тяглися від залізниці в степ.
Через кілька днів, коли ми вже освоїлися, мати несподівано запитала:
- Хлопці, вареників хочете?
- Хочемо!
- Раз хочете, то підіть в сад, нарвіть шовковиці на вареники і компот!
- А нам дозволять?
- Дозволять, не бійтеся.
Скільки я чув байок про злих сторожів, які стріляли сіллю в нашу братію, коли хлопчаки хотіли потрапити в колгоспні садки! Хоча мати й сказала не боятися, але все ж на душі було тривожно. Особливо – коли нам дорогу перегородив сивочолий дідусь.
- А куди це ви хлопці зібралися?
- Нарвати шовковиці – не розгубився брат, - нас мама послала - і показав емальований бідончик.
- А, ну йдіть рвіть, тільки акуратно, листочки не пошкодьте.
Коли ми нарвали повний бідончик ягід і уже повертались додому, нас знову перестрів той самий дід:
- Що так швидко? Не виходить рвати?
- Та ні – відповів брат, - просто вже нарвали - і показав повний бідончик.
- Молодці, гарні помічники у мами!
- Діду – раптом спитав брат, - А навіщо вам листя?
- Не мені, ходімо покажу кому.
Дід привів нас в невеличкий сарай, де в дерев’яних жолобах на листі ворушилась незчисленна кількість гусені.
- Ви що гусінь розводите? – здивувався брат.
- Так, але не просту. Вона зветься тутовий шовкопряд. Коли вона наїсться листя, то загортається в кокон. Потім той кокон розмотують в шовкову нитку, а з тої нитки роблять легку тканину з якої шиють гарні сукні, таку як у вашої мами.
- А ви знаєте нашу маму?
- Звичайно, я тут всіх знаю.
- Так шо, оцей сад посадили щоб було чим годувати гусінь?
- Ти диви який розумний та здогадливий – посміхнувся дідусь, - саме так. Ця гусінь їсть тільки листя шовковиці, а ягоди нікому не потрібні, бери скільки хочеш.
- А листя?
- Тут майже у кожному дворі вирощують шовкопрядів. Так що охочих до листя чимало. Тому й сторожуємо тут.
Ми майже кожного дня бігали в сад по шовковицю, познайомилися з усіма сторожами, але здружилися тільки з тим, з першим. Він нам показував різні стадії розвитку шовкопряда, а ще більше розповідав різні історії про козаків та скіфів.
Техрук*
Одного дня батько взяв нас з собою на бурову. Агрегати стояли поруч із селом, тож іти було не далеко. Біля самої бурової батько підвів нас до великого металевого чану, наповненого водою:
- Знімайте труси і майку і марш в воду.
Двічі на таке діло нас просить не треба. Вода в чані чиста, добре прогріта на сонці, то ж нас чекала райська насолода . Тим часом батько поспілкувався з буровиками, оглянув техніку.
Коли ми вдосталь накупались, я звернув увагу на курган, що височів недалечко:
- Тату, а можна туди? – показав очима на курган.
- Ідіть.
Відразу за буровою починався незайманий степ, зарослий тирсою. Від вітру по гнучкій траві йшли хвилі і поле здавалося бурхливим морем. Зовсім недавно в клубі ми дивилися кіно про Робінзона Крузо. Я уявив себе саме таким Робінзоном, що крізь бурхливі хвилі пливе до безлюдного острова. Єдина відмінність – на цьому острові-кургані мене чекав брат. Він доволі швидко подолав поле, а мені заважала трава. Вона сягала якраз по пахви, лоскотала, доводилося міцно притискати руки до тулубу, що не сприяло швидкому руху.
Нарешті я «доплив» до кургану і ми піднялися на його вершину. З кургану відкривалися чудові краєвиди. Але на вершині стояла кам’яна баба. Щось було містичне і страшне в її мовчазній постаті. Мені стало моторошно і захотілося по швидше до батька.
Батько не часто брав нас з собою на бурові. Коли ми просипались, він вже давно був на роботі. А ось мама брала мене доволі часто. Брат же був дуже товариським, швидко знайшов собі компанію однолітків, і не хотів ходити з мамою. Я ж був відлюдкуватим, тому охоче ходив з мамою по бурових.
Не пам’ятаю яким чином, але досить швидко навчився розрізняти типи агрегатів за їх зовнішнім виглядом. Попервах, коли ми підходили до бурової, я казав мамі який це тип. Мати перепитувала у змінного майстра. Я жодного разу не помилявся. Якщо агрегат не бурив, я підходив до змінного майстра і суворо запитував:
- Чого не бурите?! Аварія, поглинання?
Якщо ж агрегат бурив, поки мати займалася своєю роботою, я копіюючи батька, обходив бурову установку, підходив до змінного майстра і казав:
- Я бачу тут у вас повний порядок. Так і продовжуйте.
- Так точно, товаришу техрук! – казав майстер, намагаючись зберегти при цьому серйозне обличчя.
Перша рибалка
У неділю з батьком пішли на рибалку. По дорозі зайшли в невеличку крамничку, яку місцеві називали «філія», і купили там три вудки. Я ще подумав, що дурять мене малого, бо те що купив батько, зовсім не було схожим на вудку. Невеличкий прямокутний яскраво розмальований клаптик картону з трикутними вирізами на двох протилежних коротких сторонах. На такий каркасик намотана волосінь з двокольоровим поплавком.
За залізничним насипом на березі річки із землі виростала кам’яна брила. Пласка вершина та боки на рівні з берегом. Сторона, що вдавалася в річку, майже прямовисно входила в воду. Саме на цій брилі ми і розташувалися.
Батько видивився та зрізав три довгі, прямі очеретини, дістав з кишені куплені вудки, розмотав волосінь. З’ясувалось що там не тільки поплавок, а ще й крючок з грузилом. Прив’язав волосінь до очеретини і вийшла справжня вудка. Дістав та розгорнув білу невеличку ганчірку, в якій виявився кавалок тіста. Тісто так пахло, що в мене потекла слина. Відщепнув малесенький шматочок, зробив з нього кульку і нанизав її на гачок. Взяв вудку за очеретину, закинув снасть у воду і віддав мені:
- На, лови! – і заходився майструвати другу вудку.
Вода в річці надзвичайно прозора. Було видно, як по дну по піску повзе перловиця. Насправді вона стояла на місці, але за нею з одного боку тяглися дві смужки сліду. Та ось до кульки на гачку підпливла рибка. Торкнула губами кульку і поплавок на поверхні підплигнув, пустив по поверхні кола. Рибка ще декілька разів торкнулася кульки і раптом кинулася вбік. Поплавок пірнув у воду, вискочив збоку і заскакав по поверхні.
- Тягни! – скомандував брат.
Я щосили смикнув вудку, і в повітрі, на яскравому сонці, блиснула сріблом рибинка і впала на брилу біля моїх ніг. Від несподіванки кинув вудку і кинувся з брили подалі.
- Чого ти злякався? – засміявся батько, - вона ж не кусається.
Я підійшов до рибки, що бились на камені:
- Їй же боляче – мало не заплакав.
- Можливо – сказав батько, зачерпнув води в відерце і випустив туди рибку. – Тепер їй не боляче. Подивись як вона весело плаває.
Заглянув у відерце. Рибка дійсно весело плавала у воді. Я заспокоївся і продовжив рибалку. Клювало добре і ми раз за разом витягали з води сріблясті рибинки. Поступово риба перестала клювати.
- Ну що ж, риба наїлась, пора й нам зробити польову перекуску.
Батько поклав вудку, і в кущі верболозу взяв торбу. Дістав з торби ряднину і розстелив її на траві під деревом. На ряднину поклав клапоть клейонки і вже на неї виклав наїдки.
- Ну що ж, панове, прошу до столу!
На «столі» лежали хліб, сало, яйця, огірки та молода цибуля. Батько розрізав сало на три куски, а кожний кусок порізав вздовж і впоперек, не порушуючи шкурку. Сало не треба було відгризати. Береш зубами шматочок, трошки потягнув і він у тебе в роті. А ще мені сподобалось, що він зробив з огірками. Розрізав вдовж на дві половинки, посік ножем поверхню розрізу, посолив, склав огірок заново і енергійно потер половинки одна об одну. Потім знову розкрив половинки і поклав їх на «стіл» розрізом до гори. Смакота! Наприкінці ласували чаєм з китайського термосу разом з хрусткими вергунами, що вранці напекла мати.
Ми ще трохи порибалили. Нарешті батько заглянув в відерце і сказав:
- На сьогодні досить.
Мати насмажили цілий полумисок риби. Та ще й з гіркою. Ми в надвечір’ї сиділи надворі під шовковицею і смакували нашим уловом. Батько їв рибу цілою, просто кидав в рот і жував. Брат показав мені як треба їсти таку рибу насправді. Розділяєш рибинку на дві половинки вздовж спини, виймаєш хребет і їси. Особливо мені подобалися хвіст та плавники, вони так смачно хрумтіли!
Наївся так, що навіть почало трошки нудить. Сидів під деревом, випускав ротом повітря, що підіймалося від шлунку і спостерігав як на небі з’являються перші зорі. Зазвичай, коли ми просипалися, батько уже був на роботі, ввечері приходив втомлений – йому було не до нас. А сьогодні цілий день з нами. Та й мати, яка завжди була чимось заклопотаною, сьогодні нікуди не поспішила, нікуди не бігла. Я сидів і думав: «Який сьогодні гарний день. І чого неділя не кожного дня?»
Ластівка
В цьому селі я побачив дивні двері, яких до цього ніде не бачив. Двері складалися з двох половинок, верхньої і нижньої. Влітку жарко, верхня половинка постійно відкрита. Нижня половинка закривалась, як казала бабуся, в якої батьки орендували кімнату, щоб собака не вскочив. Верхня частина постійно відчинена, тож цим скористалися ластівки і зліпили гніздо в сінях.
Недоліком таких дверей було те, що мухи заповнювали сіни, а звідти проникали в кухню та кімнати. Якось мати прибігла на обід і розвісила по всіх кімнатах липучки. І треба ж такому трапитися, що в одну з липучок влетіла ластівка. Ми її ледве змогли відклеїти. Пір’я злиплося і пташка не могла летіти. А в гніздечку пищали ластовенята. Ластівка рвалася летіти годувати діток, але в неї нічого не виходило. Вона з таким відчаєм дивилася на двері, звідкіля долітав голос пташенят, що мені здавалося, що з її очей ось-ось бризнуть сльози. Насправді ж сльози нестримним потоком лилися з моїх очей.
Мати нагріла води, налила її в тарілку, розчинила мило. Дістала з косметички щіточку, перемила ластівці кожну пір’їнку і залишила її сохнути на столі. Ластівка обсохла і почала спочатку пурхати по столу, а потім і по кімнаті. Ми її ледве спіймали. Мати дала мені ластівку:
- На, тримай, тільки не сильно тисни, щоб не задушити.
Я взяв пташку в руки. Яка ж вона легенька! Я не відчував її ваги, відчував тільки як швидко-швидко б’ється її серденько. Ластівка не пручалася, видно відчувала, що нічого поганого ми їй робити не збираємось. Я вийшов на подвір’я і розкрив долоні. Ластівка випурхнула з моїх рук і стрімко поринула в небо. Людини, щасливішої від мене, на землі в той момент не було.
Як їсти раків
До села приїхали двоє студентів на практику. Батько оформив їх в конторі і повів на агрегат, де вони повинні були працювати. По дорозі захопив мене і брата.
Агрегат стояв біля озерця, яке місцеві називали Кругляк. Один із студентів відразу ж зацікавився, чи є в цьому озері риба.
- Може й є – почухав потилицю батько, - але як її візьмеш. Вудкою не наловишся, а волок не затягнеш, он яке залізяччя стирчить.
- А раки? – не вгавав студент.
- Повинні бути. Вода тут гарна, чиста. То чому ж їм не бути.
Студент роздягся, заліз у воду, пошарив під водою край берега і незабаром викинув на траву рака.
- Є! – повідомив радісно – і чимало.
- Раз так – сказав батько – то ви ловіть раків, я збігаю на станцію за пивом, а ти – звернувся він до брата – збігай додому, попроси у бабусі укропу і все що треба для того, щоб зварити раків. Я думаю вона знає.
- Тату – похнюпився брат – а чому саме ви йдете за пивом? Ви ж не самий молодший, до того ж начальник.
- Он ти про що – посміхнувся батько. – Буровики на роботі, їм не можна покидати агрегат. Студенти не знають куди йти, тож випадає йти мені. Та ти не переживай, на повазі людей до мене це не відіб’ється.
- А ти чого стоїш – звернувся студент до свого товариша, - роздягайся, будемо разом ловити.
- А як їх ловити?
- Знаходиш в березі нірку, засовуєш туди руку. Рак захищає свою нірку, хапає тебе за палець. Ти тихенько тягнеш руку назад і коли рак опиняється зовні, хапаєш його другою рукою.
- А це не боляче? – не зрозумів жарту студент.
- Боляче, але якщо хочеш посмакувати раками, доводиться терпіти.
- Е ні, я так не хочу.
- Тоді попроси у дядьків відро і збирай раків.
Студент пішов до бурової за відром, але замість нього з відром прийшов буровик. Він віддав відро мені, а сам роздягся і поліз у воду. Переді мною постало завдання збирати раків. Якщо рак падав в траву на спину, виставляв проти мене клешні, мені страшно було його чіпати. Тому я знайшов паличку, перевертав рака на ноги, хапав за спину і кидав у відро. Довелося побігати з раками до відра. Коли брат приніс укріп, сіль та ще якісь трави, ми наловили повне відро раків. Тим часом повернувся і батько з пивом. Розпалили багаття, і батько заходився біля раків. Він любив готувати, особливо юшку на рибалці. Нарешті раки були готові. Розстели брезент у затінку бурової і розклали раків на кучки всім порівно.
- А як їх їсти – запитав студент, що не хотів лізти у воду.
- Ось дивись – батько взяв рака із кучки студента і з’їв.
- Так що, у рака їдять тільки клешні та хвіст?
- Саме так. Ось дивись – батько знову потягнувся до кучки студента.
- Е, е, що ви робите? – перехопив студент батькову руку.
- Показую як їсти раків.
- На своїх показуйте!
Сучка
За невеликий період побачив і пізнав скільки нового, що в мене з’явилася пристрасть до нових пізнань. А тут ще й величезна таємниця – електрика. В селі, де ми жили з бабусею, електрики не було. В довгі осінні та зимові вечори кімнати освітлювалися гасовою лампою. Я любив спостерігати, як бабуся запалює лампу. Знімає з лампи скло, за допомогою коліщатка висуває гнотика, підпалює, ставить на місце скло і за допомогою того самого коліщатка підкорочує гнотика, щоб він не чадів. Коли вогонь, на думку бабусі, не дуже яскравий бабуся бурчала, що Гершко знову розбавив гас. Коли ж горіло яскраво, радувалася, що на цей раз купила гарний гас. Мене завжди дивувало, що коли бабуся надівала на лампу скло, то світло ставало яскравішим, хоча на мою думку повинно було бути навпаки.
Я ніяк не міг зрозуміти, чому світиться електрична лампочка. Як вогонь потрапляє в середину скляної груші, що висіла на дротах. Думав, що дроти насправді це такі трубочки по яким передається звідкілясь вогонь. А чорний клювик, яким вмикається світло, це такий краник, як на умивальнику. Але ж мати розігрівала обід і готувала вечерю на електричній плитці. Встромляла вилку в чорний, схожий на поросячий п’ятачок, кружечок в стіні і плитка ставала червоною. Бабуся завжди готувала на вогні в плиті. Восени та взимку в хаті, а навесні та в літку в кабиці, що стяла у дворі. Так що я знав, що в плитках завжди горить вогонь. А яким же чином вогонь попадає в електричну плитку? Я дослідив вилку – там немає дірочок, по яким вогонь може потрапити в плитку. Вирішив подивитись, що там сховано за п’ятачком. Кусочок розетки був відламаний, і я вирішив помацати, що ж там в середині. Мене щось вкусило за пальця і відкинуло на середину хати.
У бабусиному дворі, де ми з братом зимували цю зиму, жила сучечка. За розповідями старших, коли я був зовсім маленьким, то мене часто заходили в собачій буді, де я спав в обнімку з собакою. А цією весною, перед самим від’їздом сучечка привела цуценят. Такі милі, пухнасті, безпорадні. Мені нестерпно захотілося взяти одного з них на руки, притиснути до себе, поцілувати. Я потягся до найближчого, але сучка перехопила мою руку. Не вкусила, а тільки міцно притиснула зубами і загарчала. Мовляв, цуценят не смій чіпати!
Тож, коли на обід прибігла мати, і стала вмикати плитку я її попередив:
- Мамо, будьте обережні, там сучка кусається.
Місто
У неділю вранці мати з батьком вдяглися по-празничному, так само нарядили мене з братом і ми всі разом пішли на залізницю. Коли зайшли на перон станції, з приміщення вийшов чоловік у формі залізничника з червоною пов’язкою на рукаві, з дивним предметом в руках – з кільцем вдвічі більшим ніж обід відра з ручкою. Батько зупинився, сказав що зараз буде цікаво і що на це варто подивитись.
На станцію повільно заповзав паровоз. На східцях паровоза стояв чоловік в засмальцьованій спецівці. Одною рукою він тримався за поручень, а в другій, зігнутій перед собою в лікті тримав точно таке кільце. Коли паровоз зрівнявся з залізничником на пероні, він спритно вихопив у машиніста кільце і тут же накинув своє кільце йому на руку. Мимо попливли товарні вагони, ритм перестуку їхніх коліс поступово збільшувався. Я зрозумів, що паровоз набирає швидкість.
- Що це було? – здивовано запитав брат.
- Обмін документами. Ручка кільця пустотіла. Туди закладаються записки. Станція пише, що потяг пройшов через станцію в такий-то час, а машиніст дає квитанцію, що потяг таки проїхав цю станцію. На великих станціях все відбувається автоматично. Кільце машиніста кріпиться на будці паровоза, а кільце чергового по станції на спеціальній вежі на тій же висоті. На будці і на вежі є спеціальний стержень. Коли паровоз проходить повз вежу, він цим стержнем зриває кільце на пероні, а стержень на вежі зриває кільце з паровоза.
Кілька зупинок робочим поїздом – і ми в місті. Походили по крамницям, купили обновки мені та брату, сходили в кіно і на футбол.
До цього моменту я вважав, що футбол це суто дитяча гра, і головне завдання в ній як можливо сильніше буцнути м’яча. А тут на величезному майданчику бігають дорослі дядьки, а навколо на лавочках за цим спостерігає сила-силенна людей. А особливо мене вразив батько. Завжди спокійний і врівноважений, на футболі став диким. Кричав, свистів, підскакував, махав руками і ногами. Я тоді зрозумів що футбол – це щось більше, ніж хто сильніше буцне м’яча, але в чому сенс гри – так і не второпав.
Перед футболом пішли пообідати в ресторан. Ми багато подорожували залізницею. Від одної бабусі до батьківської роботи, від роботи до другої бабусі, від бабусі до бабусі. На великих станціях робили пересадки і часто обідали, або вечеряли в вокзальних ресторанах. У мене навіть з’явилась улюблена страва – макарони з котлетою.
Я тоді ще не знав, що ресторани бувають не тільки на вокзалах. Йшов по бруківці центральної площі міста, уже відчував смак котлети у себе в роті і очима шукав вокзал. Не помітив, що одна камінина бруківки виступає вище ніж інші, і врізався в неї великим пальцем ноги. З пальця потекла кров, а тут ще батько по зашийку:
- Дивися під ноги!
З моїх очей покотилися сльози, не так від болю, як від образи. Мати кинулася в аптеку. Невдовзі прибігла з двома пляшечками і бинтом. Відкрила більшу з них і вилила прозору рідину на мій поранений палець. Палець зашипів і взявся піною. У мене завжди були збиті коліна та лікті. Ну збив наприклад коліно, приклав подорожник, потримав кілька хвилин і побіг далі. Так що крові я не боявся. А тут палець піниться і мені здалося, що він весь розчинився в рідині. З переляку я зарепетував як різаний на всю горлянку.
- Що ти кричиш – гримнув батько, - тобі ж не боляче!
- Звідкіля ви знаєте? Хіба у вас таке було?
- Було і не раз.
- І ви що не плакали?
- Ні.
- Ну значить вам було не боляче!
Насправді й мені було не боляче, але дуже страшно.
Діди
Коли бригада бурових самохідних агрегатів тільки приїхали в село, чоловіки пішли в буфет в центрі села попити пива. За пивом черга, яка дуже повільно рухалася, бо пиво з бочки ледь-ледь текло.
- Та підкачайте ви насосом! – не витримав хтось з буровиків.
- Та тут качай, не качай все одно – сердито відповіла буфетниця.
- Можна глянути? – запитав батько.
- Та дивіться, тут багато хто дивився, а толку?
Батько розкрутив насос:
- Так, манжета наче в порядку. Ші-ші-ши – присвиснув батько – та тут корпус тріснув!
Коли на новому місті наладилась робота та побут, батько серед запчастин знайшов компресор від тормозної системи ЗІСа, що був у використанні, в крамниці купив пляшку горілки і поїхав до МТС. Там за його ескізами місцеві майстри змайстрували пристрій, електричну частину якого змайстрував сам. Приїхав до буфету, викрутив насос і замість нього встановив свій пристрій. Вставив вилку в розетку і клацнув вимикачем. Компресор трошки погарчав, батько вимкнув пристрій і звернувся до буфетниці:
- Ну пробуйте.
Буфетниця відкрила кран і тугий струмінь пива вдарив у бокал, утворивши величезну шапку піни.
- Ой дякую – зраділа буфетниця. – Тепер можете приходити коли завгодно і пити пиво безкоштовно скільки забажаєте.
- Так ви ж будете нести збитки!
- Не переймайтесь. Завдяки вашому пристрою я буду так заробляти, що вам стільки пива не випити.
Кожної суботи, ввечері батько ходив до буфету пити пиво. Коли ми з братом приїхали став брати і нас з собою.
- Куди ти їх тягнеш – бурчала мати. – Там же мужики матюкаються.
- Ні мамо – заспокоїв я матір. – Я всі матюки знаю, а від дядьків жодного не чув.
Ми з задоволенням ходили до буфету, бо батько там ласував пивом, а ми ситром та вафлями. Іноді ще й цукерками-подушечками.
Буфет знаходився в невеличкій хаті, на території колишньої садиби. Перед хаткою подвір’я, на якому товклися ті, що прийшли попити пива та погомоніти. За хаткою садок. Там хлопчаки, подалі від очей вчителів та дільничного, грали в буца**. На колишньому городі майданчик, на якому хлопчаки днями ганяли м’яча. Ці хлопчачі ігри майже завжди закінчувалися бійкою. Хтось, хто особливо програвся, звинувачував переможця в нечесній грі і починалась бійка. Іноді бійками закінчувалися і футбольні баталії.
Невід’ємна частина пейзажу біля буфету – діди. Вони, сивочолі, статечно сиділи на лавочках біля входу до подвір’я під крислатою шовковицею, про щось тихенько розмовляли і філософськи спостерігали за всім, що відбувається.
В черговий раз, разом з батьком прийшли до буфету, а дідів під шовковицею немає.
- А де ж діди? – запитав батько у буфетниці.
- Немає, більше не приходять.
- А це ж чому?
- Побилися.
- Діди побилися?! За що?
- А біс його знає. Спочатку сиділи спокійно розмовляли, потім почали сперечатися, потім кричати один на одного, а наприкінці побилися. Уже третій день не приходять.
Ми ще не раз ходили до буфету, а діди так і не появилися.
Газонув
Бригада самохідних бурових виконала завдання і переїжджала в інше місце. Буровики, геологи, геофізики, допоміжний персонал циганським табором рано-вранці вирушили в путь.
Батько, як керівник дільниці, їхав у першій машині, а ми з матір’ю відповідно в кузові вантажівки з нашими речами. Спочатку батько хотів забрати мене в кабіну, але я відмовився. Їхали сюди ми з мамою із Запоріжжя робітничим поїздом. Коли під’їжджали до роз’їзду, де нам треба було виходити, мати покликала нас до вікна вагону. Поруч з вагоном, вздовж залізниці мчав ГАЗон. В кузові за кабіною стояв батько. Вітер куйовдив його чорну густу чуприну, роздував сорочку. Я думав, що так само буду стояти за кабіною. І хоча був пострижений на лисо, під нуль, але ж сорочка таки на мені була. Але не так сталося як гадалося. Мати категорично заборонила їхати стоячи. Я, ображений, ліг на м’який клумак і став спостерігати за небом. А що там спостерігати? Небо чисте, наче вмите, жодної хмаринки. Не помітив, як заснув.
Коли мене розбудили, то я подумав, що вже вечір і ми приїхали. Але машина стояла в чистому полі. Мати стояла в передньому кутку кузова, покликала мене до себе. Я підійшов і глянув вперед. Попереду на пів неба насувалася чорна хмара. Було темно, як в надвечір’я. Внизу біля машини стояв батько. Мати поставила мене на борт і скомандувала:
- Плигай!
Яке то задоволення було летіти, знаючи, що внизу на тебе чекають сильні та надійні батькові руки. Батько впіймав мене і, не опускаючи на землю, посадив у кабіну. Як злізав брат я не знаю, бо коли стрибав він уже був на землі. Я заглянув у заднє віконце кабіни і побачив, як батько з матір’ю накривають брезентом наші і людські речі.
Мати залізла в кабіну, а батька довгенько не було. Нарешті прийшов і скомандував водієві:
- Всі готові, поїхали.
Мати взяла мене на руки, батько брата і ми поїхали. Від’їхали зовсім недалеко як почалася злива. Дощ тарабанив по даху кабіни, заливав лобове скло. Двірники не справлялися і лише ганяли воду по склу. Дорога розкисла, машину кидало з боку в бік. Водієві доводилося весь час крутити кермо, щоб утримати машину на дорозі.
Попереду, на рівному місці калюжа. Це ж не якась там балка чи низина. Калюжа не може бути глибоко. Водій сміливо заїхав в калюжу і машина застрягла. Гарчить мотор, виють колеса, а машина ні з місця.
- Не газуй – зупинив водія батько, - ще глибше сядеш. Зараз я піджену Василя, він нас витягне.
- Що, дядьку, забускували? – звернувся я до водія.
- Забускували, забускували – вперше за день посміхнувся водій.
Батько зняв черевики, підкотив штани і виліз машини. Невдовзі нас обігнала інша машина, спокійно подолала калюжу.
- Всюдихід! – із захватом повідомив брат.
Всюдихід заднім ходом під’їхав до нашої машини, батько зчепив машини тросом і подав команду. Трос натягнувся, наш шофер піддав газу і машини виїхали з калюжі. Відчепили трос, наша машина трохи від’їхала і стала. Батька все ще не було. Нарешті з’явився:
- Всі перебралися, поїхали.
Приїхали на нове місце під вечір. Мати заходилась готувати вечерю, батько з братом складали ліжка, а мене відганяли, як набридливу муху, щоб не заважав.
Вранці наступного дня батько в штанях та одній майці заходився бритись. Це був цілий ритуал. Спочатку нагрів воду, а потім розложив на столі приналежності: Дзеркало на дерев’яній підставці, помазок, посудину для збиття піни, шматочки газети для очищення бритви золінгер від піни. На стіні вбитий гвіздок, до якого причепив ремінь, щоб правити бритву.
Ми з братом спочатку спостерігали за батьком, а потім нам набридло і ми вирішили обіграти бачену вчора ситуацію. Ми завжди обігравали те, що бачили. Першою вантажівкою, що застряла в калюжі був я, а брат всюдиходом. Калюжею був килимок біля ліжка, а тросом пояс від маминого халату. Брат доволі легко витяг мене «з калюжі». Це було не дивно – він старший і відповідно сильніший. Тепер настала моя черга бути всюдиходом. Коли брат тягнув мене, то гарчав як справжній всюдихід. А у мене не виходило. Я видував звук крізь губи, але виходило не гарчання, а коняче фиркання в суміші з писком. Брат мало того що сильніший, та ще й хитрий. Зачепився ногою за ніжку ліжка і скільки я не смикав – не міг зрушити його з місця. Почав злитися і репетувати. Батько мовчки зняв ремінь з гвіздка і врізав нам обом по сраці. Ми кулею вилетіли з кімнати. За якусь хвилину повернулися і я прокоментував подію:
- Ото татко піддали газу! Я так газонув, що витяг ось цього ЗІСа аж надвір!
* техрук - скорочено від російського "технічний керівник бурових робіт"
** гра в буца - гра на гроші. Щоб виграти монету треба вдарити по ній спеціальною битою - буцом - так, щоб вона перевернулася.
