— Б’янко, я вже, мабуть, не повернусь
додому, і багато нас, очевидно, не повернуться…
Микола Хвильовий, «Сентиментальна історія»
Це почалося на наступний день після того, як спливла залізна риба. Ти що, не чула про залізну рибу? Не вірю, стільки язиків об неї тоді обточили. В нас тільки про це й балакали. Такий гам в офісі стояв, що, яка там робота, навіть про обід деякі — не буду казати хто — забули. Так от, випливла на берег нашого південного моря здоровенна залізна риба. Така, як чотириповерховий будинок. І ліхтар у неї був над головою, як от ця кімната. Ми хоч від моря аж ген де і, звичайно, у це диво ніхто спочатку не повірив, але назнімали її з різних ракурсів стільки, що дай Бог. Тепер по рекламах іноді крутять. Тож до мене весь час хтось підскакував і питав: "ну що тобі, Маше, хіба не цікаво?". А потім давай про підступи східної держави, чи там про казуси еволюції, чи ще краще про екологічну занедбаність, або, що особливо чомусь полюбилось, про таємний пакт коричневих із іншопланетянами столітньої давнини.
Ти питаєш, що я думаю з цього приводу? Ну, пускають же на нас залізних птахів, то чому б не бути залізній рибі. Але до риби мені було тоді однаково. На думці в мене був один, знаєш... дивний дивак. І нікому я про нього не розповідала.
Зустрілися ми зранку. В метро. Сиджу у вагоні, підводжу очі — навпроти він. Кремезний, міцний — цього йому не позичати — дивиться. Усміхається. Ну, і я до нього. Тобто усміхаюсь.
А знайомі ми були з дитинства. Тоді він за мною трохи упадав. Чи, може, і не упадав. Не знаю, дивно в них це виходить, у диваків. Пам’ятаю тільки, що, коли він малим на мене дивився, очі в нього були такі сумні, ласкаві. Обережні, чи що?.. У школі він весь час ходив позад мене нишком. Не бачилися ми з випускного.
Поки їхали, мовчали. Але з вагона вийшли разом. Він дуже ввічливо привітався та провів мене від метро. І якось він мене так обкрутив. І не те щоб він був красивий, скоріше, охайний і такий, як би сказати, цікавий. Чи, може, — оце зараз думаю, — може, я сама себе тоді обкрутила, бо анічогісінько такого він майже зовсім мені не говорив. Тільки чомусь наполягав, аби ми обов'язково сьогодні ж ввечері зустрілись. Та я не дев'ятикласниця, щоб на таке погодитись. Як пише в колонці своїх мемуарів мадам Матильда: треба самій поважати свій час, щоб твій час поважали. Це у неї значить відкладати все, що тебе просять, хоча б на три дні, навіть коли самій зробити хочеться якнайшвидше.
Проте, він мене так збив з пантелику, що я йому призначила на завтра. Призначила, а сама від офісних теревенів тільки й рятуюся що ним. Хоча, наступного дня, пам'ятаю, якось вже відволіклася — тут мадам Матильда має певну рацію.
В той день всі теревенили, наче до риби вже провели залізничну колію і підкотили нею велетенський алмазний бур. Тільки на тому все й стало, бо вчені зі службою ніяк не можуть дійти згоди, куди треба свердлити: в серце чи в мозок. Офіс наш теж розділився: одні кричать у серце, інші — в мозок. Підходили весь час до мене, агітували, але, скажіть мені направду, до чого тут я. Коротше, подуріли зовсім.
А вечір, пам'ятаю, настав тоді швидко. Як же я люблю, коли у місті зелено й вікна запалювати починають. Ми з моїм дивним диваком зустрілися, трохи погуляли та й зайшли до "Арно" вечеряти. І він був наче спокійний, ґречно жартував — знаєш, не так, як деякі, — цікавився мною. Розказував, як на Північних Мускатних островах добувають перли, що тренована людина здатна лишатись під водою аж вісім хвилин. Що він теж так уміє. Розповідав про себе, роботу. Здається, про якісь плавання, течії та айсберги, чи що. Але, хоч убий, що саме точно не пригадаю. Дивне воно було. Бачу, ніби й не бреше, але жодного слова правди. Та ти нічого поганого не подумай. Мій дивний дивак, навпаки, чим більше говорив, тим ставав сумирнішим, лагіднішим. Пам'ятаю, як після "Арно" оцвітали в темряву липи.
Потім вдвох летіли через річку. Поїздом, звичайно. Вагон був порожній — містяни всі, мабуть, за рибою слідкували, відірватися не могли. Ми теж не могли. Він мене обіймав. Ніжно обіймав, м'яко і, знаєш, все рішучіше. Я не заважала. Почала відповідати, тільки коли майже доїхали. Я ж не шістнадцятирічка — першому ліпшому на шию вішатись.
Потім гуляли набережною, каналами. Темно було. Вдень в нас річка така, що я не здивуюся, коли відти, не те що залізні риби, весь астрологічний гороскоп почне потроху виповзати. Та тоді, пам'ятаю, волохаті, масні, дивилися з неї зірки.
Він притискався. Лагідно цілував мені у волосся, у шию і тихо-тихо промовляв:
— Машенько…
Пройдемо десять кроків, він поцілує і знову:
— Машенько…
Так і гуляли. А потім одного разу:
— Скажи́ мені, Машенько…
А я йому:
— Ти перший скажи.
А він:
— Я вже казав.
А тоді через десять кроків:
— Машенько-Машенько, ніколи я не вірив, що так буде.
Темно було. І зрозуміла я нарешті, який дивний він дивак.
А тоді прощалися. Часи були неспокійні, тривожні — комендатура, до ранку не погуляєш. Та мені від станції два кроки. І чомусь я одразу вирішила, що проводжати себе ні в якому разі не дозволю. Не дозволю і крапка. Хоча він так притискав мене до грудей, так не хотів пускати. Та ти нічого такого не подумай. Це я знаю, що не хотів, а він про це навіть не казав, не просився навіть.
Темно було, а на станції ліхтарі. Поки туди йшли, очі його робилися як у дитинстві. Тихі, обережні.
— Маше, Машенько, скажи мені… Скажи зараз.
Кремезний, лагідний. Та що йому скажеш, цікавому. Призначила на завтра на сімнадцяту вести мене у музичний сад. Попрощалася. Він поїхав. Нічого більше не говорив. Дивак!
А тоді, добре пам'ятаю, як наступного дня фарбувала перед дзеркалом губи. Був нарешті вихідний. Пам'ятаю, фарбувала і думала: якщо він до мене почне знову, то я скажу: "Дорогий мій, дивний диваче, — так і скажу, — дорогий мій, дивний диваче, хто ж такі слова оце так просто говорить?".
І все-таки що за щастя фарбувати губи, коли знаєш, що тебе від цього хотітиме цілувати чоловік, якого цілувати хочеться самій. Хотітиме особливо і цілуватиме вперше. Ну і що, що вчора на набережній… Там темно було.
А перед дзеркалом завжди треба на хвильку затриматись. Я десь читала, що в образі кожна рисочка повинна пасувати до внутрішнього стану і, коли не виходить підібрати речі, маєш підбирати настрій. До того ж мадам Матильда вчить, що збори — це левова частка будь-якої події, бо коли прийти в гості вчасно — значить затіяти мовчазну сварку з господарями, то прийти на побачення першою — це одразу розпестити стосунки. Саме так, «розпестити стосунки». Та я це й сама знала, я ж не нецілованка якась.
Тому для мене сімнадцята почалася на чверть пізніше. Вчора я призначила чекати мене на площі Капралів. У скверику, прямо навпроти телевізора (того, що на башті, знаєш). Та коли прийшла, дивака там не було.
Я засмутилась, навіть обурилась трохи. Вирішила: сьогодні йому жодних поцілунків. Присіла на лавку. А його все нема. Захвилювалась (значить, таки обкрутив він мене). Почала дзвонити. В мене був його старий телефон. Автомат повідомив у слухавку, що номер не обслуговується. Ну що ж, чекала…
Коли на тому пришелепкуватому телевізорі поміж рекламою стали показувати залізну рибу. Та показували, власне, не її, а море і на ньому сплеск. Таку велетенську кільцеву хвилю, як від бомби зі старих кінохронік. Під нею у стрічці, писалося, що, коли вранці стали готувати об'єкт до дослідів, він раптово ожив і собі у море шубовснув. Проплив скількись, а тоді як вдарить хвостом — страх риби наглушив, навіть човни, що його переслідували, ледь не поперекидались.
Так і крутили все це до ночі. Крутили і крутили. Пам'ятаю, хотілося піти до них у ту башту, продряпатись до самого директора і вимагати, щоб показували не рибу, а мого дивного дивака — може, хтось його на вулиці взнає. Але як же я їм туди в телевізор передам, який він був на вигляд. Темно стало. Крутили сплеск. І ніколи я більше свого дивного дивака не бачила.
Ти питаєш, чи шукала? Шукала... Мадам Матильда пише, що якщо і бігати за мужчиною, то вже за чоловіком, а не за нареченим, але тут вона анічогісінько не розуміє. Їздила до моря, ходила в порт. Зустрічалася з його колегами, родичами. Всюди одне й те саме: давно не бачились, нічого не знають. Колись був — тепер нема. Глухо.
Але тобі цікаво про рибу? Зникла риба. Та і що з нею, моя люба, може трапитись. Погомоніли в офісі тиждень, подуріли трохи, а тоді й забули. Зрештою треба працювати. І мені також до цих див жодного резону, в мене, знаєш…
То ти, здається, питала, чому я користуюся тільки однією помадою...
