Дорога до школи.
Я швидким кроком іду до підземного переходу. Несподівано на мене наштовхується й ледь не збиває з ніг пішохід. Мені боляче, але я, усміхаючись, на механічне „Вибач” відповідаю „Нічого”. Я звикла терпіти біль. Чомусь мені здається, що непристойно показувати свої почуття чужим людям. Для чого зойкати й демонструвати свій біль? Хіба від цих бездушних роботів можна діждатися співчуття? Чи взагалі хоч якогось якогось щирого почуття крім злості? Я для них ніхто, просто перехожа. Штовхнувший мене пішохід не йде через перехід: він прямує прямо через дорогу. Навіщо ж так спішити? Невже так важко, не ризикуючи життям, пройти трішечки більше, нехай навіть згаявши трохи часу. Звичайно, кожен вважає себе безсмертним, думає, що таке може статися будь з ким окрім його самого. Яка дурысть! Мій брат теж вважав себе безсмертним, доки його не збила от така машина, яких тисячі. У ній не було нічого незвичайного. Пішохід іде на червоне світло й не думає, що якщо щось станеться, то помре не тільки він. Духовно загине його сім’я, сам водій. Як воно жити з думкою, що ти позбавив когось життя, згубив душу? До кого звернутися? До психоаналітика? Ні, такі рани не лікуються. І навіть гроші не допоможуть. Я посміхаюся про себе. Все ж таки не на все здатні ці чортові бумажки. Знищити їх усі! Щоб не було ні сліз, ні горя. Кожного дня ми граємо зі смертю, не думаючи, що колись вона зіграє з нами в гру, в якій уже є переможець.
У підземному переході стоїть старенька бабуся з простягнутою рукою. Хоча щастя й не в грошах, та без них воно теж неможливе. Бідна! Я віддаю їй усі гроші, що маю й відчуваю себе духовно чистішою. Які ж, виходить, важкі насправді ці гроші. Як легко тепер нести набиту підручниками сумку. Нічого. Хай краще вона витратить ті гроші собі на їжу, аніж я на цигарки. Я маю цю згубну звичку. Ненавиджу себе за це і вже навіть не запевняю нікого, що можу кинути в будь-який момент. Не могла, не можу і вже ніколи, мабуть, не зможу. Уявляєте, як довго це же триває, якщо я вже навіть таке розумію? Ідіотка! Скільки разів я позаочі обливала брудом учителів, лікарів, які розповідали про згубну дію нікотину на організм. І заради чого? Навіть не для власного задоволення – мені не подобається палити. Я зробила це з метою пробитися в копанію найкрутіших придурків нашої школи. Зараз мені начхати на них. Зараз мені ніхто не потрібен.
Знову відчуваю, як всередині мене щось породніє, неначе хтось п’є мою душу і я перестаю любити життя. У такі хвилини мені не хочеться жити, хоча зараз це вже не хвилини, а цілі години, місяці. Кріще вже нічого не відчувати, аніж відчувати таке.
Самргубство? Так, я думала про це, але зараз не час. Зараз мені треба на уроки.
Фізика.
Ну чому вона так хоче мене знищити? Фізично й мрально. Знищити моє майбутнє! У вчителів є принципи і вони дають їм право знущатися над майбуьнім дітей. Ну чому, чому врна не може відчепитися від мене? Чхала я на всі ті формули й задачі! Не в них щастя! Я ж нікого не чіпаю нікого, не заважаю, я просто сиджу мовчки весь урок. Ні. У неї є Принципи. Священне слово, яким можна пояснити будь яку свою дію або протидію. Не можна просто так поставити оцінку. Ну і нехай. Мені начхати на всі оцінки й на класний журнал. Я можу знищити його будь якої миті. Для мене вже не існує правил.
Література.
Це був колись мій улюблений урок. Що сталося? Я втратила інтерес до всього. Усі питання здаються примітивними і неважливими. Мене викликають до дошки. Спочатку я не можу зрозуміти, що їм від мене треба. Я перепитую, що маю відповідати, чую смішки в класі. Ну і хай! Мені немає до них ніякого діла. Учитль питає, чи вивчила я вірш. Звичайно ж, вивчила. І я починаю механічно читати Франка. Це точно не шедевр літератури, тому я навіть не задумуюся над змістом. Сідаю за парту. За мою власну парту, адже я сиджу сама. „Не дивно”, - подумаєте Ви, але для мене вже не важливе спілкування. Я відчуваю, як тріпочеться моя душа, чую крик серця: „На волю!”. Я підкоряюсь: просто встаю і йду геть із класу, навіть не забираю речі – нащо вони мені?
Не знаю, як я вийшла зі школи, просто не пам’ятаю. Я йду без куртки, хоча уже середина осені. Я не звертаю уваги ні на дощ, ні на холод. Зараз я прийду додому, скажу, що пргуляла. Моя мама домогосполарка, а тато працює у фірмі. Знову зі мною проведуть серйозну розмову. Знаю, про що, знаю кожне слово, кожне питання й кожну свою відповідь.
„Твій брат був медалістом, вступив до університету, бо він думав про своє майбутнє, а ти ні. Він був хорошим сином. А ти підводиш своїх батьків. Ти лінива, ти дурна, вважаєш, що будеш висіти на нашій шиї завжди, але ж...”
І що з того? Звідки їм відомо, що у мене взагалі є майбутнє, що я доживу до цього майбутнього? Брат справді був розумним, відповідальним, і що з того? Поспішав на пару, переходив через дорогу й потрапив під колеса. Усе. Ось кому дійсно треба було жити. Зараз я помінялася б з ним.
Самогубство – це єдиний вихід. Може, все-таки відмовитися? Ні. Я надто добре знаю малюнок своїх вен. Тільки так. А може, вистрибнути з вікна? Ні, я не хочу показувати себе справжню чужим. Хай повтягують свої довгі шиї й живуть власним життям. Я це не для того роблю, щоб підкинути їм тему для розмов.
Я заходжу до квартири. Тут брудно. Згадую, що треба прибрати й справді берусь за віник.
У мене сьогодні мав бути гурток. Вчителька подзвонить, звичайно, адже я вже місяць там не була. А мене вже не буде! Мені аж радісно стає. Я чула, що якщо різати вени у ванні, то буде не боляче. Спробувати? Ні. Яка вже різниця. Я не боюся смерті, тож чого мені боятися болю? Я зможу це зробити. Я дістаю гострий кухонний ніж. Скільки разів я чистила ним картоплю? Ненавиджу це робити. Добре, що більше не доведеться.
Підношу його до руки, приміряюся й з силою чиркаю по найтовщій вені. Біль. Я кричу. Несподівано до мене повертається свідомість, неначе моя душа повертається до мене і япочинаю все розуміти. Я плачу, але не від болю.
„Мамочко, пробач мені! Ти не винна! Я не хочу, щоб ти страждала, ви з татом залишитесь одні. Без брата й навіть без мене.
Як же я вас люблю! Чому раніше цьго не розуміла? Навіщо я це зробила?”
Я плачу, гірко плачу. У мене залишилося небагато часу. З кожною хвилиною наближається моя смерть. „Ні! Я не хочу робити їм боляче! Не хочу помирати!” – кричу я і з останніх сил підводжусь, бере слухавку й набираю знайомий номер маминого мобільного. Тільки б відповіла! Так! Я чую її голос.
„Мамочко, пробач, я не хотіла робити тобі боляче, прости. Я помираю.” – слухавка випадає з моїх рук. Кінець.
Розділ 2. Народження.
Світло, тепло. Це рай? Я відкриваю очі й розумію, що знаходжусь у лікарні. Бачу батьків. Мати немов нежива. Відчувю, як сльози котяться пл моїх щоках.
-Мамо, тато, я більше ніколи, чуєте, ніколи!... – більше нічого не можу вимовити. Здається вони не одразу зрозуміли, що я їм сказала. У обох сльози на очах. Я ще ніколи не бачила, щоб тато плокав.
Пробач, донечко! – шепоче мама і в мені піднімається протест. Вони важають себе винними! Якби у мене були сили, кинулась би перед ними на коліна й просила пробачення.
-Я люблю вас. Це я винна. Пробачте. – Я плачу, лдве вимовляю ці слова.
Моя душа знову на місці. Я хочу жити і бачити своїх батьків.
Я повернулася.
„Майже всі самогубці, які були врятовані, повторюють спробу.” – Згадується мені стаття з газети.
Ніколи! Я ніколи! Я буду жити! Я хочу жити для моєї мами, тата. Я завжди буду поряд із ними і не допущу, щоб вони вважали себе винними.
Я повернулася додому. Батьки готові були заради мене переїхати в інше місто, щоб мені легше було забути все це. Я не забуду, я знаю це точно. Та це й на краще. Так я завжди буду пам’ятати хто я і навіщо живу. Але я зможу пережити це. Я буду щасливою і зроблю все для щастя й спокою моїх батьків. Я люблю їх більше всього на світі.
Розділ 3. Життя
-Вибачте, - сказав чоловік, випадково штовхнувши мене на тому ж самому місці перед підземним переходом, - Вам боляче?
-Так. Трохи. Але нічого. Знаєте, ходімо через перехід. Так краще.
Я люблю людей, люблю життя, але найбільше я люблю своїх батьків.
Епілог
Хоча ця історія й вигадана, я впевнена, що багато людей можуть знайти в ній себе. Усі згадані проблеми – паління, непорозуміння з батьками, проблеми у суспільстві, самогубство – існують зараз й зустрічаються все частіше й частіше. Все це існує існує звраз і треба докласти багато зусиль, щоб не допустити цього в майбутньому. Героїня новели обрала свій шлях вирішення проблем, який виявився більше, ніж просто хибним. Але завжди існує вибір. Життя прекрасне. Нажаль, не всі це розуміють й багатьом так і не вдється зрозуміти. Любіть своїх батьків і цінуйте найдорожчий скарб, данний нам, що зветься життям.
