Мабуть, ми єдині живі істоти на весь комплекс, у якому з легкістю вмістився б з десяток футбольних полів, з ворітьми та лавками для глядачів. Я періодично лишаю мікроскоп, піднімаю голову і слухаю.
Тиша. Мертва тиша. Лише над головою ледь чутно гуде пара ламп денного світла, неспішно фуркотить рефрижератор з біомікробним матеріалом.
— Котра зараз година?
Спочатку я навіть не розумію, чи дійсно це запитання пролунало не в моїй голові — настільки я був втомлений.
— О пів на першу ночі… — ворушу губами я, кидаючи погляд на наручний годинник і ледь здригаючись від власного голосу.
— Зрозуміло…
Це говорить Михайлюта, старший п’ятої зміни. Він сидить у самому кутку кімнати, у напівтемряві, і я бачу лише його завжди скуйовджену голову над монітором. Він починає клацати мишкою і за кілька кліків на столі біля дверей оживає асинхронний конвергентор. Спочатку з круглої, як велика шайба, платформи виїжджають три мертвонно блискучі капсулі і завмирають; чути тоненький писк — капсулі починають наповнюватись ледь жовтуватою рідиною. Апарат пшикає.
— Ну що, давай іще раз… — втомлено озивається Михайлюта і знову клацає мишкою.
Конвергентор миттєво закриває кругла кришка з бронепластику, і апарат, кілька разів лунко клацаючи, починає розкручувати платформу. Спочатку він гудить, немов мікрохвильова піч, та ось за кілька секунд гул перетворюється у виття, яке більше вже скидається на роботу двигуна винищувача. Капсулів уже не видно, замість них під кришкою біле, вібруюче коло.
— Ну давай, давай! — гукає Михайлюта, перекрикуючи шум конвергентора. — Структура стабілізується! PV на три сотих більше норми! Випари не кондуктуються! Іще трішечки…
Та апарат, немов почувши ці слова, зменшує оберти і за кілька секунд завмирає.
— Ну от знову те саме…
— Сергію Сергійовичу, треба спробувати, а раптом вийшло? — озиваюсь я. — Пам’ятаєте, годину тому вдалось досягти двадцяти відсотків в нейтронних молекулах?
— Малувато… — зітхаючи, мовив Михайлюта. — Хоча перевіряй.
Я підвожусь, беру з лаборантського столу, шприц на 20 кубів, три пробірки і підходжу до конвергентора. Натискаю на фронтальній стороні кнопку, кришка відкидається і в ніс б’є ледь вловимий запах мокрого листя, який, на дивно, я все ще вловлюю. Набираю шприцом вміст капсулів, повертаюсь до свого столу і піпеткою крапаю рідину з однієї з колб на плитку гласового скла.
— Так… показники Кобейна в нормі…. Честер — мінус два… — уже приклавши очі до мікроскопу кажу я. — Ага, бачу Елвіса-336. Не багато, але є.
— Якого відгалуження? — озивається Михайлюта.
— Ммм… судячи з зеленкуватого відтінку, надпозитивного… За Кейгелем... Та це може бути і прояв парових випарів чи взагалі дисфункції ПМ-позитивних ланок.
— Мда… Що далі?
Я знову прикладаю око до мікроскопа.
— Так… Бачу ще антиреагенти, плюс-плюс-канал між вакуолевидними тільцями. Ага… Ентерофіли. 0,5 від 0,4. Протосфера кругла, не поцяткована. ОТ відсутні. ПВО в нормі. Трошки є ПТК, КТП, КПП з гарною пропускною здатністю.
— А КПК? — гукає Михайлюта.
— Немає… — кажу я. — Я їх, чесно, року з 2008 взагалі не спостерігаю.
Михайлюта нарешті підводиться і прямує до апарату. Якусь мить я бачу його зіжмаканий від довгого сидіння халат і похилені плечі. Він бовваніє над конвергентором, а потім повертається до мене.
— Нічого не поробиш, треба робити інтрефакцію…
Я так і завмер на місці.
— Так-так… — тручи перенісся, кудись у підлогу сказав Михайлюта. — Як давно в тебе була інтерфакція?
— Давно… — почав згадувати я. — Минулого року на Різдво. З Поповою.
— Де саме?
— Так, он прямо на тому столі, біля якого ви стоїте. Часу тоді було мало, ми зуміли провести першу процедуру. Другу вже не вдалось, у нас на той момент уже вийшли всі презервації.
— Без презервацій це, звісно, не діло… — глухо мовив Михайлюта. — Добре. Не змінюємо алгоритм. Спробуй додати обертів і в стартовий розчин додай йодованого кальцію та 1.1 радіоактивно активованого вугілля. Але, Сашо, не більше, 1.1!
Я кивнув головою і пішов переодягатись, Михайлюта повернувся на своє місце і знову клацнув мишкою кілька разів. По очах різонуло світло і над дверима загорівся напис «Стороннім не виходити!»
— Як будеш готовий, починай без команди! — пролунало звідкись з-під стелі. Михайлюта вже був у захисному спецрезервуарі.
За десять хвилин я вже стояв біля апарату в захисному костюмі. Перевівши швидкість на «небезпечно і швидко», я вручну заповнив капсулі і обережно додав необхідні доданки. Видихнувши, натиснув кнопку «Старт». Апарат почав розкручуватись і набирати обертів.
— Нормально-нормально! — знову я почув голос Михайлюти. — Ще трошки, а потім ще трошки!
Я ступив кілька років назад, а конвергентор тим часом гудів, як несамовитий.
Спочатку стабілізаційні подушки і ковдри, розміщені під днищем, тримали вібрацію, але ось, коли апарат почав свистіти, і стіл, на якому він стояв, почав ходити ходором: стрибали підноси, підставки, колби випали із затискачів і покотились до краю столу, деякі впали на білосніжну кахляну підлогу.
— Зараз! Зараз!
Зі столи на підлогу полетіли всі предмети і апарат почав несамовито гарцювати.
— Може вимкнути? — крикнув я вгору, але відповіді не отримав.
Враз світло зі білого змінилось на червоне. Залунала сигналізація, прожектори, розміщені в стелі, почали миготіти, а зі стін почали періодично вириватись цівки пару. Крізь цей пекельний шум пробивалась напружено інтенсивна симфонічна музика. Я сковтнув слину і похолов. У всьому комплексі ввімкнувся аварійний режим і всі звуки враз відійшли кудись на другий план.
— Сергію Сергійовичу! — скільки було сили крикнув я. — Треба вимикати!
— Не треба… — холодно мовив Михайлюта.
Я на мить завмер.
— За жанром, має бути якась аварія… — поточнив Михайлюта. — Якщо ти зараз вимкнеш, то читач розчарується. Якщо він, звісно, не кинув читати раніше, не заплутавшись у цих вигаданих біологічних термінах і спробі зіграти в постмодерн. Чи хтось зрозуміє, що ти пародіюєш всіх цих науковців з голлівудських фільмів? Ну не знаю, я от не зрозумів. Треба простіше. Ніхто не буде копатись у творі, шукаючи підтексти, читач хоче розваг і захоплюючих емоцій.
— Гм, ну тоді може додати якихось монстрів… — запропонував я. — Перевертнів? Зомбі? Росіян? І назву провокативну, щоб відразу клікнули?
— Банально… Усе було… — мовив Михайлюта. — Можна спробувати відкритий фінал.
— Який саме? — запитав я.
Та над головою мовчало. Я крикнув ще і ще, але Михайлюта не відгукнувся. Я підійшов до однієї з камер спостереження і хотів просто помахати руками. Можливо, у Михайлюти проблеми зі зв’язком і він просто мене не чує? Я кілька разів стрибнув, щось прокричав, та враз завмер як укопаний. Мій погляд упав на відеокамеру. Датчик не горів червоним, а лабораторію почав заповнювати дим.
«Він мене кинув!» — стрілою пролетіла думка.
Я з усіх ніг, ледь соваючи ноги в захисному костюмі, кинувся до дверей, але вони були зачинені. Кашляючи, ледь притомний, я ще раз смикнув клямку, потім ще і ще, і ледь притомний, упав на підлогу і почув:
— Експеримент завершено.
