На основі реальних і вигаданих подій (Харків, 2018)
____
Недавно мене в метро зупинила поліція.
Було рано, я ішов у своїх справах і позіхав на всю пащеку. Сон за останні кілька тижнів, і до того поганющий, перетворився на марудний ритуал кількагодинного лежання в ліжку. Зрештою десь під ранок — провал в мерехтливе забуття десь. Ти заплющуєш очі і (здавалось) через секунду чуєш огидну мелодію будильника.
Не дивно, що я не помітив патрульних, пройшовши повз них і не почувши вимогу зупинитись. Завмер аж перед турнікетом — хтось схопив мене за руку. Повернувся, і переді мною вже стояло двоє типів зі старими бандитськими фейсами, але в новій чорній а ля поліція ЮЕсЕй формі.
Типи, тобто копи (згідно з законами жанру, один вищий, худий, молодший, інший нижчий, товстіший і років за сорок), стояли переді мною і вигляд у них був напружений. Коли один із них, той, що молодший, відпустив мою руку, я почав знімати наплечник, але коп заперечно покрутив головою і сказав твердо: "Пройдьомтє с намі".
І ми пішли крізь уже наляканих людей біля турнікетів кудись убік, до ломбарду та автоматів, завернули у коридорчик з кахляним стінами, очевидно, в зону доступу лише для працівників метро. Я, ідучи нетвердими ногами, відчув, що попав і здогадався, що буде далі.
Але чому саме мене зупинили? Великої торби при собі не мав, був у цивільному одязі і ніяк не скидався на диверсанта-наркоторговця. Мабуть, мій сонний вигляд насторожив "правоохоронців". Бляха, треба припинити одягатись як закладчик.
Може б, пронесло, якби я відразу зупинився, а так я проігнорував команду господарів все ще поліцейської країни і тепер моя справа (а за цей час, поки ми йшли до цього коридору з кахляними стінами, на мене виникла справа) — діло честі.
Що буде... Всередині ще більше похололо.
У кінці коридору були сірі двері з написом "Стороннім вхід заборонено". Високий потягнув за клямку, і ми опинились у невеликій кімнаті, де стояли пара стільців, старий обшарпаний стіл, якийсь тапчан з матовим відблиском, а на стіні висів постер з голою жінкою. Високий показав мені на тапчан і став біля дверей. Низький і, очевидно, старший за званням, взяв стілець і, поставивши його неподалік мене, сів на його краєчок, трошки нахилився вперед і впився в мене булькатими очима зека-рецидивіста.
І він сказав, що в місті діє план-перехоплення, правоохоронні органи приведені в повну бойову готовність, а я співпадаю за зовнішністю з один із підозрюваних, який стріляв з автомата біля ТЦ "Карабас". Я якимось дивом зібрався і попросив показати мені фото того підозрюваного, якого вони ловлять, на що коп лише вишкірився, сказав, що мені не треба цього знати. У цей час підійшов високий і потягнувся до наплечника, белькочучи щось про те, що треба провести огляд речей, але я обхопив свою торбу руками, боячись, аби наступної миті між контейнерами з їжею, записником та «Хозарським словником» не знайшовся пакетик з чимось білим і дуже забороненим. Високий же не збирався здаватись, схопився за клямки наплечника, та так, що той аж тріснув, а вільною рукою замахнувся, щоб завдати мені удару, як тут двері прочинились і обоє "поліцейських" стали у стійку струнко.
- Здравжилаю, товарищ майор! - в різнобій пробелькотіли копи.
- Ну шо вас тут знову, йоп вашу мать! - гаркнув чоловік, який зайшов.
Він був старший низького, на скронях виднілась сивина.
- Вот задєржали подозрєваємово за делом возлє ТЦ... - почав високий.
- Ой, не тріщи! - обрубав його, очевидно, майор і став втомлено терти лоба. - І так голова тріщить.
Обоє копів замовкли, а майор важкою ходою пройшов маленьку кімнату, сів за стіл і сказав до мене:
- Ну шо ти сидиш, давай розказуй. Тільки швидко!
Я видихнув і затинаючись почав виправдовуватись, що я йшов у своїх справах, що не мав наміру ні кого-небудь убивати, не хотів нічого красти, біля "Карабасу" взагалі не був уже два роки, бо живу в іншому кінці міста, а на вимогу копів не зупинився, бо був дуже сонний, а сонний, бо не сплю нормально ось уже який день, але я, звісно, ґречно вибачаюсь.
На цих словах майор змінився в лиці - з байдужо-холодного на більш приязного. Здається, його зацікавили мої слова про сон.
- Спиш, кажеш, погано... - сказав він по паузі. - Я от теж майже не сплю третій день. Дурний ходжу... Ану забігли!
Останнє речення, вимовлене різко і голосно, так, що я аж сіпнувся, адресувалось тим двом копам, які миттєво зникли за дверима, не промовивши жодного слова, мабуть, це була звична для них "процедура".
Коли двері зачинились, майор прихилився на спинку стільця, став терти собі очі, продовжуючи говорити:
- Не знаю, що і робити... Снодійне не допомагає, овець лічив - теж до жопи. Десь під ранок так-сяк засипаєш, однак тільки ти заплющуєш очі, над вухом починає гарцювати будильник.
Я на знак підтримки кивнув головою, хоча майор мене не бачив, бо говорив із заплющеними очима. Тоді я не знаю навіщо, але сказав:
- Може, знаєте, і краще, що у нас безсоння. Бо як спиш, то бува таке присниться, що ти прокидаєшся і думаєш: "Та що за фігня?".
Майор розплющив очі і глянув на мене. В його очах спалахнула радість.
- Серйозно? І тобі сняться дивні сни?
- Так, - ствердно кивнув я.
- О, - захоплено мовив майор. - А в тебе є мішечок для снів?
Я покрутив головою і знизав плечима, не розуміючи, про що він. Майор тим часом поліз у кишеню своїх штанів і дістав звідти сірий мішечок з м'якої тканини, чимось схожий на чохол для якої-небудь кнопкової "Нокії", однак дещо більший.
- Дививсь, - сказав майор, тримаючи на рівні обличчя мішечок. - У цю штуку я складаю всі дивні сни, які мені наснились за ніч. Розумієш, це дуже дивні сни, з вигадливим сюжетом, де з'являються старі знайомі, картини з дитинства, вагони метро, сигнальні ракетниці, вампіри, Чапаєв, оселедець під шубою, кашуби, врозомисли і пачатки. Сюжет таких снів настільки заплутаний і дивний, що просто вах! Але такі сни швидко забуваються. Це їхній основний мінус. У притомному стані складно тримати таку мозаїку в голові довгий час. Тому я собі завів таким мішечок - як тільки мені сниться дивний сон, я прокидаюсь, ловлю його за хвоста і пхаю сюди. Потім можна витягнути і передивитись, тільки треба відразу схопити сон, інакше втече і ніколи більше не насниться.
- І багато у вас там таких снів? - запитав я.
Майор дивно засміявся, розв'язав мішечок і потрусив його над столом.
- Бачиш, — зітхнув він. — Порожньо...
- І де вони? — поцікавився я.
- Не знаю, — знизав плечима майор і знову втомлено відкинувся на стільці. - В один момент всі пропали. Може син знайшов і розв'язав, не знаю... Але найгірше те, що я не можу нічого більше покласти сюди нового, бо уже, хай йому, тиждень нормально не сплю!
І тут майор у розпачі гупнув п'ятірнею по столу, і на звук у кімнату забігли ті два типи у формі.
- О, Льолік і Анаболік! — закричав до них майор, ховаючи мішечок назад у кишеню. - Чешіть на пости, нічого тут топтатись!
- А што с етім? — боязко запитав низький і кивнув на мене.
- Напишіть протокол і хай валить! — махнув рукою майор і почав підводитись, тихо, щоб не чули колеги, кинувши мені. – До речі, життя — це також сон.
