(продовження, початок тут: http://gak.com.ua/creatives/1/51316)
Від такої повільної млявої їзди по якійсь мабуть ще довоєнній бруківці, коли автобус підкидало сюди-туди-вгору-вниз, мов на пральній дошці, мене стало хилити в сон… Давалося взнаки те, що я рано прокинувся, не доспав свою норму. Я вже майже заснув, щось навіть почало снитися, коли автобус зовсім зупинився. Занадто різко зупинився, від чого мене трохи кинуло вперед, і я ледь не покотився по салону.
Решта пасажирів мабуть теж куняли, тому що відразу з задніх місць почулося одночасно кілька прокльонів з матюками, і навіть Марія Василівна сонним голосом промовила:
- Курва!! Шо там таке?
- Шо-шо, - відповів водій.- Корови переганяють на той берег. То надовго. Я вийду подиміти.
І він вийшов назовні, хлопнувши дверима.
Я виглянув у вікно – дорогу нам перегородило величезне стадо корів. Голів може зо сто. А може і всі двісті. Череду переганяли через брід на той берег річки Стрий, на пасовиська. Тварини повільно та неохоче заходили у воду, вода все ж таки була ще досить холодна, і кілька дядьків-пастухів, оточивши їх з усіх боків, за допомогою довгих лозин змушували йти правильним курсом.
- Ну все, тепер ми точно приїдемо на зліт самими останніми. Нас ще й до змагань можуть не допустити, - сказав піонервожатий восьмої школи.
- Не переймайся, допустять, - сказала Марія Василівна. – Вони зацікавлені, щоб побільше учасників взяло участь у змаганнях.
- Тіхонов, - звернувся піонервожатий до учня, - ану, подивися, чи за нами ніхто не їде більше?!
Тіхонов відхилив фіранку, подивився.
- Нє, Вячеслав Антонович, нікого. Хіба тільки дві корови.
- Ну от видиш, Машка, за нами нікого! Ми самі останні!
- По-перше, я тут - Марія Василівна. Машка вдома зосталася. По-друге, шо ти від мене хочеш? Я ті корови сюди пригнала?
- Якби ти не виходила біля тої Василини фотографуватися, то ми би вже були на місці!
- Ага! Якби я не вибила оцього автобуса, то ми би взагалі зараз нікуди не їхали!
- Йой, та не сваріться юж так, - прокинувся пан Марущак.- Побійтеся бога, ше маєте цілий день! Ше набігаєтеся по тих верхах!
Тим часом водій сів за кермо, завів двигуна і ми знову рушили далі, я з цікавістю спостерігав, як череда долає бродом ріку, хотів порахувати, скільки корів у череді, але десь на третьому десятку кілька разів збивався. Врешті автобус повернув праворуч, виїхавши на міст через Стрий. Звідси череда корів виглядала, як велика бура пляма, котра намагається перекрити русло гірської ріки. Згадав фільм про Захара Беркута і тих татаромонголів, котрих наші потопили в ріці, бо ті не вміли плавати. Стадо корів здалеку виглядало точно, як та татаро-монгольська орда.
Ми проминули міст, прокотилися трохи гарним рівнесеньким асфальтом, а далі автобус з’їхав направо і весело пошкандибав по ґрунтовій дорозі, повній вибоїн та калабань. Дорога петляла та вела все вище, вище і вище, і ось нарешті ми заїхали в густий смерековий ліс, сонце ледве пробивалося крізь гущавину, і вже не так стало душно в салоні, дихати стало легше, і настрій у всіх трішечки покращився. Хлопець з гітарою бренькнув кілька акордів, і вони разом із дівчатами затягнули пісню про смерічку:
-…Я-смерічка твоя, що в Карпатах зросла!
За черговим поворотом автобус різко загальмував.
- Куррва, шо за опять мать-перемать!?- вилаявся водій.
Попереду нас красувався опущений шлагбаум, котрий перегороджував дорогу. Обабіч шлагбаума стояла невелика дерев’яна будка брунатно-зеленого кольору.
З будки вийшов солдат азіатської зовнішності з автоматом, як наче той татаромонгол, шо із фільму про Захара Беркута. Сонно мружачись і без того вузькими очицями, він прокричав:
- Стоп! Дальше нельзя! Запрещьонная зона!! Стрелять буду!
Водій вистрибнув з автобуса підійшов до солдатика, котрий ледь діставав йому до підборіддя. Вони там про щось перебалакали, відтак водій повернувя в салон, голосно виматюкався і сказав:
- Той чорт каже, шо там якісь військові навчання, і він нас не пропустить.
- Які в дупу навчання, у нас там зліт! – вигукнув піонервожатий восьмої школи.- Ви йому сказали, шо у нас там піонерський зліт?
- Сказав.
- А він шо?
- Шо-шо? Сказав, шо стрілять буде. І шо зліт відмінили.
- Тю. Як то – «зліт відмінили»? Десять років не відміняли, а сьогодні раптом відмінили? Звідки цей чукча може знати, чи відмінили зліт, чи не відмінили? Може ви просто не тою дорогою поїхали?
- Та як не тою? Тут другої і нема. Я шо, перший раз таких, як ви, везу?
- Може треба було трохи дальше по асфальті проїхати, і аж там в ліс завертати?
- А може мені не треба було соглашатися вас везти на той зліт?- огризнувся шофер.- Зараз би собі ше спав!
- Йой, нашо я з вами сів їхати!- пробурмотів пан Марущак. – Зараз нас виведут вшитких з автобуса, застрелять з машингвера, закопают до ями, і скажут, же так і биво! Йой-йой-йой! Треба мі биво того ліса!? Єзус Христус, порятуй нас!
- Ану, чекайте, - сказала Марія Василівна.-Я зараз розберуся.
І вона вистрибнула з автобуса.
Підійшла до солдатіка так різко, шо той аж відступив назад і клацнув затвором автомата.
- Стой! Нє падхаді!! Стрєлять буду! – закричав він.
- Чекай, хто тут у вас командір? Я хочу перебалакати з вашим командіром.
- Я сам здесь командір! Я на посту, часовой! Нє падхаді, стрєлять буду!
- Атставіть стрелять!- почулося здалеку.
До шлагбаума вибіг з гущавини лісу, притримуючи пілотку, якийсь інший солдат, очевидно командир.
- Єсть атставіть стрєлять, блять! – відповів постовий і неохоче опустив автомат.
- Марія Василівна? – здивовано промовив військовик, підійшовши поближче. – А шо ви тут робите?
- Я? –засміялася піонервожата.- Це ти шо тут робиш, Гаталевич? Ти ж маєш бути десь аж на Сахаліні?
- Так я цей… перевівся. Поближче до рідних.
- Перевівся? Отак просто взяв і перевівся? Це шо ж таке, це шо ж, наша радянська армія – як якесь петеу? Захотів – і перевівся?
- А це, Марія Василівна, моє лічне дєло. Це вас не касається. Отойдіть от шлагбаума на два шага, пожалуйста!
- Гаталевич, да ти, я бачу, возмужал на казьонних харчах! Став настоящим мужчіной! Уже й сержанта получив, скоро так, глядиш, і до генерала дослужишся!
- Во-пєрвих, Марія Василівна, отойдіть от шлагбаума на два шага! Во-вторих, я не сержант, а старший сержант, ви шо, знаків разлічія не разлічаєте? І вобщє, захочу – то і гєнєралом стану. Отойдіть , я вам сказав, на два, шо ви толкаєтеся, шага, да шо ви толкаєтеся, от шлагбаума!?
- Гаталевич, не брикайся, я тобі щось скажу на вушко, тільки ти накажи тому свому чукчі, шоб злиняв у свою собачу будку!
- Я нє чукча, блять!- писклявим голосом крикнув татаромонгол.- Я таджик! Ти сама чукча, блять!
- Хорошо, хорошо, Марія Василівна, - промимрив старший сержант.- Рядовой Мамєдов!Равняйсь! Смірно! Слушай мой команду! Шагом марш на пост номер два! Вольно! Разойдісь!
- Єсть шагом марш на пост номер два!- відповів таджик і пошкандибав в гущавину лісу.
Марія Василівна щось досить довго шепотіла старшому сержантові на вухо, і той все більше і більше червонів і ставав якимось нижчим на зріст і нещаснішим на вигляд.
Врешті, він махнув рукою і сказав:
- Ладно, проїзжайте, тільки якшо шо – я вас не бачив, ви мене не бачили.
- Отак би й зразу, Гаталевич! – сказала Марія Василівна.- А то – «отойдітє на два шага», «отойдітє на два шага». Давай, піднімай свій шлагбаум!
- Ану, заждіть, заждіть хвильку, я ліпше тут вилізу, бо з вами знов кудись встряну, - сказав пан Марущак і вискочив з автобуса.
Старший сержант Гаталевич підняв шлагбаум, і ми рушили далі в ліс.
- Шо ти йому там наговорила?- запитав у Марії Василівни вожатий восьмої школи.
- Та таке…Нагадала, ким він був на гражданці до армії, і сказала, що як буде викаблучуватися, то я його чукчам все про нього розкажу.
- А ким же він був?
- Ой, ладно.. Не при дітях. Потім як-небудь розкажу. А ще я йому нагадала, що мій батько – другий секретар обкому, і якщо він мене хоч пальцем троне, то поїде обратно на свій Сахалін.
- А якби там був хтось інший, а не цей...як його... Гаталевич? Тоді шо?
- Ну та мій тато все рівно є другий секретар обкому. Щось би м вигадала.
- А шо там той чукча казав, що зліт відмінили?
- А я знаю? Зараз приїдемо та побачимо, чи відмінили, чи не відмінили.
Ми їхали ще хвилин п’ять, може десять, і нарешті виїхали на величезну галявину, на справжню полонину! На галявині росло лише кілька поодиноких дерев, буків та берізок, решта площі була вкрита виблискуючою у проміннях Сонця свіжозеленою травою з польовими квітами, внизу ж, в долині, було видно блискучу стрічку ріки і стадо корів, що вже закінчувало преходити Стрий.
Але полонина була пуста. Крім нас, нікого на полонині не було, якщо не рахувати птахів та метеликів.
- А де всі?- здивовано запитав сам у себе Вячеслав Антонович, піонервожатий восьмої школи.- Де всі? – запитав він уже у Марії Василівної.
- А я знаю? Може, ще не приїхали. А може вже назад пороз’їхалися, - знизала плечима Марія Василівна.- Шо, так і будемо стояти? Ми ж приїхали на зліт юних туристів!! Давай, народ, вигружайся!
