Рід Рибчуків – давній гуцульський рід, що в старі часи володів землями в районі нинішніх селищ Яремчі, Микуличина, Ворохти. Символи роду – пструг (форель) та квітка суниці. Основні кольори вишиванок: блакитний та сріблястий. Гасло роду: «Всі ми під Богом ходимо». Резиденція голови роду донедавна була у Ворохті. Але минулий ватажок роду Іван Рибчук коли йому виповнилось 98 років і він відчув наближення смерті, згідно звичаїв роду зійшов самотужки на Говерлу і там помер в самотині. У Карпатах у нього не лишилося живих спадкоємців, тому на раді старійшин роду був обраний ватажком Петро Рибчук, що і було визнано Судом Ведмедя та Радою Ватажків гуцульських родів. Таким чином рід Рибчуків став чи не єдиним гуцульським родом ватажок якого проживає за океаном – в місті Торонто (Канада). У VII – VIII століттях ватажки роду володіли замком Тисова Сторожа, що стояв на горі Великий Діл (біля Ворохти), але в час правління князя білих хорватів Любомира Х Синьоокого (786 – 819) під час чергової війни гуцульських родів замок був спалений у 788 році і з того часу не відновлювався. У ХІХ століття ходили вперті чутки, що на полонині Діл бачили неодноразово привид ватажка роду Рибчуків Боєслава Вовче Око, що загинув тоді при обороні замку. Кажуть, що він поночі заходив до колиби пастухів весь вдягнений в чорний одяг, сидів втупивши погляд у ватру, а потім говорив: «Пройде ще триста літ, суниця зацвіте синіми квітами і пструг блисне хвостом прямо в джерелі полонини Діл!»
Свій родовід Рибчуки ведуть від якогось Вогнеслава, що нібито прийшов в долину ріки Прут в часи князя карпів Кметя ІІІ Невгамовного (161 – 177). Легенди розповідають, нібито, в ті часи Прут був набагато повноводніший, аніж в пізніші епохи, і що тоді водилася в Пруті велетенська хижа риба-монстр більша за ведмедя з величезними зубами і пащекою, могла та риба-чудовисько стрибати через водоспади і виповзати на берег. І варто було комусь підійти до ріки, як риба вистрибувала з води хапала іклами і тягнула в бистрінь – тільки ту людину й бачили. Вогнеслав вийшов на двобій з тою рибою і здолав її в сутичці списом. Князь за це нагородив його землями, худобою та лісами. І назвали тоді його Рибчуком і всіх його нащадків Рибчуками.
Самі Рибчуки стверджують, що їх рід не абиякий, а князівський, що князь карпів Стах IV Швидка Вода належав саме до роду Рибчуків. Розповідають, що коли помер князь карпів Любослав ІІ Сова, що не мав жодного сина, виникла між карпами суперечка – хто буде наступним князем. Вирішили згідно давнього гуцульського звичаю влаштувати Свято Бика. Принесли в жертву богу Високого Неба найбільшого чорного бика з білою плямою на лобі, донесхочу пригостили м’ясом цієї треби найсильнішого воїна і сказали над його ложем слова правди. Воїн ліг спати і того, кого він побачить у сні, той і мав стати князем карпів. Він побачив у сні молодого світловолосого хлопця, що стояв на рінні ріки Прут біля водоспаду, що нині називається Яремчанський Гук, а тоді звався Камінна Безодня, і тримав щойно зловленого пструга в руках. Почувши це старійшини карпів пішли до водоспаду і справді бам побачили молодого світловолосого хлопця з рибою в руках. Але старійшини засумнівалися, чи справді цей юнак гідний бути князем. Відвели його до Каменя Долі, що тоді стояв на горі Кострич. І як тільки юнак торкнувся рукою каменя – камінь закричав. Тоді його обрали князем карпів, наказали забути своє ім’я і нарекли Стахом IV Швидка Вода. Правив він племенами карпів 23 роки, лишився він в переказах гуцулів як князь мудрий і справедливий, прекрасний і тілом і душею. Він володів чотирма талантами: талантом бачити, талантом чути, талантом мислити і талантом говорити. Розповідають, що одразу після його народження до його батьківської хати зайшов волхв і прорік: «Накладаються на цього рожденного такі заборони – заборона вбивати чорного ведмедя, заборона їхати на коні за трьома вершниками вдягненими у червоне, заборона слухати музику сопілки, що різблена з явора, заборона приймати в домі самотню жінку коли місяць оповні, заборона вирішувати суперечку двох мисливців. У ті часи в карпів був такий звичай – одразу після народження волхви говорили кожній людині заборони – вчинки, які будь-що людина не має права робити, інакше не доживе до наступного весняного рівнодення, коли карпи – предки гуцулів святкували новий рік.
Про завершення його правління розповідають таке. У 302 році князь білих хорватів Хорват І Воїн пішов походом в Карпати з метою підкорити всі карпатські племена карпів та бастарнів і поширити свою владу на всі гори і навколишні рівнини. Дізнавшись про це Стах IV Швидка Вода зібрав свою дружину і рушив в похід назустріч. Під рукою в нього тоді було лише 300 людей не рахуючи жінок, собак та дітей. Але він хотів дорогою зайти в різні гірські долини набрати більше війська. Тому його похід йшов дещо дивним і нелогічним шляхом. Але про це довідався і князь білих хорватів і вирушив потайки зі своїм загоном з метою перехопити його в горах доки він ще не встиг зібрати чисельне військо. Рушив Стах Швидка Вода із замку Тисова Сторожа спочатку в долину річки Прут, потім долиною до нинішнього урочища Женець, потім піднявся на гору Вовча, потім хребтом до гори Горде, де в той час були капища, потім через полонину Мунчелик та гору Ротило до гори Ґрегіт, де в той час стояла одна з Колиб Притулку, де кожен подорожній між знайти прихисток чи кожна людина із закривавленою рукою захист і недоторканість, доки вона перебуває в цій колибі. Князь май намір потім спуститися в долину Космача, а потім рушити на Косів, а пізніше в долину Черемоша з військом, де очікував на зустріч з військом білих хорватів. Але коли він їхав по хребту полонинами попереду свого загону від гори Вовчої до гори Горде з лісу виїхали троє вершників, що були вдягнені в червоне і поїхали попереду – так була порушена перша заборона. Потім на відпочинку біля гори Горде князь Стах IV Швидка Вода захотів послухати музик і в його намет зайшов сопілкар, що заграв йому пісню Нестримного Сонця на сопілці, що була зроблена з явора – так була порушена друга заборона. Біля гори Ротило князь з трьома боярами поїхав наперед і на них напав великий чорний ведмідь – князь вбив його списом – так була порушена третя заборона. Біля самої гори Ґрегіт Стах зустрів двох мисливців, що сперечалися над тушею вбитого оленя з якого стирчали дві стріли і князь сказав яка із ран була для оленя смертельною і звалила його з ніг. Так була порушена четверта заборона. І коли князь зупинився ночувати в Колибі Притулку до колиби серед ночі, коли був Місяць оповні, прийшла самотня жінка і попросила захистити її. Князь пообіцяв їй допомогу і так була порушена п’ята заборона. Не інакше, як злі темні сили затьмарили розум князю, що порушив він в той день всі заборони.
Коли загін князя Стаха IV Швидка Вода наблизився до гори Ґрегіт на землю впала ніч. Князь сказав: «Не гоже серед тьми, коли влада злих духів панує нероздільно, рушати далі через хащі. Зупинимось в Колибі Притулку – там живе мій друг Вогняний Коваль. Гостював він колись в моєму замку – ні в чому не знав він відмови». Тим часом князь білих хорватів Хорват І Воїн Лишивши основне військо в долині Черемошу з добірним загоном потайки лісами пройшов до гори Ґорде. Відправив наперед розвідників, які потім доповіли:
- Бачили ми шляхетного воїна. Високого з осяйним поглядом. Золоті кучері його скріплені чорною мотузкою. Срібний браслет в нього на руці, а в руках меч із золотим руків’ям. Безбороде обличчя його відверте і сміливе.
- Впізнаю його, - мовив Хорват Воїн, - це князь Стах Швидка Вода. Нині зійдемось ми в двобої, що вирішить кому будуть належати Карпати! Судилось бути зруйнованою Колибі Притулку Вогняного Коваля!
І піднялись тоді воїни білих хорватів, пролунав бойовий поклик і кинулись вони з усіх боків на Колибу Притулку. Шість сотень найхоробріших воїнів горян полягло в тому бою, тричі підпалювали Колибу Притулку, тричі гасили. «Води мені дайте, брати мої по зброї!» - вигукнув поранений князь Стах Швидка Вода. Світозар Крук підніс йому золоту чашу з джерельною водою, але тут пробив їх обох гострий спис. Останні слова вимовив князь Стах Швидка Вода: «Великий кметь Світозар Крук приніс чашу води князю своєму, загинув разом з ним…» Князь Хорват Воїн був зранений тричі, відступив з бойовиська з жменькою таких же зранених дружинників. На ранок прийшла на місце битви та на згарище жінка. Побачив її поранений воїн князя карпів на ймення Синій Птах, що лежав поміж мертвими та помираючими і сказав:
- Підійди до мене, жінко!
- Не можу підійти до тебе, бо боюсь тебе. – відповіла вона.
- Був час, коли направду викликав я жах в людей та вовків, у конокрадів та собак, нині присягаюсь, нікому не заподію я зла, візьму я тебе під свій захист, якщо судилось мені лишитися живим.
Тоді наблизилась до нього жінка і запитав воїн:
- Що турбує мої рани? Не знаю…
- Твої рани турбує мураха землі.
- Рани мої від битви з героями. Чи не знаєш ти, чи живий ще мій князь?
- Немає його вже серед живих. – відповіла жінка.
- Присягаюсь тим, чим присягається мій народ, - відповів кметь, - не гідно воїну вертатися додому живим, кинувши на погибель свого князя. Воістину рани мої не білого кольору.
І підняв руку, що зазнала тричі по п’ятдесят ран:
- Ця рука билась сьогодні і багатьом піднесла вона трунок смерті.
По собі князь Стах IV Швидка вода лишив вдову та чотирьох синів: Квітогора, Яросвіта, Дорбослава та Горицвіта. Але жодному з них і нікому з їхніх нащадків не судилося бути князями в Карпатах. Зате ведуть від них родовід три гілки роду Рибчуків – старша і три молодших: Рибчуки Ворохтянські, Рибчуки Покутські, Рибчуки Замагорські та Рибчуки Чемегівські. Між цими гілками роду були постійні суперечки: хто насправді є старший і хто має право бути ватажком роду – і хто правий в тих суперечках, хто ні, не розбереться і сам дідько (не проти ночі то буде сказано).
Згадку про рід Рибчуків ми знаходимо в «Книзі Чорного Сонця» 361 року, де ватажки різних родів горян поставили свої родові знаки під присягою на вірність князю білих хорватів. Там лишив свій знак і ватажок роду Рибчуків – знак риби. Це видається дивним, бо Рибчуки вкрай вороже сприйняли панування князів білих хорватів в Карпатах. Але факт лишається фактом – Рибчуки пішли на спілку з новими господарями гір.
Серед усіх гуцульських родів саме Рибчуки мають найбільш повний список та історію ватажків роду, хоча ці перекази передавались століттями усно з покоління в покоління і тільки в 1829 році були записані на полях старої потріпаної Біблії.
Рибчуки були одним перших гуцульських родів, які прийняли нову віру – християнство – ще на початку ХІ століття. І були затяті в цій вірі. Серед Рибчуків відомо чимало проповідників, церковних діячів чи просто подвижників віри. Так Степан (в миру Родомир) Рибчук (1021 – 1097) був чи не першим християнським монахом в Карпатах. Саме він заклав скит на горі Скупова, що простояв там до 1376 року і занепав зі смертю останнього ченця-відлюдника Романа Рибчука, якого пам’ятають тим, що він блукав Карпатами і на кам’яних брилах вибивав поруч знаки хреста та риби. Він же написав піснеспів «Радуйся народ християнський», який ще до 1750-тих років співали по церквах Верховинщини на Петра. Хоча серед Рибчуків були і єретики. Так Іван Рибчук (1338 – 1386) ходив по селах і проповідував, що Бог Отець і Бог Дух Святий суть одне, а Ісус був до розп’яття людиною і тільки після Воскресіння став «богосущним». За це його хотіли спалити на вогнищі в Галичі, але потім кинули в підземелля, де він помер співаючи псалми.
Серед Рибчуків було багато довгожителів. У Микуличині досі пам’ятають Василя Рибчука (1767 – 1883), що прожив 115 років, а в Дорі не забули Петра Рибчука (1699 – 1821), що прожив 122 роки. Але абсолютним рекордсменом не тільки серед карпатських довгожителів, але і взагалі був Микола Рибчук (1479 – 1660) з Татарова, що прожив 181 рік.
Серед Рибчуків було багато відомих бокорашів, що сплавляли смерекові плоти мало не на всіх карпатських ріках. Семен Рибчук (1804 – 1872) був одним з найвідоміших плотогонів на Черемоші в свій час. Йому ж приписують будівництво мало не всіх кляуз (запруд для сплавляння лісу) на Гуцульщині і Бойківщині, але то неправда – він ті греблі не гатив.
Чимало серед Рибчуків було і знахарів, ворожбитів та лікарів. Так Хома Рибчук (1582 – 1666), що жив на полонині Вівчина (біля Микуличина) славився як знахар, що лікував навіть чуму та холеру (і то в ті страшні часи!) і ворожбит, що напророчив точний день та причину смерті старости Космача Федора Струся (1574 – 1650). Захара Рибчука (1448 – 1532), що жив там де нині село Волова, вважали чорнокнижником і його боялися. Казали, що руйнівний вітровій 1492 року та страшну повінь 1503 року саме він накликав. Казали, що є в нього книга обтягнута темною воловою шкірою писана пером чорного лелеки, де є геть чисто все – хто коли помре і яка кому доля судилася. І якщо зішкрябати ножем написане і написати нове – то так тому і статися.
Серед опришків був відомий Назар Рибчук (1723 – 1769), що міг з кріса влучити в горіх ліщини з відстані 200 кроків. Ходив він з опришками аж на Судети, де його пам’ятають як Остапа Голку. Загинув він від жовнірської кулі біля Пнівського замку. Серед Січових Стрільців був Степан Рибчук (1890 – 1915), що загинув біля Вишківського (Торунського) перевалу. Стрільцем УГА був Данило Рибчук (1888 – 1932), що був мобілізований до австро-угорської армії в 1914 році (72 піхотний полк), за хоробрість отримав звання капрала, потрапив до москальського полону з якого його визволила українська революція, якимось чином опинився у Львові 1 листопада 1918 року, але вже в 1919 році він був в армії УНР під командою полковника Романенка. Брав участь у Другому зимовому поході, після поразки українського війська жив в Чехії, потім у Франції, заробляв на життя малярством – малював краєвиди Парижа і продавав туристам. Серед повстанців в сотні Сіроманця був Іван Рибчук (1911 – 1946), що підірвав себе гранатою оточений карателями в урочищі Під Бердами.
Чимало Рибчуків емігрувало до Канади в 1900 – 1910 роках. Оселялись вони переважно біля Торонто та в Британській Колумбії. В Канаді Любомир Рибчук (1902 – 1976) служив в кінній поліції, потім став мером міста Бернабі.
Історію роду Рибчуків (згідно переказів та легенд) написав Володимир Рибчук (нар. 1957 р.) – книгу на 1000 сторінок тексту в п’яти томах, що досі не опублікована. Рукопис мало хто читав і всі хто цікавиться світом гуцулів з нетерпінням чекають на цю публікацію, що анонсувало необачно видавництво «Ротонда».
Історія триває, сам Час продовжує писати літопис, в тому числі літопис роду Рибчуків – ще будуть написані нові звитяжні та героїчні сторінки.
