Йому з самої юності не фартило з жінками. Він — звичайний сербський чолов’яга на ім’я Стояк Стояковіч. Виріс у далекому сербському хуторі, де і жінок особливо не було, переважно бабусі, а більш-менш цікаві жінки на жінок не особливо скидались, бо увесь рік ходили в однотипних спортивних костюмах з Барабашовіци. Навіть зблизька важко було зрозуміти, хто перед тобою стоїть — чоловік чи жінка. Та краще б і не розуміти, бо жінки на хуторі Стояка були дуже некрасивими. Хутір, до речі, називався Стремна Бабніца.
І ось Стояку виповнилось вісімнадцять, він помужнішав і виріс, тобто навпаки. Батьки відправили його в Белград, вивчати сербську мову та літературу, щоб потім він міг вступити в аспірантуру, щоби батьки могли сказати родичам: «От, дивіться, який у нас Стояк чудовий!» Ото було б! Усі всі тільки кусали, а родичі із Завидовичів взагалі б від заздрощів померли, коли б Стояк отак раз! і вигулькнув перед ними під час застілля… весь у красивому костюмі і з червоним дипломом у руці чи навіть двома.
Однак, як виявилось, Стояк і навчання — це трошки різні речі (хоча Стояк не річ). На парах, знічев’я пишучи третю годину конспект про видатного сербського поета-революціонера Івано Франкослава, він весь час думав про дівчат. А на факультеті було чим зацікавитись, дівчата були на всі смаки — і розумна Зубряна, і сором’язлива Тихослава, і розкріпачена Блядовіна. Стояк, прямо на парах, буває, припідніметься і дивиться, котра що робить, чи дивиться на нього, чи усміхається.
Ішов час, минув перший, другий курс, у Белграді за цей час пройшло кілька революцій і з десяток виборів, а Стояк жив і мріяв — з голови не виходили дівчата. Ось так він колись стояв без діла в автобусі, витріщаючись на акуратну голівку якоїсь студентки, поки не вирішив: завтра в універі він почне діяти.
І тут трапилось найгірше. Виявляється, жодній із дівчат Стояк не був потрібен. Блядовіна не звертала на нього уваги, як він не старався, потім пішов поголос, що Блядовіна просто щовечора зустрічалась із тезками Стояка в гуртожитку, за що отримувала дзвінкі сербські монети. Зубряна вся була захоплена навчанням, вона постійно сиділа на першій парті, старанно писала конспекти і з «середньовічної допопіци», і з «постмодернової безглуздіци», і з «сучсербліту». Зубряна нічого не хотіла чути про Стояк, поки не напише диплом, а потім захиститься. Ну а Тихослава взагалі — тільки Стояк з’являвся, в авдиторії чи десь далеко в коридорі, так відразу червоніла і махала руками.
Їдучи додому у своєму автобусі, Стояк знову побачив знайому постать. З ним поверталась та студентка — незнайома, але дуже красива. «Це доля…» — подумав Стояк і почав підводитись.
— Добро деньо! — почав він, підійшовши. — А ми вранко видяхме си ви…
— Відваляво, парнечко! — аж пирснула дівчина.
Стояк аж почав опускатись на вільне місце.
— Аз єсмь хотіста просто знайомню зачати…
— Ти звернуватись за грешен адрес… — сказала дівчина. — Однаковато… Якщо все бажашко знайомлення, то давану, — і вона протягнула руку. — Я Лесбіянина, тебе як?
Стояк нічого не відповів і швидко вискочив у відчинені двері на якісь зупинці, а потім, втягнувши голову в плечі, спішно пішов куди ноги несли і йому здавалось, що все місто дивиться на нього і глузливо тицяє пальцем.
Так Стояк і самотів до кінця навчання. Багато його друзів найшли пару і оженились — і спортсмен Себелюб, і пофігіст Піхуй, і жартівник Боян, і навіть затятий інтернет-користувач Сречко. А Стояк так-сяк закінчив навчання, влаштувався на роботу, почав працювати в тісному офісі десь на відшибі Белграда.
Минали роки, а Стояк був, як і в давні студентські часи, нікому не потрібен. Ось минуло десять, двадцять, тридцять років, і одного ранку Стояк просто пропав. Хтозна, що з ним сталось: говорять, що він плюнув на все і, змирившись, поїхав самотньо жити в порожній хаті, у далеке село під назвою Безрибіца. А, може, він нікуди і не поїхав, а просто пропав, інколи і таке трапляється.
___
2018
