— Йошіко, сьогодні день бабусі, ти не забула? Я купила слоїк олії для темпури, не забудь прхопити!
— Добре мамусю! Я обов’язково заїду ввечері!
Маріко, стильно підстрижена дама бальзаківського віку, дістала з холодильника коробочку тофу, розклала у пластикові мисочки, що нагадували старовинний посуд у стилі раку, й прикрасила солоними, зеленими та фіолетовими стеблами морської трави. Йошіко, невисока й трохи гладка дівчина з круглим обличчям і густою гривкою, швидко впоралася зі сніданком і тепер насолоджувалась зеленим чаєм із зернами рису. Тим часом Маріко вже встигла перевдягтися у темно-сірий костюм з вузькою спідницею. За її прикладом і Йошіко вдяглась статечно, не по вихідному. «Ти до бібліотеки?» — схвально подивившись на дочку, спитала Маріко. «Ні. Піду помилуюся молодими квітами абрикоси в парку Уено» — відповіла дівчина, закинула на плечі важкого рюкзака й, підхопивши слоїк з олією, вибігла з квартири. «Милуватися квітами у діловому одязі? Це незвично. Дорослішає дочка!» — подумала Маріко. І все ж, в душі залишився непевний сумнів.
Йошіко швидко добігла до метро, але, замість того, щоб сісти на потяг до станції Уено, пересіла на лінію Джі А Яманоте, і невдовзі вийшла на Хараджуку. Вона прямувала до мосту Дзінгу в натовпі дівчат свого віку, хоча й не разом з ними – ніхто не звертав на неї уваги, кожна юнка була заглиблена у себе. Йошіко забігла до просторого туалету й почала витягати з рюкзака улюблені речі: обшиті мереживом панталончики, білі високі гольфи, картату призборену спідничку, батистового фартушка і головне – кокетливого червоного капелюшка. Набуття звичного образу зробило дівчину впізнаваною – з пів дюжини таких же «іграшкових» дівчат кинулися до неї з обіймами. І вже за п’ять хвилин разом вже весело торохкотіли й заливисто сміялися, приваблюючи погляди туристів.
«Хай, бебі!» Від раптового оклику незнайомця великі очі Йошіко зовсім вилізли з орбіт. Перед нею стояв хлопець її мрії: рослий, у стильних чорних окулярах, модних джинсах і червоній бандані. Блискучу косуху прикрашав шеврон із головою вовка. Слово по слову – нові знайомці вже стали приятелями. «До речі, звідки в тебе такий прикольний шмот? Предки підкинули?» — схвально оглянувши дівчину, спитав хлопець. «Дочекаєшся! Бабуся в мене класна, завжди допомагає. В неї кафешка своя, грошенята водяться». «Що це за кафешка?». «Та ти її знаєш, на Мінамі-Осава, біля великого чайника». А на другому поверсі вона сама живе». «Пощастило тобі! Ну, бай, бебі! Я побіг!».
«Ну і біжи собі» — з образою подумала Йошіко, але швидко забула про хлопця. Не перевдягнута, підхопила барильце з олією й побігла до метро. Йошіко любила бабусю і з радістю навідувалась до неї щонеділі. З бабусею можна було щиро потеревенити, попліткувати про хлопців та ще й покепкувати над матусиним педантизмом. І грошей старенька не шкодувала, щоб потішити онучку – добре розуміла її потреби. Щоправда, їхати було далеко, після пересадки на лінію Кейо поїзд ішов ще годину. Пасажири, як годиться, міцно спали. Лише Йошіко не вдалося заснути, бо не неї весь час навалювався величезний дядько в солом’яному капелюсі, та ще й хропів до того ж.
Зате на станції Мінамі-Осава — як завжди, весело й затишно. Маленькі тиньковані рожевою вохрою будиночки вдають із себе провансальське селище, яскраві паровозики катають дітлахів, співають вуличні попзірки й виступають дресовані мавпи. На невеличкому майдані височіє кумедний фонтан: з велетенського нахиленого чайника вода тече в не менш могутню керамічну чашку. А поруч вабить око прикрашена фрескою бабусина кондитерська в європейському стилі.
Бабуся зустріла улюблену онуку збудженою. «Уявляєш, якийсь нахаба завалився до мене і став розповідати якусь дурню про пилосмоки. А як я вийшла заварити йому чаю – одразу взявся нишпорити по шухлядах, телепень. Так я затопила йому ковінькою по голові. Валяється тепер, скиглить, ще й перев’язку йому довелося робити».
На дивані лежав нещасний хлоп у шкіряній куртці з бинтом замість бандани. Йошіко зайшлася сміхом: «Вибач, не попередила тебе, що бабуся має восьмий дан кендо!»
