На уроці співів розбирали слова української народної пісні «Ой, мамцю, люблю Гриця». Особливо мені запам’яталось пояснення вчителя щодо слів «сива шапка до лиця»:
- Раніше одяг коштував дуже дорого, передавався від старших дітей молодшим, від батька до сина. А тут сива шапка до лиця. Це означає, що шапка нова, шилася спеціально для Гриця, до лиця. Тобто Гриць із заможної сім’ї.
Після цього став придивлятися – хто що носить у селі? Голова колгоспу та його оточення носили капелюхи. Також в капелюсі ходили голова сільради, директор школи та завклубом. Бригадири, комірники та інше начальство їхнього рівня носили фінагентівські картузи. Старі діди іноді носили армійські картузи без зірочки, що дісталися їм від демобілізованих синів. Решта, як то кажуть сіряки, носили звичайнісінькі гладкі картузи. В мене теж був сіренький не маркенький картуз із зламаним козирком, що дістався мені в спадок від старшого брата. А ось парубки, які вирвалися на роботу або навчання в місто, носили картузи «восьмиклинки». В цьому був особливий шик. А от син дядька Оверка, що навчався в столичному виші, так той взагалі носив берета. Біля цих хлопців на танцях біля клубу завжди найвродливіші дівчата.
Ой як мені захотілося і собі мати картуз восьмиклинку! Просити у батьків не наважився. Ми з братом не були обділені ні одягом, ні взуттям. Мені навіть було трохи незручно, бо всі однокласники носили парусинові черевики, а у мене були шкіряні. Просити картуз восьмиклинку у батьків, коли ніхто в нашому віці таких не носив, це було занадто. Та й коштував такий картуз втричі дорожче, ніж звичайний.
На той момент мені вже виповнилося чотирнадцять років. З цього віку дозволялося брати підлітків на роботу. Вирішив заробити та купити собі картуз восьмиклинку. З сусідом та однокласником у жнива пішов возити зерно з-під комбайна на тік. На току була їдальня. Там можна було взяти такого-сякого борщу, котлету з рідким на воді пюре. А родзинкою меню були оладки з повидлом та какао на справжньому молоці. Я думав, що там годують безкоштовно і брав по дві порції оладків та какао. Пізніше з’ясувалося, що там записували хто скільки з’їв, і коли настала пора розраховуватись вийшло, що я з’їв більше чим заробив. Довелося відкласти покупку картуза на наступний рік.
Наступного року бігав з току обідати додому. Тож заробив-таки на картуз. Напросився в помічники дідусю і поїхав з ним продавати мед до міста.
Трошки покрутився біля дідуся і побіг до крамниці. Купив собі синій картуз восьмиклинку та ще й з шовковою підкладкою.
Ввечері вдома не міг всидіти, тож пішов до клубу раніше, і не вулицями, а попід річкою. Так набагато довше. Йду і мрію. Після кіно біля клубу під радіолу будуть танці. Тепер, думаю, не буду разом з однолітками здалеку споглядати. Володарю такого картуза можна підійти і поближче.
Іду собі, мрію, аж гульк, біля берега припнутий човен дядька Миколи. Ох і вреднючий же дядько. Як тільки ми затіємо якусь каверзу – він тут як тут. Мало того, що розжене нас, так іще й батькам розповість. А тут мене ще й як на зло підперло. Ну думаю, помщуся я тобі! Заліз на човен і нагидив якраз посередині. Одягаю штани, дивлюся, а дядько стоїть біля човна. Я сплигнув у воду, вискочив на берег, щоб дременути, та дядько встиг збити з мене картуза. Взяв за пиптик, накрив картузом мій послід, здвинув половинки, викинув у воду мою помсту, кинув картуза мені під ноги і пішов своєю дорогою.
Я стояв на березі і думав, що ж його робити. Якщо картуза випрати так мало того, що він не скоро висохне, так і ще й втратить форму. Вирішив вирвати підкладку. Але картуз все одно воняє. Натер всередині різними пахучими травами, що знайшов на лузі. Не допомогло. Думаю, якщо кинути цього картуза просто на лузі або повісити на дереві, то його знайдуть. Мене в ньому бачили, коли я йшов до річки, відразу впізнають чий він і засміють. Засунув картуза в скирту сіна і пішов додому за своїм сіреньким не маркеньким картузом із зламаним козирком.
