Коли зручно сидиш на розлогому плюшевому сідалищі в якомусь сучасному кінотеатрі...
або незручно вмостився на сідалищі нерозлогому в кінотеатрі геть несучасному...
або довільно лежиш вдома на рідному дивані перед пласким або дещо опуклим екраном...
або скоцюрбився деінде на ослінчику, втупивши втомлені очі в монітор або затиснувши у втомленій руці телефон...
...а на тому екрані – неосяжному, осяжному, зовсім помірному або й бюджетно поміркованому – а на ньому тільки море, небо та чорні пошматовані вітрила, тобі все ніяк невтямки, що саме так бентежить. І дивишся знов – і стрічку, і сіквел, і пріквел, і трейлер, і казна-що ще дивишся, а все одно – бентежно та невтямки!
І так ти страждав від своєї незбагненної бентеги, що зглянувся над тобою бувалець і піратський ватажок на ім’я Джек Горобець – «Капітан Джек Горобець!» – а за сумісництвом найпопулярніший індіанець всіх часів і народів, і прямим текстом у супроводі відповідного відеоряду повідомив самісіньку суть:
– Попливемо, куди очі світять, ось що таке корабель. Це не просто кіль, палуба, вітрила... Корабель – «Чорна перлина» – це свобода, – а тобі все одне невтямки.
І тільки там – на хвилях, долаючи опір власного невігластва та якоїсь цупкої неслухняної мотузки, що має чарівну назву «стаксель-шкот» і вже добряче пошматувала тобі долоні, шанобливо схиляючи голову перед його величністю гіком, що раз-у-раз пролітає майже впритул до твоєї маківки, виконуючи накази капітана – ще вранці твого інтелігентного приятеля-сусіда, а зараз лютого морського вовка з неочікуваним гарчанням у горлянці, – тільки там спадають тобі на думку пояснення пірата, на диво влучні, прості та зрозумілі, такі зрозумілі, наче твої власні щиросердні переконання, і вони ворушать твій язик і штовхають твої губи, і ти перехиляєшся до малого – і він тут, еге ж, – і вигукуєш:
– Корабель – це свобода!!!
Тут все про це. Дивишся на старезну, латану-перелатану, фарбовану-перефарбовану посудину, на якій юрмиться народ, що спокусився обіцянками прогулянки на кораблику, а натомість опинився на та в калоші – і безгучно ворушиш пошерхлими губами: «...свобода». Летиш – а яхта таки летить під цим легеньким вітерцем курсом... ммм... галфвінд! – летиш повз забудовані мало не до води береги Дніпра, де щільно, голова до голови скніють люди, зігнані сюди хто спекотною як на вересень погодою, хто риболовною хіттю, - і подумки видихаєш: «...свобода». Огинаєш острови, проходиш під мостами, вітаєш інші яхти, перетинаєш Дніпро, виконуєш «увалитися» або «привестися», знаходиш безлюдний берег, кидаєш якір, купаєшся там, де ти або й ніхто ніколи не купався, бачиш Київ так, як іще не бачив, дивишся за рукою капітана на хмари, що слідом за капітаном обіцяють різку зміну погоди, розумієш, нарешті, бодай щось про той стаксель-шкот, несподівано доходиш висновку, що вітрило такий же епохальний винахід, як і колесо, й сам собі миттю заперечуєш: ба ні, крутіше... – «Крутіше до вітру, дідчина мама!!!» – вітрило напевно крутіше за колесо, бо ж Земля на три четверті вкрита водою, а та єдина чверть здебільшого для коліс непридатна! – і знову виконуєш «увалювайся!» або «приводься!», мружиш очі на сліпуче золото, розлите по хвилях, і – дихаєш, увесь час тим одним дихаєш.
І вже наступного ранку, похмурого і холодного, вмостився на рідному ослінчику, в рідній кухні на твердому ґрунті рідного середмістя, сьорбаєш каву, дзьобаєш негнучкими пальцями неслухняні клавіші – а тобі й досі наспівує вчорашній вітер, а тобі й досі палають долоні від усіх тих шкотів, фалів і кінців, а тебе й досі гойдають вчорашні хвилі, ти аж хапаєшся за хиткий стіл! – а тобі й досі дихається тим одним:
