Та нащо? – я не згадав ані автора, ані назви твору, та всім зрозуміло, про кого йдеться.
Справді: її образ – яскравий, принадно-звабливий і водночас осоружно-відразливий, виродливо-вродливий, миттю та назавжди западає у пам’ять. Проте бурсаки, козаки, навіть зотлілий псар мають імена або ходять із прізвиськами, як і ті, що знаються з нечистим (відьма Солоха, козак Череватий Пацюк, «чоловік або радше диявол у людській подобі» Басаврюк, старший над гномами Вій, чаклун Червона Свитка), але не панночка. Є самі лише пестливі слівця, якими її, якщо щиро, нагороджував один лиш батько (ясочка, нагідочка, квіточка, перепеличка і таке інше), тоді як всі решта хуторян називали її просто панночкою, а вважали відьмою. Про мати панночину нам взагалі нічого невідомо, жодних згадок немає у Гоголя, навіть про те, чи була в неї мати, та й питання, чи сотник дійсно доводився їй батьком – див. другу версію, проте спочатку все ж таки першу.
Перша версія. Насамперед мені згадується «той-кого-не-можна-називати». І Джей Кей Роулінг, і я сам, і багато хто до нас із Роулінг пов’язували із іменем людини набагато більше, ніж можливість її погукати. Так, у Луїса де Берн’є індіанці називалися несправжніми іменами, а справжні берегли для потойбічного світу та життя в ньому; не приведи Господи, хтось дізнається твоє істинне ім’я! – адже тоді він отримає владу над твоєю душею («Сеньйор Віво і наркобарон» і вся південноамериканська трилогія). У Роулінг лишень єдине ім’я не можна називати вголос, тому що це спричинить до появи його могутнього власника, а з ним – і магічних неприємностей, від круціо і аж до авади кедаври. Мій власний персонаж позначений як «неназиваний»: це монстр, що переслідує дитину уві сні; якщо його бодай якось назвати, тобто дати йому власну назву, з великої літери, потвора втілиться, проникне у яв, і ти пропав (але без імені – навряд: «…прадавня, закладена в гени магія: ніщо й ніхто не здатні втілитися без імені»). Можливо, Гоголь також вирішив не будити це лихо та залишив панночку без ПІБ; до речі, по-батькові ми теж не можемо з’ясувати, сотник ніяк не називається, та й чи варто – ось тепер друга версія.
Друга версія: панночка взагалі не людська істота, і навіть не втаємничена у темні мистецтва людина (відьма, чаклунка), а цілком і абсолютно потойбічна демонічна сутність, перевертень і вампір одночасно, так звана «босорка» або «босорканя» (отже, і колежанка Басаврюка, чиє ім’я дехто вважає спотвореним «босоркун»), що підкорила собі сотника. Втім, можливо, вона й справді була його кревна дочка, що зробилася босоркою через те, що нею заволодів дух покійної матері (або мачухи), що була нестеменною відьмою, як, наприклад, мачуха іншої панночки, з «Травневої ночі». Так чи інакше, але панночка-босорка підпорядкувала собі сотника, як «видраний з тіла» Волдеморт – боязкого Сквірела, в усіх сенсах оселившись у сіромахи в голові. Нещасний сотник, який, можливо, втратив своїх справжніх доньку та жінку (хтозна, може, й не без участі панночки), або й взагалі їх не мав, почав вважати себе батьком почвари та покровителем свого химерного володаря. Про те, як далеко наважився б зайти сотник у цій турботі, ми довідалися безпосередньо від нього, коли він давав клятви над її тілом, клятви, що налякали навіть легковажного Хому: «коли б я знав, що хтось хоч самою думкою навіть скривдив тебе чи мовив що тобі на прикрість, — Богом свідчуся, не бачив би він уже своїх дітей, коли він, як і я, старий уже чоловік; ні батька й неньки своєї, коли він ще в силі віку, і тіло його кинув би я на поталу птицям та звірові степовому». Про те, що ці погрози аж ніяк не фігури мовлення, свідчить те, що сотник на прохання панночки притягнув з Києва на хутір особисто вільного та адміністративно сотнику не підпорядкованого бурсака, обіцянками винагороди та погрозами жорстокого покарання змусив його читати над небіжчицею, а щоби не втік, приставив до нього наглядача. Отак сотник виконав волю панночки – тому я певен, що й свою власну волю він би виконав неухильно, хоч якби далеко зайшов у своїх забаганках, жаданнях і присягах.
На користь цієї версії говорить те, що панночка не має жодних людських потреб, натомість має нелюдські: ганяти верхи на довірливих псарях, бурсаках і, можливо, чумаках (для того й заїжджий двір у глушині, серед степу, «по ньому, здавалося, ніхто не їздив»), обрізати дівкам коси, їздити селом у вигляді копни, красти шапки та люльки, ссати кров у селян аж по скількись там відер і кусати до смерті дурних баб. Вона ніяк не соціалізувалася із людьми на хуторі, за винятком оцього «дай я покладу на тебе ніжку» в образі панночки, тобто удень (уночі, в подобі старої баби, вона була куди як балакучіша). Водночас відьма Солоха з «Ночі проти Різдва» мала цілком людські потреби та хотіння, просто таки за Маслоу: чепурилася та воліла подобатися всім козакам, а одружитися з найбагатшим з них, аби долучити його статки до своїх; активно спілкувалася з особами всіх станів, хоч із дворянами, як називали себе козаки, хоч із побожними мужиками, хоч із особами духовного стану, аби були вони чоловічої статі. Інший персонаж, який водився з чортами, Череватий Пацюк, залюбки ласував галушками зі сметаною (щоправда, у піст, спокушаючи Вакулу). Чародій Червона Свитка не шанував свинину та галушки, проте охоче споживав лемішку з молоком. Басаврюк дудлив горілку, як воду. Лишень панночка нічим таким не цікавилася, натомість вміла прикидатися юною красунею, старою бабою в личаковому кожусі, а також нібито собакою. Невідомо, чи вільно було панночці набувати тієї чи іншої подоби, можливо, й ні, адже зваблювати селян і подорожніх на прогулянки верхи куди як зручніше в подобі красуні, а не старої баби, про непристойно-зловісні підступи якої Хома спершу подумав «не буде діла, стара вже», а вже за мить вони здалися йому моторошними. Можливо, стара баба – це нічна личина демона, а панночка – денна, і одна подоба чергується з іншою, як ніч чергується із днем, як Фіона-огр являє себе замість Фіони-красуні (м/ф «Шрек»). Тваринні ж утілення панночки є або тактичним інструментарієм босоркані для певних цілей (переміщення в просторі, камуфляж, омана), або й взагалі не панночка, а якась інша потойбічна істота або й звичайна відьма, яких по наших хуторах і тоді не бракувало, і тепер удосталь. Урешті решт, це міг бути звичайнісінькій хутірський Бровко або Сірко, про якого бозна-що приверзлося Шепчисі, яку нагла смерть дитини вразила до марення, галюцинацій і аж до загибелі, яку за усталеним звичаєм списали на панночку, «нестеменну відьму».
Це загалом прикметно, як незворушно хуторяни повідомляють про моторошні витівки відьми-панночки та нічого не намагаються вдіяти або принаймні виїхати з хутора. Можливо, вони, як і сотник, зачаровані нею, або з хутора взагалі не можна вибратися («це не таке місце, щоб можна було втекти») або можна, але якимось певним чином, що загалом є притаманним для зачарованих місць або часів (наприклад, дачне селище «Вьюрки» в однойменному романі, село Топі або містечко Уейуорт-Пайнс у однойменних серіалах, один певний день у к/ф «Дзеркало для героя» або «День бабака», і таке інше). Козаки, що їздили до Києва по Хому, насправді не козаки, а щось на кшталт мацаків, якими хутір (або панночка за посередництва сотника) сягає куди треба. Сотниківе село взагалі не схоже на село: церква стоїть десь бозна-де й давно вже в ній не було ніякої відправи, зате вихідці з пекла набиваються в її притвори без жодного страху; краєвид і ландшафт готичні, якщо не пекельні (карколомні кручі, у садку бур’яни такі, що коса б розлетілася на друзки, а як Хома спробував тікати, поли його сурдута ніби цвяхами поприбивав хто до землі, а кожен шпичак тернини залишив собі шматочок того сурдута); панночка коїть, що їй тільки заманеться, та ссе кров у селян аж цілими відрами – а мешканців хутора все це, здається, обходить: потеревенили, та й по всьому. Втім, не виключено, що це специфічна риса їхнього менталітету: скаржитися за вечерею на негаразди та прикрощі, але не намагатися нічого із ними вдіяти: «Не питай! Нехай воно так буде, як і було. Бог таки знає, як треба; Бог усе знає. Так уже Божа воля призначила. Бо що вже Бог дав, того не можна одмінити». Такий світогляд заперечує козак Дорош, але тільки через те, що «сходив до льоху разом з ключником у якійсь пильній справі і, нахилившись разів зо два над двома чи й трьома бочками, вийшов відтіль щось дуже веселенький і все говорив, не вгаваючи», а заперечення обмежується все тим же, балаканиною: «Що ти хочеш? Щоб я мовчав?» Так само підпилі козаки мало не відпускають Хому, «бо він сирота», – але щойно протверезівши, тягнуть бідолаху далі, назустріч страшній погибелі.
А ще панночку, здається, не можна вбити в тому сенсі, в якому можна вбити людину. Хома Брут молитвами та поліном пошкодив її нічну подобу та замість старої баби побачив юну вродливицю. Втім, сумнівно, що таким робом domine Хома вивільнив людську складову панночки з пут, якими обплутала її демонічна частина натури або злий дух (такі собі доктор Джекіл і містер Хайд, але на 50 років раніше за Стівенсона). З огляду на те, що спостерігав філозоф у церкві, босорканя й гадки не мала помирати, проте через прийняті нею ж самою умовності (що вона нібито сотникова дочка, якій тепер належить покоїтися в могилі, принаймні, вдень) вона мусить кинути свої розваги з подобами та личинами: все, досить старих баб і панночек, відтепер тільки хардкор! – або, радше, хардхоррор.
Як варіант, паночку можна вважати оболонкою, скафандром, який захищає суто нічну істоту, стару бабу, від сонячного проміння, яке, вважається, є вбивчим для нечисті. Згадаймо, що сталося із Вієвим кодлом: після третіх півнів, тобто на схід сонця, все, що не сховалося, скам’яніло (як тролі у повісті Толкіна про гобіта), а церква, й без того занедбана, зосталася навіки із «защемленими в дверях та вікнах страховиськами».
Проте варто згадати, що без імен ходять і цілком посейбічні фігури, як-от сотник і ректор, табунник, чередник і ключник, в яких самі лише людські потреби та жодних надприродних здібностей. Сотник у повісти позначений так, аби ми збагнули його статус, становище, характер, вік і душевний: пан, вельможний пан, іменитий сотник, один з найбагатших сотників, зух, старий вже, сивоусий, десь під п’ятдесят, чорно зажурений; ректора ж Хома припечатав ситуативно – чортовим сином і довгоногим в’юном, тобто це лайка, а не прізвиська. Про це див. четверту версію, трохи далі.
Третя версія: панночка – одно з уособлень (утілень) жіночого начала. Бігцем оглянувши сотників хутір і тодішній Київ, ми знайдемо іще кілька таких безіменних іпостасей. Отже, на хуторі: відома нам панночка, а також «не так щоб дуже літня молодичка в щільно обгорнутій запасці, що позначувала круглий та міцний її стан, помічниця старої куховарки, несусвітня моргуха»; «стара баба», що частувала челядь галушками (а «що стара баба, то й відьма!»); «гарненька молодичка», яка «оперезала його [Хому] і то таки дошкульно, лопатою по спині, коли йому заманулося помацати та пересвідчитися, з чого ткана була в неї сорочка й плахта». Хоча моргуха та баба діють і розмовляють, ані імен, ані прізвиськ вони не отримали. У Києві ми бачимо безіменну бублейницю, до якої Хома ходив перед самим чистим четвергом, і ще якусь (і також неназвану) молоду вдовичку, що аж у самому кінці ринку торгувала чудернацьким асортиментом: стрічки, колеса і шріт (рос. «ленты, ружейная дробь и колеса»). Хомі варто було з нею переморгнутися, аби того ж таки вечора поласувати щедрими земними благами у хатинці під вишнями та навіть розжитися грошвою, аби кинути корчмареві аж півдуката (а дукати карбували, між іншим, із золота, тому ще називали «злоті в золоті»; російською Гоголь назвав монету «ползолотой»). Всіх цих персонажів можна вважати втіленнями того чи іншого віку та різних статусів жінки.
Четверта версія: найпростіше та практичне пояснення. Козаків і челяді в книжці понад десятеро, бурсаків троє, псарів двоє, а панночок, сотників і ректорів по одному примірнику. Не потрібні імена, прізвиська або іншої власної назви, достатньо назви загальної. Вона, наче Вій, вказує на них своїм залізним пальцем: «Ось він!». Хоча не виключено, що це не просто позначення персонажів, а…
...уособлення соціальних і станових груп, верств, страт і такого іншого (п’ята версія). Панночки, сотники, ректори – всім відомо, які вони, і всі вони однакові, і йдуть у Гоголя без імен і особливих рис, тому що кожен з них уособлює всіх собі подібних. Усі панночки такі, і сотники з ректорами – також: панночки причаровують парубків і попихають літніми батьками, сотники безмежно самодурствують, ректори догоджають сотникам і цікавляться осетриною. А решті персонажів надано імена, тому ще це не (тільки) типи та/або темпераменти, а й живі характери, які Гоголь підгледів у житті. Микола Васильович вирізнявся гострою спостережливістю, а ще невтомно випитував у всіх, кого зустрічав і з ким листувався, щонайменшу дрібничку про те, що його наразі цікавило. Все, що Гоголь дізнавався, він занотовував у записниках і «Книге всякой всячины, или Подручной энциклопедии», в яких повнісінько найрізноманітніших відомостей про найнесподіваніші речі, а також маленьких сценок, писаних з натури або з чиїхось слів. І ці характери нехай і коротенько, зате соковито та смаковито змальовані Гоголем: три бурсаки, геть у всьому різні і неподібні; хуторські штукарі, яких серед наших людей не бракує; козаки – утішник, скептик і філософ. Цей останній запам’ятовується не гірше за панночку завдяки своїм сентенціям, вартим як не Дельфійського оракула, то вже напевно якоїсь поважної філософської школи!
Не знаю, яка з версій є переконливішою та ближчою до суті, проте вважаю, що жодна не є ані вичерпною, ані цілковито помилковою. Адже персонажі Гоголя – не пласкі одновимірні фігури на зразок тих, що стовбичать під крамницями та мляво запрошують споживачів: є тут і внесок народної фантазії, і частка Гоголівської геніальної уяви та спостережливості, і запозичення з європейської літератури, і фольклорні та міфологічні мотиви. Хтось помітить перше, інший друге, а той і третє розгледить – і кожен матиме рацію на свій лад. Тому можна створити й інші версії, і що більше їх буде, то глибше ми насолодимося багатющою спадщиною Гоголя.
