Добре зростати поруч із дідусем, який знає геть усе та на світі та про все розповість, усе пояснить, а при нагоді й покаже. Мій дідуньо Іван, наприклад, знав усе про рослини та про кожну, що траплялася, або про яку я запитував, повідомляв її ім’я, наукове та народне, з якої родини походить, чим корисна або шкідлива. Шкодую, що тоді мій інтерес до світу не був таким енциклопедичним, як дідусеві знання, і багато чого дарма пролетіло повз мої легковажні вуха. Та вже як щось у них потрапило – про городніх, садових, польових або лісових мешканців, благонадійних і не надто – те в моїх вухах лунає й понині: це дідусів лагідний голос, головним тоном якого була любов. Таке було його ставлення до рослин, тварин, людей, життя загалом і до мене зокрема. Філософи кажуть, що знання і любов, по суті, одне й те саме; можливо, тому дідусева любов й перетворилася в моїй голові на знання. Дідусь ніби залишив мені у спадок поіменовану, пояснену, пізнану, а відтак і полюблену частину світу.
А в іншій його частині – навіть у відкритій, дослідженій, освоєній і щільно заселеній – довелося викручуватися власноруч і самотужки. Дехто так і ходить нею все життя, ніби чужинець у чужім краї, позначаючи невідомі форми буття родовими словами на кшталт «рослина» та «камінь» або й займенниками «це», «те» і «онде те». Я й сам так ходив деякий час або й час доволі тривалий, доки збагнув, як нестерпно нудно та нецікаво жити невігласом, і тоді знову розчув сповнений любові голос дідуся Івана: він підказував мені ймення вже знайомих однопланетян і запрошував і заохочував пізнати та полюбити незнайомців. Я дослухався до того голосу та почав пізнавати, любити та привласнювати дедалі нові куточки нашого світу. А цей об’єкт пізнання виявився таким самим безкраїм, як і моє невігластво, але тим краще: справа ця мені до душі, тому будущина моя світла та радісна аж до кінця моїх днів (ну, або допоки зір дозволить).
…Ось – іще один мешканець планети Земля, про ім’я і чесноти якого я довідався. У квітні київські угіддя, де ми блукаємо з собакою, рясно вкриває рослина, яку я помічаю вже не перший рік – і щороку вона замешкує дедалі нові простори. Особливо ж її зарості принадні на київських гірках: височенькі ясно-зелені стебла, увінчані охайним білим суцвіттям-китицею, цілими гайками стоять по схилах, щільненько, одне до одного, абсолютно вертикально; який би крутий не був той схил – жодних відхилень від вертикалі. Брунатний спадистий ґрунт, ясно-зелені виструнчені стебла – це поєднання має вигляд арт-об’єкта, а точніше, елементу такого об’єкта, густо вкритого бездоганно охайним штрихуванням.
Звуть рослинку часникова трава, або кінський часник черешковий (латиною Alliaria petiolata). Назва промовиста: розім’яте пучками листя видає слабкий, а радше делікатний часниковий запах, навіть аромат – він тонкий аж вишуканий. Йому бракує агресивності та натиску часнику, проте достатньо ноток і тонів, дотик яких до рецепторів нагадує про часник і збуджує апетит. Якщо те листя пожувати, а ще краще видобути олію з насіння (його там аж третина від ваги), язик відчуває печіння, як від гірчиці, але лагідніше. Вельми цікава сполука запаху та смаку, адже часникова трава є родичкою гірчиці, належить до однієї з нею родини, до капустяних, а часник походить з іншої, з амарилісових (лілійних), і родичається з цибулею. Ці властивості зробили часникову траву спецією та цілющим зіллям, які європейці знали ще від часів неоліту, за 10 тис. до н.е., та вживали в кулінарії та медицині, доки її не витиснули сильніші конкуренти з Ближнього Сходу та Азії, як спецію – часник, а як ліки – гірчиця. Однак тисячоліттями Європа заправляла страви листям цієї трави та лікувала хворих і поранених олією з її насіння. Це закарбувалося, зокрема, в англійській назві рослини, garlic mustard, буквально часник-гірчиця (а ще poor man's mustard, гірчиця для голоти, адже справжня гірчиця – імпортований з-за семи морів товар, коштовний, злидарям недоступний); саме тому молоко корів, що вхопили цієї травички, не варто пити – воно і гіркувате, і тхне.
Звісно, коли знаєш назву рослини або визначив її за каталогом або за допомогою програмки в смартфоні, довідаєшся про її властивості та чесноти, знатимеш навіть і більше, адже всі джерела інформації нині цілодобово доступні через той же смартфон. Проте це буде мертва, без любові інформація, що вислизає з пам’яті, відомості з якогось чорно-білого недолугого підручника ботаніки, де всі рослини подібні одна до одної, а тхнуть однаково – лежалим шкільним пилом. Та коли я, ще не знаючи напевно, а лишень передчуваючи знання, побіг до Ботсаду, зірвав і розтер пучками листок часниковою трави, вдихнув і відчув тонкий аромат…
– Так, це вона, часникова трава, або кінський часник черешковий, з родини капустяних! – пролунав наді мною лагідний дідусів голос, а в ньому, як колись і завжди, любов – і вона вмить зробилася знанням.
