- Ой, пане шофер!! Чуть не забула! Отут, біля Василини десь станьте, будь ласка!- спохопилася Марія Василівна.
- Шо, приспічило до виходка? – глузливо поцікавився пан шофер.- До Кропивника не дотерпите?
- Треба квіти до пам’ятника возложити. Я й фотоаппарат взяла, і галстуки!
Автобус з’їхав на обочину. Марія Василівна скомандувала:
- Треба одну дівчинку і одного хлопця. Так, Олічка, ти підеш, на маєш галстук, тільки пов’яжи гарно, шоб красиво було. І…від хлопців піде… підеш ти. – Вона дала мені піонерський галстук. – Пов’яжи собі гарно, акуратно. Або Олічка тобі пов’яже. Олічка! Пов’яжи йому галстук так, як ти вмієш гарно.
- А шо ми маємо зробити?- запитав я у Марії Василівни.
- Возложите букети квітів до Василини, потім станете по різні боки біля пам’ятника, віддасте салют, а я вас сфотографую. Зробимо потім стінгазету про поїздку нашого піонерського загону на зліт.
- А де квіти взяти? – знову спитав я.
- Поки будете йти до пам’ятника – по дорозі ромашок назбираєте. Тільки сліпаки не рвіть, вони жовті, погана прикмета.
Я ще подумав – яка може бути погана прикмета, якщо та Василина й так уже мертва?
Пов’язуючи мені галстука, Олічка уважно розглядала моє обличчя, ніби хотіла там відшукати якісь чарівні єгипетські ієрогліфи чи координати острова, де закопані піратські скарби.
- Бриєшся вже?- запитала.
- Нє, - зніяковіло відповів я.-Ще ні.
- А де ж тоді пушок?
- Який Пушок?
- Ой, да ладно… Пішли вже возлагать, гордість школи! – сказала Олічка, закінчивши пов’язувати мені галстук.
Ми вийшли з автобуса на свіже повітря і попрямували до пам’ятника, до якого було від дороги метрів з п’ятдесять. По дорозі дійсно збирали букети ромашок, яких тут було ціле море. Ціле ромашкове поле, як у відомій англійській казці.
Позаду нас пленталася Марія Василівна з фотоапаратом і малим Міськом за руку. Малий Місько через кожні кілька кроків нахилявся і зривав сліпака, то ж вони від нас добряче відстали.
- А хто така ця Василина?-запитав я у Олічки. Олічка ж була на кілька років старша за мене, мусила ж знати!
- Піонерка, хто ж іще. Хоча… може вже і комсомолка. Була.- Відповіла Олічка.
- А чого їй тут пам’ятник, у лісі?
- Не знаю. Треба у Марії Василівни запитати.
- А давай запитаємо?
- То запитай.
Ми дійшли до пам’ятника і поклали біля підніжжя скульптури Василини свої букети. У Олічки букет був більший, а у мене – трохи менший. Мені було жаль зривати стільки гарних ромашок, бо як я гадав – вистачило б і двох квіточок, але Олічка все зривала і зривала квіти, то ж я мимоволі намагався не відставати від неї.
- Ей, чекайте! – гукнула Марія Василівна.- Я ж для чого фотоапарат брала? Я ж мушу репортаж зробити, як ви покладаєте квіти. Підніміть свої букети! Візьміть їх у руки! І не смійтеся мені тут! Так, а тепер приготувалися… Один…Два…Кладіть! Три!
- Так, - сказала Марія Василівна, - тепер давайте ще раз, тільки поміняйтеся місцями. Бо той кадр міг не получитися….
Ми повторили, потім стали обабіч пам’ятника, зробили дуже серйозні обличчя, наскільки могли, хоча зсередини нас чомусь аж розпирало від сміху, хоч ми й розуміли, що сміятися у такому місці не зовсім доречно. Власне, зовсім недоречно.
Віддали піонерський салют. Піонервожата ще кілька разів клацнула фотоапаратом.
-Все! Давайте в автобус, бо спізнюємося на зліт!
- А я??? А мене класнути?? Класни Міху!!- захникав малий Місько, тримаючи в руках букетик жовтих сліпаків.
- Ну давай, ставай тут біля тьоті.
Марія Василівна поставила Міська на постамент – щоб вище було – і дала йому в руки букет ромашок, а сліпаки жбурнула в кущі. Ромашки затуляли пів-Міська. Марія Василівна швиденько звела затвор, скомандувала:
- Міся! Дивися сюди, зараз пташка вилетить.
Міся перелякано і одночасно – з зацікавленням виглядував з-поза букету, очікуючи пташки.
- Клац!
- А де птаска?
- Полетіла-полетіла-полетіла, фир-фир-фир,- пояснила Марія Василівна хлопчикові.
- Де полетіла?
- А он же на гілці сидить.- піонервожата вказала на якусь ворону чи галку, що сиділа неподалік на дереві.
- То волона!- сказав Місько.- А де птаска?
Марія Василівна нічого не відповіла, забрала у Міська букет з ромашок, знову возложила до підніжжя Василини. Відійшла на кілька кроків, подивилася на пам’ятник, ще раз клацнула його фотоаппаратом, вже без нас.
- Все, а тепер побігли в автобус!!!-скомандувала піонервожата.
І вони удвох з Міськом побігли галявиною до автобуса. Бігли повільно, як може бігти дворічна дитина.
Я кинувся за ними.
- Зачекай, гордість школи!- зупинила мене Олічка.
Я зупинився:
- Шо?
- Розв’яжи мені галстук, бо мені жарко від нього, а я дуже туго його зав’язала. Не можу сама розв’язати.
- Ну, давай, - погодився я.
Вона присіла навпочіпки, щоб мені було зручніше розв’язувати вузлика.
Я нахилився над нею і почав розв’язувати клятого галстука. Взагалі-то, якщо піонерський галстук зав’язаний на правильну «подушечку», то його розв’язати зовсім неважко, як би міцно не затягнув цього вузла. А тут була не «подушечка», а звичайний «бабський» вузол, дуже міцно затягнутий.
І це створювало певну проблему. У мене не було нігтів – якраз учора мама порадила мені перед зльотом обстригти всі нігті на руках і ногах.
- Бо мало там шо може бути! – казала мама.
Були б нігті – було б легше зачепити за тканину, а так, голими пальцями, - ну ніяк.
- Ти ж дивися, шо ти робиш! Шо ж ти не дивишся сюди?
Дійсно, я дивився не на вузлик галстука, а на пам’ятник Василини. Бо коли я починав дивитися на вузлика, то у вирізі футболки я бачив цицьки Олічки. Ну, вони були такі ще невеличкі, не такі, як у Марії Василівни чи як у моєї мами, - але ж все таки то були дівчачі цицьки. І мені було соромно туди дивитися, бо це ж некрасиво – підглядати за чужими цицьками. Так, наче я якийсь хуліган чи бандіта кусок. А я ж не такий. Я ж піонер, гордість школи, як-не-як.
І ще мені було дивно, що в автобусі Олічка і собі, і потім мені пов’язала галстуки на однакові гарні правильні «подушечки». А тепер у мене була «подушечка» - я аж помацав свій галстук з цікавості,- а у неї був звичайний тугий «бабський» вузол.
- Шо, не получається? – нетерпляче запитала Олічка.
- Шось не можу знайти, за що потягнути…
- Ну добре, тоді не мучся, в автобусі мені Коля розв’яже!
Вона різко підвелася, від чого мої руки опинилися на якусь частку секунди на її цицьках. Долонями я чітко відчув їхню пружність і рельєф сосків. Мене наче струмом вдарило, я на мить аж заціпенів. Олічка тільки засміялася і побігла до автобуса. На півдорозі обернулася:
- Ну шо ти там застряв? Доганяй, бо спізнюємося!!!
Я побіг, чи точніше – просто швидко пішов. Після того, як я відчув вперше у житті пружність дівочих цицьок, бігти мені було не дуже зручно.
Заліз в автобус, зайняв своє місце, Олічка вже сиділа біля своїх подружок, і вони радісно про щось щебетали, весело посміюючись. Мені здавалося, що це вони кепкують з мене, що не зміг розв’язати галстука,- і я повернувся до вікна.
- Ну що, всі вже на місцях? – запитав шофер.
- Наші всі, - сказала Марія Василівна.
- Вші, - погодився малий Місько.
- Мої тоже всі, - озвався піонервожатий восьмої школи.
- Вшитки єст, вшитки, - підтвердив пан Марущак.
- То давайте юж будеме їхави, - підсумував дідок з банками мінеральної води.
- Ну, то гойта-вішьта!- сказав шофер, і ми рушили далі.
- Станеш мі тамво на повороті на Урич, - сказав дідок водієві.
- Добрі, пане Омеляне, стану, - погодився шофер.
Я обернувся до піонервожатої.
- Марія Василівна!
- Шо? Кажи?
- А який у вас фотоапарат?
- «Смєна», а шо?
- Та так, нічо.
Олічка з дівчатами про щось перешіптувалися і знову голосно, на весь автобус, розсміялися.
- Марія Василівна, а яка іменно у вас «Смєна»?
- Восьма.
- А просто восьма чи восьма-ем?
- Просто. А шо? Дуже хороший фотоапарат, я з ним вже де тільки не побувала! Всі Карпати об’їздила.
- Марія Василівна!
- Та шо таке?
- А хто така оця Василина, що ми їй квіти возлагали?
- Ну як це хто? Ти тут живеш і не знаєш, хто вона така?
- Не знаю.
- А треба знати! Ти ж піонер, гордість школи!
Олічка з дівчатами аж заходилися від сміху.
- Марія Василівна, то я ж і питаю у вас, хто вона така.
- Вона – мужня піонерка, боролася за нове, щасливе життя, щоб ви оце мали змогу навчатися безплатно в школі, їздити на такі туристичні зльоти, як оце ми зараз їдемо, а не ходити по місту босими і обдертими, і просити милостиню!
- А від чого вона померла?
- Бандити її вбили, - пояснила Марія Василівна.
- За що? Чого?
- Я вам потім поясню, - відповіла піонервожата.- В понеділок прийдете всі активісти до мене в піонерську кімнату – і я вам проведу урок пам’яті.
- Вийшли з лісу бандити, вночі прийшли до неї в хату – і вбили, бо вона була за Совєцьку власть, - озвався пан Марущак.
- Пустили її по кругу, а потім повісили на грушці, - уточнив дідок, пан Омелян.
Мені стало аж моторошно, коли я собі все це уявив. Як її садять на круг, піднімають, потім пускають її разом з кругом на землю, а вже потім вішають. То, мабуть, боляче падати на землю з висоти, сидячи на кругові. Хоча, - міркував я, - все залежить від того, на яку висоту її разом з тим кругом підняти.
- А для чого її садили на круг перед тим, як повісити? – запитав я в пана Омеляна.
- Гей, ліпше тобі того не знати, - відповів той.- То такі часи були, люди були злі, як чорти. Шо ті бандити витворяли- то просто уму непостіжимо!
- А чого її міліція на захистила? – не вгамовувалася моя розбурхана цікавість.
- Міліція? А шо міліція би зробила? Був єден міліціянт на селі, та він і сам тих бандитів страшився!
- А може він був заодно з тими бандитами? – припустив пан Марущак.
- Та нє, його потім тіж забили.
- Ой, біда була! Яка то була біда!!
Автобус загальмував на роздоріжжі, здійнявши хмару куряви. Праворуч дорога повертала до центру Східниці, і далі – на Урич, а нам треба було їхати прямо – на Кропивник.
- Всьо, пане Омеляне! Приїхави! Ваша станция, вилазьте. Банки ваші тіво не побилися?
- Нє, цілі. Дякую вам, шо не проїхали мимо, шо взяли підвезти старого діда! Хай вам Бог помагає!
Пан Омелян тричі перехрестив зложеними пальцями шофера, потім ще тричі всіх нас, вийшов із салону, обійшов автобуса ззаду, перейшов через дорогу. Я хотів прослідкувати за ним, куди він далі з тими банками піде, чи буде, може, хрестити цілий наш автобус? І от я побачив, як з припаркованого на обочин жовтого «москвича» з широкою синьою смугою уздовж кузова вийшли два міліціонери і зупинили пана Омеляна. Трохи далі, перекриваючи проїзд по дорозі, стояла впоперек проїжджої частини якась вантажівка захисного кольору, там в кузові сиділо кілька солдатів з автоматами. За кілька секунд міліціонери помістили пана Омеляна з банками в «москвича», круто розвернулися і погнали в сторону Урича. Вантажівка з солдатами залишилася стояти на дорозі.
Шофер аж підсвиснув.
- Ніччо собі! Ото пан Омелян влип! Злапали таки нашого діда!
- Шо, його тепер посадять в тюрму? – запитала Марія Василівна. Обличчя в неї аж пополотніло від страху.
- Та напевно посадять. Чого би його тут міліція лапала? Я ківко ту їжжу, вже років двайціть, –ніколи ту міліціянтів не видів єм.
- А за шо?
- А я знаю? Може, шоси деси вкрав. А може деси шоси не те повів. На біду багато треба?
- Добрі, же я з ним туво заєдно не виліз, - сказав пан Марущак.- Юж єм хтів туво з ним вилізти і лапати попутку на Урич, але ніт, повандрую теперка з вами до того вашого Кропивника.
Автобус рушив помалу далі. Усі в автобусі притихли, принишкли, напевне думали – як то буває в житті. Їдеш собі на зліт, ні про шо таке погане не думаєш, аж навіть навпаки, а тут хоп!- і тебе вже чекає посеред дороги міліція, хап – і в буцегарню! І всьо. Суши весла.
